- •I знову люто, розпачливо:
- •I ось тут нагло зчинився алярм! На самiм краєчку землi нагло зчинився алярм.
- •I було їх двоє, тих пiонерiв: навiжений протопоп Аввакум... Але цей розкольник був другим. А першим був - бунтар I "iзмєннiк" - "малоросiйський" гетьман на ймення Дем'ян Многогрiшний.
- •I ось... Нiби зумисна iлюстрацiя до професорової iсторичної екскурсiї, нiби марево, викликане ним з небуття, з'явився додаток до того ландшафту...
- •I не було їм кiнця, I не було їм краю...
- •I на тобi - маєш!.. Це ж вiн утiк десь тут, де I його доля кидає...
- •I не вберiг. Ха-ха!"
- •I замовкло. Як iскра, заллята водою.
- •I суворiсть дiвчинi мов вiтром здмухнуло. Безтурботна, моторна схопила картки.
- •I смiялась безжурно. I почала лупити по тiм смiху праником. Мати й собi засмiялась.
- •I, перейшовши воду, старий став, широко розставив обiйми. Григорiя нiби невидимою силою пiдштовхнуло, як малого, але вiн витримав.
- •I так само раз по раз одстрiляв своє. З тiєю ж швидкiстю. Григорiй дивився пильно в бiнокль, але нiчого не мiг зауважити, лише пiсля останнього пострiлу щось бризнуло збоку на ялицi.
- •I вони наробили ще шелесту.
- •I це точнiсiнько так. Григорiй посмiхнувся на згадку.
- •I перiщив з усiєї сили долонею по паутах. Всi так.
- •I ось, на самiсiнькiй серединi становика, на найвищiй його точцi, вони зустрiлися...
- •I розгортав старий Мороз страхiтливi картини, пiдгляденi образки жаскої, каторжанської епопеї...
- •I кляв на чому свiт стоїть. Аж зять цикнув I показав очима туди десь, де лежав Григорiй. Сiрко, димлячи люлькою, махнув рукою, мовляв: "Не бiйся, дурню, то свiй чоловiк, то iнженер". А Мороз кляв:
- •I не було тим нетрам кiнця-краю, I не було, здавалось, краю тiй дорозi, тим мандрам до тiєї загадкової падi Голубої.
- •I враз пропелер встромлюється в шкiру!.. Сатана! Де вона знаходить дiрку в новiсiнькiм накомарнику!?!
- •I так це було сказано, що нiякого сумнiву не могло бути.
- •I таки пiшов дощ. Отже, точний Сiркiв барометр не помилився. I то за два-три днi вперед.
- •I щиро дивувалась:
- •I вони "стрiляли", черпаючи спирт просто з туязя. Уранцi хлопцi вирушили назад, вгору по Мухенi. А дiставшись до вершини, уже пiшли пiшки додому. Тiєю самою стежкою. Григорiй прагнув скорiше додому.
- •I обiймала матiр, I обертала навколо себе.
- •I догнали...
- •Iшли майже без зупинок день I нiч, I знову день I нiч.
- •I воно замалим так I не вийшло...
- •I ще й хтось кричав - "Най би тя шляк трафив", - нагадуючи про далеке Подiлля...
- •Iз досадоньки пiшла?
- •I так само димiли конi, люди, пси, випускаючи клубки бiлої пари, що тут же на них осiдала iнеєм. Димiло все. I рипiло, чиргикало, квапилось.
- •Iдоловi душi! Що їх так цiкавить?
- •I загуляли хлопцi... Випили по чарцi - й налягли! Дiйсно, як два ведмедi.
- •I враз столик запарував, заряснiв наїдками, чарками, тарелями. Дiвчата широко одкритими очима подивились одна на одну, а далi замерехтiли ними на Григорiя розгублено.
- •I враз несподiвано Григорiй пхнув Гриця в бiк. Пхнув в розчинену браму, аж той поточився. Там стали I стояли завмерши.
- •I, пiдхопивши доху, що Григорiй упустив, пiдiймавши руки, хлопцi припустили, як дрiбен дощик...
- •I Гриць так майстерно списував весь той "цирк" I тих городян, I так смiшно копiював їх, ходячи по хатi вихилясом, що Наталка вже заходилась щирим реготом, I конче хотiла все те сама колись побачити.
- •I так, наче хто кулаком по уху торохнув. Що таке? Якому медвину?! Невже?.. Та нi, не може бути!
- •I поцупили. Кiшка пливла по чириму досить легко.
- •Iнодi коло ватри вибухав дружнiй регiт, особливо, як дiд оповiдав про людей, про зустрiчi с громадянами, про спостереження над ними I робив несподiванi висновки.
- •I за стародавнiм звичаєм вони урочисто сiли. Григорiй примостився край лави. Сидiли хвилину мовчки... Потiм, як на знак якийсь, звелись. Попрощались.
- •I цiлувала батькiв I брата, щаслива I радiсна.
- •I знайшов записку!
I знайшов записку!
То був радiсний день у Сiркiв. Старий розправив тремтячою рукою малесенький шматочок паперу i тримав його, наче бозна-яку газету. "Депеша прийшла!" В хатi було темно. Тодi засвiтили каганець та й заходились читати. Тую "депешу" читати. Заходився, власне, старий Сiрко, водячи пальцем од лiтери до лiтера. А в тiй "депешi" печатними лiтерами стояло:
"ЖИВI. ЗДОРОВI... О! (це вже "о" вiд дiда).
ОБIЙМАЄМО ВСIХ. ЦIЛУЄМО.
ВЖЕ ПЕРЕЙШЛИ ДО ТIТКИ!"
Стара Сiрчиха плакала вiд зворушення.
- Ну, читай же, читай...
- Що тобi ще читати? Хiба мало? Ого! Все.
- Ну, читай ще...
Але Сiрка не треба було змушувати. Вiн сам, помовчавши урочного, брався до "депешi" знов. Перечитував її з насолодою. Клав її на стiл. Закурював люльку, пихкаючи поволi. Розгладжував вуса. А тодi знов брався оглядати депешу. Обдивлявся пильно з усiх бокiв, - чи не написано часом чого-небудь ще десь у куточку.
Нi. не написано.
Тодi перечитував, уже десять разiв чуте, та й все приголомшуюче:
"ЖIIВI. ЗДОРОВI... ОБIЙМАЄМ... ЦIЛУЄМ..."
- От "негодяї" так "негодяї"!
Я ж так i знав!.. Таки Бог їх одне для одного сотворив!
Цiкавiшого чогось в своєму життi Сiрко ще не читав, вiдколи був письменний.
Нарештi стара вiдiбрала у дiда записку i вiднесла до сховку. В хатинi поцiлувала її нишком, так, нiби обох їх цiлувала, так, як у нiй було написано, а тодi завинула в шовкову хустинку i поклала в скриню на самий спiд, де лежали-зберiгалися всякi дрiбнички Наталчинi. А потiм, вклякнувши на колiна та мерехтячи очима, повними слiз, молилася до старенької Божої Матерi. Нишком вимолюючи зовсiм-зовсiм небагато - зустрiчi. Бодай на старiсть. Бодай наостанку лiт.
* * *
Гриць прип'яв Заливая, щоб не втiк. Так звелiла мати. I вона вже бiля нього ходила, як бiля дитини. Годувала та доглядала, та й розмовляла з ним.
Але Заливай скучав. Скучав смертельно. Вiрний пес не мiг звикнути без веселої своєї господинi, без тiєї товаришки вiрної, що вiн був до неї прип'ятий мiцнiше, анiж такою мотузкою. На п'ятий день вранцi Заливая не дошукались. Вiрьовка була, а Заливая не було. Зринув десь вночi i втiк. Одчайдушний i безмежно вiрний пес розумiв дружбу по-своєму i зробив так, як велiло йому собаче серце.
Подався доганяти без надiї догнати.
Але - смiливi завжди мають щастя.
1943