I знайшов записку!

То був радiсний день у Сiркiв. Старий розправив тремтячою рукою малесенький шматочок паперу i тримав його, наче бозна-яку газету. "Депеша прийшла!" В хатi було темно. Тодi засвiтили каганець та й заходились читати. Тую "депешу" читати. Заходився, власне, старий Сiрко, водячи пальцем од лiтери до лiтера. А в тiй "депешi" печатними лiтерами стояло:

"ЖИВI. ЗДОРОВI... О! (це вже "о" вiд дiда).

ОБIЙМАЄМО ВСIХ. ЦIЛУЄМО.

ВЖЕ ПЕРЕЙШЛИ ДО ТIТКИ!"

Стара Сiрчиха плакала вiд зворушення.

- Ну, читай же, читай...

- Що тобi ще читати? Хiба мало? Ого! Все.

- Ну, читай ще...

Але Сiрка не треба було змушувати. Вiн сам, помовчавши урочного, брався до "депешi" знов. Перечитував її з насолодою. Клав її на стiл. Закурював люльку, пихкаючи поволi. Розгладжував вуса. А тодi знов брався оглядати депешу. Обдивлявся пильно з усiх бокiв, - чи не написано часом чого-небудь ще десь у куточку.

Нi. не написано.

Тодi перечитував, уже десять разiв чуте, та й все приголомшуюче:

"ЖIIВI. ЗДОРОВI... ОБIЙМАЄМ... ЦIЛУЄМ..."

- От "негодяї" так "негодяї"!

Я ж так i знав!.. Таки Бог їх одне для одного сотворив!

Цiкавiшого чогось в своєму життi Сiрко ще не читав, вiдколи був письменний.

Нарештi стара вiдiбрала у дiда записку i вiднесла до сховку. В хатинi поцiлувала її нишком, так, нiби обох їх цiлувала, так, як у нiй було написано, а тодi завинула в шовкову хустинку i поклала в скриню на самий спiд, де лежали-зберiгалися всякi дрiбнички Наталчинi. А потiм, вклякнувши на колiна та мерехтячи очима, повними слiз, молилася до старенької Божої Матерi. Нишком вимолюючи зовсiм-зовсiм небагато - зустрiчi. Бодай на старiсть. Бодай наостанку лiт.

* * *

Гриць прип'яв Заливая, щоб не втiк. Так звелiла мати. I вона вже бiля нього ходила, як бiля дитини. Годувала та доглядала, та й розмовляла з ним.

Але Заливай скучав. Скучав смертельно. Вiрний пес не мiг звикнути без веселої своєї господинi, без тiєї товаришки вiрної, що вiн був до неї прип'ятий мiцнiше, анiж такою мотузкою. На п'ятий день вранцi Заливая не дошукались. Вiрьовка була, а Заливая не було. Зринув десь вночi i втiк. Одчайдушний i безмежно вiрний пес розумiв дружбу по-своєму i зробив так, як велiло йому собаче серце.

Подався доганяти без надiї догнати.

Але - смiливi завжди мають щастя.

1943

209