I так само димiли конi, люди, пси, випускаючи клубки бiлої пари, що тут же на них осiдала iнеєм. Димiло все. I рипiло, чиргикало, квапилось.

Хабаровськ - столиця цiлого Далекосхiдного краю, цього химерного ельдорадо.

Хлопцi вийшли на головну вулицю, що звалась Карла Маркса. Пiшоходами бiгли, поховавши носи в ковнiри й натискаючись одне на одного, аборигени столицi - службовцi, робiтники, вiйськовi, - росiяни, українцi, китайцi, корейцi... Вiйськовi з течками i цивiльнi з вiйськовими планшетками та шкiряними вiйськовими сумками через плече...

Дуднiли авто, ляскаючи ланцюгами, i тут же їхали нарти, запряженi пiвнiчними оленями, - то десь приїхали гольди до столицi. Рогатi миршавi оленi й гостровухi миршавi пси та екзотично вбранi низенькi гольдячки, що сидiли на нартах, привертали уваги хабаровцiв. Люди товпились, розглядаючи диво. Бо не бачили. Бо, за статистикою цiєї столицi, в нiй дуже мало старожильцiв, а все - рухливе населення, постiйно змiнне. Воно рухається так, як вода в Амурi: припливає i одпливає, - не затримується. Приїздить добровiльно i з примусу - за партiйними та профспiлчанськими зобов'язаннями - i, не витримавши умов суворого краю, утiкає геть, ризикуючи з усiх пiльг та вигод, передбачених КЗОТом. Поурядуе трохи, отак хапне екзотики i втiкає назад, розповiдати там, вдома, "у самовара", як пiкантний додаток до тiї iдилiї всесоюзного мiщанства, - дива про химерний край, про чудеса найчудеснiшi.

Оленi апатично тягли нарти, а разом з ними i юрбу роззяв.

У перехожих, що десь поспiшали, майже в кожного течка i спецiально приладованi бляшанi банячки на обiд. Не дарма про це мiсто загадують загадку: "Три гори, три дiри i сто тисяч кастрюль та портфелiв - що то буде? Хабаровськ!"

Проте Григорiєвi це мiсто сподобалось, - воно дуже нагадувало Київ. Скований кригою i вкритий криговими торосами, широченний Амур огинав його внизу попри гору. Вiд Амуру починалася широка головна вулиця, обставлена модерними будинками. Вона була коротка, але європейська. Замалим не Хрещатик. Деякi будинки були дуже гарнi, п'яти-шестиповерховi i модерної архiтектури. Низка будiвель саме будувалась - стояли високi риштовання, що ось-ось розпадуться, розлущаться, i з них, як з горiха, вилупляться iмпозантнi споруди. Вже з самих риштовань пробивався претензiйний розмах будiвничого, що замiрився на високу скалу.

В мiстi була, либонь, житлова криза, - на руїнах колишньої церкви стояли величезнi брезентовi намети, мов колосальнi киргизькi юрти, i там жили якiсь люди; це там, зразу бiля Амуру, i це на 50-ступневому морозi...

Хлопцi оглядали розкiшнi вiтрини гастроному з усiма шедеврами всесоюзного Нархарчопрому: вином, консервами, шинкою, ковбасами, шоколадою, цукерками в станiолi i без станiолю. Оглядали вiтрини крамницi "Динамо" - спортивного товариства - з усiм причандаллям для фiзкультури i спорту та для полювання, - прекраснi ноиенькi дубельтiвки, гiльзи всiх калiбрiв, набiйницькi, бiноклi i всяке начиння мисливське - вiд барклаїв до обжимок включно. Все для полювання! Так нiби тут мали екiпiруватися всi отi аматори екзотики - новiтнi Пржевальськi та Мiклухи-Маклаї в дешевому масовому виданнi, як ширпотреб.

В крамницi "Госспiрту" був викладений з пляшок портрет Ленiна в однiм вiкнi, а в другiм - Карла Маркса. Григорiй засмiявся:

- I досi не знав, що то були такi пияки! Воїстину буйний є i творчий той генiй будiвничих соцiалiзму, i не знає меж, i нi перед чим не зупинясться!

Так вони знiчев'я оглядали мiсто, шукаючи те, що їм треба. Найперше їм потрiбен був пункт "Дальзаготхутро". Але вони не квапились, бо було ще рано. Йшли собi i роздивлялись... А юрба оглядала їх.

Вiдколи вони з'явилися на центральнiй вулицi, екзотичнi оленi з гольдячками потерпiли поразку, зблiдли, - їх побили два тури, що ачей прийшли десь з того голубого Хехциру, що височiв так романтично на обрiю, що про нього розповiдають легенди в Хабаровську i що на нiм нiхто з хабаровцiв так i не бував. Особливо вертiли головами дiвчата i старшi панни. Деякi навiть зачiпали їх, iдучи назустрiч а чи минаючiї, - та скалила око, а iнша говорила зумисне голосно подрузi якiсь дурницi на їхню адресу i смiялась.

Розчервонiлi на морозi дiвочi обличчя пашiли вогнем, молодiстю i безжурною смiливiстю. I взагалi... Чуднi цi хабаровцi, - так нiби всi знайомi межи собою, всi запанiбрата.

Якесь дiвчисько - течка, книжки пiд пахвою - зупинилося проти хлопцiв i, витрiщивши очi їй пританцьовуючи, безцеремонне оглядало їх з нiг до голови, а тодi:

- Хлопцi! Скажiть менi на милiсть, де ви купили i де б я могла собi купити отакi от штуки? - тицьнула туфелькою в галошi в Григорiєву волохату ведмежу лапу - в розцяцькований унт. - Бо хай йому чорт, цьому морозовi. От у нас, в Одесi!!.

Григорiй запропонував свої, сам почуваючи, що нiби вiн десь знайомий уже з цiєю "от у нас, в Одесi!", нiби це вони приїхали сюди разом, чи що.

А та, "в Одесi", була веселою, балакучою дiвчиною. Вона - "хетагуровка", ентузiастка, що загналась в однiх панчiшках просто з благословенної сонячної Одеси в цей благословенний, розпропагований, опоетизований ДВК.

Унтiв хлопцiв не могли продати, лише Гриць домовився з дiвчиною, що вiн конче продасть їй, але вдома, i спецiально дiвочi, чудеснi унти, хай лишень приїде... I розповiв їй кудою йти i як повертати... Дiвчина радiла i обiцяла зайти: "Неодмiнно, неодмiнно! Бо їй так треба отаке-е..." А Григорiй смiявся.

Дiвчина, що була почала з ними розмову росiйською мовою та й зразу перейшла на українську, як тiльки почула Грицеву мову, що, до речi, не мiг втнути росiйською нi слова правильно, тiшилась: "Земляки!.. Боже мiй!.." Отож вони як земляки з Грицем щиро домовились, i дiвчина обiцяла неодмiнно зайти. Аж Григорiй з жалем мусив висвiтлити справу, як воно стоїть з тiєю географiєю Дiвчина зайшла реготом i турнула Гриця в груди:

- Чортiв ведмiдь!..

- Правильно... Чого це всi дiвчата звуть нас ведмедями? - здивувався Гриць до Григорiя. - Цебто Наталка, i Марiйка, i ось це...

- Тобто яке "це"? Гриць подивився на дiвчину, що стрибала, як горобець на прутику, i засмiявся.

А те "це" виявилось iнженером-хiмiком. Приїхало сюди щось велетенське будувати. Тим часом сердито пританцьовувало на морозi i сяяло молодiстю, здоров'ям, невичерпаною енергiєю з рожевого обличчя i великих карих очей.

- ...Тут нас повен Хабаровськ отаких - тобто приїжджих. Тут всi приїжджi, - "двадцятип'ятитисячники", "хетагуровки", Червона Армiя, що тут зветься ОКДВА, вiдрядженi, контрактованi, iнженери i так службовцi... Всi отак мерзнемо, i всi нiби земляки чи знайомi. Смiшний народ! Смiшне мiсто!.. Смiшний цей край ДВК!..

Дiйсно смiшний, аж плакать хочеться!

Унтiв так i не продали (хоч дуже шкодували, що справдi не мали з собою в запасi. "I що б було взяти якi-небудь дiвчачi на всяк випадок!.."), але дiвчина стала їм в пригодi, - розказала, як їм iти i кудою повертати, щоб знайти те, що їм потрiбно. Ще й провела трохи, показуючи дорогу.

На розi Карла Маркса i Плюснiнки вони розсталися. Дiвчина ще стрибала на розi i показувала рукою, кричала щось, - корегувала їхнiй маршрут.

Григорiй, озирнувшись, помахав рукою i пригадав оте:

"Запорожець, матiнко, запорожець,

Вивiв мене босую на морозець!.."

Далебi! Та ще на такий морозець! Смiючись, плюнув високо вгору i спостерiгав, поки долетiло додолу - готова крижинка. I в той же час не було так холодно, як хтось собi думає. То є дивна рiч. В iнших краях при багато меншому морозi, але при великiй вогкостi повiтря людина вiдчуває холод значно прикрiше. А тут - тихе i сухе, висушене морозом повiтря потребувало лише руху, побiльше руху - i все в порядку. Але... Власне, рiзнi люди мають рiзнi погляди на холод, рiзне до нього ставлення. Одне дiло - тайожники, а друге - городяни. Мисливець здiбний ходити при такiм морозi цiлий день по сопках та по заснiжених долинах в однiй лише легенькiй ватянiй фуфайцi i не тiльки не мерзнути, а вiдчувати себе, як у лазнi, сходячи потом, i тiльки пропотiла фуфайка зовнi бiлiє, беручись iнеєм. Гiрша справа з городянами, бо то все народ незвичний, наїжджий з iнших країв. Але пристосовується.

Зумисне звертав увагу на жiночi ноги, i не тому, що така вже хлоп'яча вдача, а з цiкавостi, як то жiнки тут дають собi раду з тим своїм знаряддям зваблювання мужських сердець. Гай-гай! Яка страшна трагедiя! Елегантнi панi i ще елегантнiшi дiвчата ходили в грубезних валянках, в ганчiр'яних потворних бурках, що виглядали на ногах, як балони, набитi клоччям i повикривлюванi в рiзнi боки, в саморобних ватяних чоботах, взутих в мужеськi калошi... Трагедiя! I лише зрiдка траплялися чи то змушенi лихою годиною, а чи опанованi "безумством хоробрих" дiвчата, що демонстрували свiй протест проти узурпацiї, лишаючись вiрнi собi до кiнця, - вони мелькали серед усього того несмаку в елегантних фiльдеперсових панчiшках та в фетрових ботах. Лише бiгали прудко, так, нiби за ними хто женеться, i мерщiй ховалися по будинках та по установах. Бо мороз хапає за литки, як скажений пес, нiби вiн поставлений на сторожi старосвiтської етики. То є дiйсно соцзмагання жiночої революцiйностi з реакцiйною стихiєю!

В "Дальзаготхутрi" хлопцi здали свою хутрину, поновили контракти, дiстали до лиха грошей. Гриць ще мусив пiдписати якесь з кимсь "змагання". Вiн це зробив, поставивши хрестика, так аби не докучали, бо "хто ж з ними, Сiрками, взагалi може й смiє змагатися? Смiшно!.."

Потiм вони пiшли виконувати головне завдання, - пiшли шукати Державну iнспекцiю в справах мисливства, а в нiй: самого головного - старшого охотiнспектора на цiлий край - Васю Потаюка, доброго приятеля Сiркового.

Цей Вася Потаюк часто гостив у Сiркiв - приїздив на пантовку та на рiзнi "дослiди"; а коли вони бували i мiстi, - то гостили в нього. Вiн завжди лагодив їм всi формальностi в таких делiкатних справах, як дозволи на пантовку, на ловлю єнотiв, на рiзну зброю тощо. Зараз їм ходило про дозвiл на зброю, а саме на трилiнiйну гвинтiвку..

Iнспекцiя мiстилася в центрi мiста, в будинку "ДеВеБанку", як їх поiнформовано. Перейшла iз старого мiсця, де її марно шукав Гриць, в нове. То мав бути "хмародряп", найвищий i найлiпший будинок на головнiй, iз спецiальним написом на фасадi. За цiєю прикметою хлопцi його швидко й вiдшукали.

В центрi мiста, поруч з модерним будинком крайвиконкому, що стояв на одному розi бiчної вулицi, на другiм розi стояв цей "хмародряп", гордiсть Хабаровська, - шестиповерховий, сiрий будинок американського стилю, на лобовiй стiнi - великi бетоновi рельєфнi лiтери "ДеВеБанк".

Тут i мiстилася iнспекцiя.

Потаюк - низенький енергiйний хлопець, дуже гостроносий i дуже закоханий в шапочку-кубаночку, в якiй так i сидiв за бюрком пiд величезною мапою, обтиканою фiгурками рiзних звiрят i птахiв, - щиро привiтав хлопцiв. Але щось був дуже чимсь зiритований i насуплений.

Розпитував про старого, про пантовку, про бiдкування, про всякi тайговi справи, що завжди так цiкавили цього енергiйного охотiнспектора i бiолога, а тим часом думав про щось iнше. В серединi розмови враз нахилився i, нi сiло нi впало, не в силi тримати те, що його гнiтило, тихим, розгубленим голосом поiнформував:

- Все начальство виарештували... - i назвав iмена уповноваженого Наркомату зовнiшньої торгiвлi, якому пiдлягала i ця iнспекцiя разом з цiлою мисливською галуззю, iмена дирекцiї "Дальзаготхутра" i навiть голiвки крайвиконкому та крайкому ВКП(б). - Та й взагалi... - i Вася Потаюк махнув рукою якось безнадiйно.

Хлопцi не знали, що на цiм свiтi зайшла епiдемiя арештiв. I то не тiльки тут - в цiм краї, - а й по цiлiй "шостiй частинi свiту". Та те їх зрештою i не цiкавило. Лише було шкода цього, видно, славного, хлопця.

Поспiвчувавши красномовною мовчанкою, вони йому виклали свою справу. Квапились полагодити та й iти геть.

- Гаразд, - згодився Потаюк, вислухавши. - Тiльки ж... Бач, яка справа. Тепер новi порядки, все треба через НКВД. Хвилинку...

Зняв рурку з настiльного апарата i, викликавши "комутатор НКВД", назвав номер. З кимсь привiтався... З кимсь говорив, викладаючи суть справи:

- ...Знаменитий мисливець такий-то ("Знаєш? От i добре!"), має зобов'язання на експортну сировину таке-то, мусить мати конче зброю таку-то, а згiдно з зарядженням таким-то i таким, мусить мати дозвiл на купiвлю зброї i на користання, а через це просить...

В рурцi клекотiло i клацало. Потаюк слухав i дедалi все бiльше супився.

- Гаразд! - нарештi повiсив рурку злiсно i, збiгвши кубанку на очi, став бiля вiкна, дивлячись на фантастичнi вiзерунки, розписанi морозом на шибках. - Ось... Велять з'явитися самим... Iдiть, Грицю... Я вам напишу заяву, а ви подасте i чекатимете вiдповiдi. Тiльки не кажiть, що ви зброю маєте, а що збираєтесь придбати, ясно? Скажете, пiд договiр обiцяє ДК ОКДВА, вепрiв стрiляти... Здається, старий має такий договiр. Так? Я знаю. Отже - потрiбен дозвiл на купiвлю та на користання. Як питатимуть, чим полюєте, називайте лише ту зброю, що на неї є дозволи. Ясно? Дивись же, Грицю!

Так повчаючи, Потаюк, написав заяву.

- Ось це вiддасте там. Кiмната 133, другий поверх. Йти отак i отак. Та дивись там... (пауза). Потiм зайдете до мене. А нi - перекажеш батьковi привiт i... хай пильнується. Ех... - потер брови мiцно, - дурний час! Чорт знає, що твориться. Ви там позвикали, як царi-господарi... Привiт Наталiї-каналiї. Скажеш, приїду свататись...

Пожартував. Потис руки, подивившись пильно Григорiєвi у вiчi. Григорiй витримав погляд i посмiхнувся. Потаюк теж посмiхнувся.

"Прекрасний хлопець! - майнула Григорiєвi думка. - Боже! Теж мечеться людина..." - але не пустив i пари з уст. А Потаюк потер чоло, щось хотiв спитати, та й махнув рукою:

- Ну то й паняйте...

Хлопцi пiшли. Пiшли до НКВД.

Григорiй: ступав поруч з Грицем, рiшений на зухвалий вибрик - на дерзку вiзиту. Так. А що ж! Якийсь чортик пiдштрикував: "Ану ж! Та що там! Подумаєш... Чхать!!."

НКВД мiстилося у величезному новозбудованому будинку на розi вулицi Калiнiна. Вiн огинав той рiг пiвколом i височiв шiстьма поверхами, ще не облицьований, червоний, але вже урядуючий.

Бiля входу, пiдпертого могутнiми колонами, стояли вартовi, як iдоли, - в довгих шинелях, а назверх кожухи, тримаючи гвинтiвки з примкнутими багнетами навскоси, - зовсiм так, як на малюнках, що мали iлюструвати могутнiсть першої в свiтi країни диктатури пролетарiату.

Григорiй пiднявся з Грицем сходами до вестибюлю. Iшов урочисто i воднораз зневажливо, замiтаючи слiд дохою, як катерининська дама шлейфом.

Так пройшли повз вартових, що стояли закам'янiлi, як втiлення могутностi, таємничостi i караючої невблаганности т. зв. "революцiйної законностi".

У вестибюлi Гриць зупинився, взяв Григорiя за петельки i притяг до себе. Цей тайожник, цей примiтивний i простолiнiйний хлопчина був чуткий, як вовк, як дикий, гордий, свободолюбивий горал. Подивився мерехтливими очима у саму душу i - вiдштовхнув: "Iди геть! Чекай на вулицi".

"Чортiв Гриць!.." - Григорiй не був анi слабовольний, анi забобонний, - вiн не вiрив нi в чорта, нi в диявола. Але, вирiсши серед природи, вiн вiрив у iнтуїцiю, у незбагненне вiдчуття, у вовчий iнстинкт.

Постояв хвилинку. Подивився, як Гриць пiдiймався сходами вгору, i перемагаючи хворобливо-упертий потяг пiти iслiдом, пiти побавитись, пiдкорився отому товариському, лагiдному, але категоричному: "Iди геть!"

Помалу повернув i вийшов. Пройшов сходами, замiтаючи дохою слiд, минув вартових i вийшов на вулицю.

Минуло з пiвгодини... Минула година... Опанував неспокiй. Вiн крутився на розi i зрозумiв, як то недоречно, i що це може скiнчитись дуже зле, - крутитись на розi насупроти НКВД. Ну, знаєте! Лiпше було йти нагору. Вiн повертається iде до схiдцiв i починає пiдiйматися...

Але тут вийшов Гриць. Чiпляючи за плече рюкзак, пiдморгнув: "Пiшли!" - i попростував собi, нiби й незнайомий.

"Чортiв Гриць! Хто б подумав, що в такiм наївнiм, дикiм хлопчиську стiльки змислу i такту? Мисливець! Справжнiй мисливець!"

А Гриць справдi почувався, як мисливець, нашорошений близькiстю хижого звiра - ходив по гранi мiж звичайним i небезпечним, ходив, як на ризикованiм полюваннi, обачливо, хитро... Тигролов!

Хитро заскаливши око i посмiхаючись, пройшов мимо, лише кинув на ходу: "Iди збоку. За мною".

Так вони пройшли квартал. Завернули направо. Потiм налiво. I завернули в охотiнспекцiю.

Тут Гриць поклав заяву на стiл i вiдсапнувся:

- Ху-у!.. Вiдмовили. От.

- Таж... - навiть не здивувався Потаюк. - Ну, i?

- I вiдмовили. Кажуть: "Не треба! Навiщо?! Полюйте так..."

Потаюк помовчав, поводив нахмуреними бровами з-пiд кубанки i враз засмiявся iронiчно. А далi зайшовся смiхом весело, та:

- Слухай, Грицю... А це хто з тобою?

- Та це ж свояк один тут! Привiз я йому доху й унти. Свiй!

- Добре, - i одверю посмiхнувся до Григорiя. - Так не дають, кажеш?

- А не дають.

- Кажуть, не треба? - заскалив око.

- Авжеж...

- Ну i чорт з ними, з дураками! Подумаєш! Не менi вас з батьком учити. Ясно?.. Привiт всiм. Приготуйтесь добре до пантовки в цiм лiтi, приїду комарi годувати.

Все.

Всi справи вирiшено.

Попрощавшись i подякувавши за приязнь та перепросивши за клопiт, хлопцi пiшли.

Ось так вони покiнчили всi справи i тiльки тепер згадали, що їм хочеться їсти. Де б його пообiдати? Мають вони повну торбу грошей, маючи i харчi в рюкзаку, але хочеться чогось гарячого. Хотiлося поїсти якось так, особливо смачно i особливо гарно, - не звичайно поїсти, а по-столичному, по-культурному. Хiба ж марно вони так здалека мандрували сюди?!

- Знаю! - враз згадав Гриць. - Ходiм до японцiв!

О!

Дорогою Гриць розповiдав свої пригоди в НКВД.

I вони пiшли до японцiв. Десь на передмiстя.

- Там, брат, такого начальства! Аж страшно. Я прийшов до одного, а їх понасходилось там чоловiка з десять - почули, що з тайги, що "Сiрченко - знаменитий охотник", син "ще знаменитiшого Сiрка". Чортовi сини! Звiдкiля вони все знають? Бач, у газетах, пак, писалося багато! Та й у кiнi показували. Це вони один одному: "А читав те? А чув оте?! А бачив картину-журнал оту?! -

I до мене: "Чи то все правда?"

Я удаю на цвiту прибитого i: "Еге... Так... Не знаю"... А вони: "Бач, дикий зовсiм. Дiйсно - нi тобi культури, нi тобi газет, нi театрiв. Що ви там робите святами та вечорами? Мабуть, пиячите?!"

- Так...

- А скажи, чи не заходив хто до вас?

- Нi...

- А подумай, згадай.

- Ага, заходив...

- Хто? - i аж поприсiдали, хто на столi, хто на стiльцях.

- Мiлiцiонер iз "Союззолота", торiк...

- Нi, а тепер? Цього лiта, або восени, або оце взимку? Подумай.

Я подумав: "Бурундуки ви дурнi, смугастi задерихвости".

- Нi, не було нiкого.

- Маладєц!

- Авжеж... Так дуже просимо про дозвiл...

- А в лiсi кого стрiчали, на промислi?

- Та, крiм звiра, нiкого...