I розгортав старий Мороз страхiтливi картини, пiдгляденi образки жаскої, каторжанської епопеї...

Про колони виснажених арештантiв на лютiм морозi... Про безлiч стероризованого, на повiльну смерть приреченого люду, а надто про силу-силенну "своїх людей" - землякiв з далекої тiєї України нещасливої... Про голод i цингу... Про надлюдськi терпiння i труд каторжний, а надто взимку, при 50-ступневому морозi напiвголих, напiвбосих людей, чесних трударiв - полтавських, та катеринославських, та херсонських "куркулiв", "державних злодiїв", суджених "за колоски", та й всяких "ворогiв" - вчених, вчителiв, селян i робiтникiв, бородатих дiдiв i таких же бородатих юнакiв, що й не розбереш, скiльки людинi вiку... Про жорстоку смерть без похоронiв, як худоби, - смерть вiд знущання, голоду, пошестей i журби... Про здичавiлих собак, що тягають мерзлi людськi голови i руки межи бараками... Про чутi арештантськi пiснi i тугу без слiв (бо давно виплаканi)... Про неймовiрнi самогубства...

Григорiй слухав, зцiпивши зуби, понуро, i сон тiкав вiд нього. Вiн до болю чiтко уявляв тi арештантськi колони i цiлу ту, колосальних маштабiв, арештантську трагедiю, цiлу ту пекельну епопею того прославленого Комсомольська... А в уявi зринало пережите самим... Брязки тюремних затворiв... Зойки мордованих... Етапи...

По тiлу виступав холодний пiт, як вiд пропасницi. Напнутi нерви бринiли, так, як бринить часом дрiт восени на стовпах серед понурого степу, - тоскно, тривожно. А дiд Мороз бубонiв...

Вiн ще розповiдав i про те, як останнi мiсяцi почало вже те "НеКеВеДе" добиратись i в тайгу. Про "розкуркулювання" та обеззброєння старовiрiв. Про висилку десь цiлого селища старовiрського. Про арешти, яких досi не чувати було. Про закон щодо зброї, про заборону користатись нею та її тримати її без дозволу спецiального...

I кляв на чому свiт стоїть. Аж зять цикнув I показав очима туди десь, де лежав Григорiй. Сiрко, димлячи люлькою, махнув рукою, мовляв: "Не бiйся, дурню, то свiй чоловiк, то iнженер". А Мороз кляв:

- Зброї їм!.. Хазяї теж!.. Та ми вiк тут прожили, їх не бачили, та й їх не питали. Де вони були тодi, як тут i нога людська, християнська не ступала, га?!. Iроди!.., - I хитав головою скрушно. I зiтхав:

- Пропав свiт! Не дадуть вiку спокiйно дожити. Ой, не дадуть...

А цибатий понуро:

- Трясця їхнiй матерi! Ще не в одного очi на лоба вилiзуть... То ще подивимось... - Та й розповiдав про те, як у них, на Голих Горах, брали братiв Кирпиченкiв. П'ять рокiв пошукували i не могли дати ради. А вони вчотирьох мали "штаб" там, де сам дiдько не дiстанеться. I цiлий "цехавуз" зброї та припасiв всяких... Аж поки їх не вистежили та не оточили... Це минулої зими. Три днi билися... Але не взяли нi одного. Билися, як на "пазицiї"... А тодi Кирпиченки з боєм перейшли в Китай...

У Григорiя все переплуталось в головi... Лише одно не могло заплутатись нiде та й загубитись - гостре вiдчуття, що доля його не вiдстає вiд нього. Що то вона женеться за ним. Вона вже давно тут. Чигає та й готовить йому й на цiй землi всякi несподiванки...

I так, нiби хто зрушив шар попелу над купою пригаслого жару, звiльнив його та й почав роздмухувати той пекельний, всепожирающий вогонь в його серцi, що тут був притух в цiм едемi зеленiм, - вогонь всесокрушающего, але... i безсильного гнiву. Отого гнiву, що стискав п'ястуки до хруску i змушував серце скиглити, як мала дитина, нi, як в'язень на тортурах, якому насiли на руки й на ноги i заткнули уста ганчiркою...

Так лежав Григорiй i думав свої думи. А вони - то летiли вихором, то пливли, як чорнi, понурi хмари... Пливли по опаловому небi над тривожною землею... над м'ятежною землею... Освiтлюванi мовчазними загравами... Пливли...

Так незчувся, коли й заснув. Сон таки взяв своє, налiгши всiєю силою.

А як розплющив очi - вже свiтало. Ватра давно погасла. Стояла тиша. Лише порскали конi.

Тихенько повернув голову... Пiд столiтнiм дубом лицем угору лежала Наталка. В головах сiдло. Дiвчина лежала нерухомо i дивилась широко розплющеними очима просто себе вгору i лише зрiдка клiпала - з вiт падала роса.

* * *

Ще сонечко не позолотило вершини найвищих дерев, як Сiрки розпрощалися з Морозами. Швидко зiбрались i рушили, кожен за своїм маршрутом. Морози пiшли на пiвдень, Сiрки - на пiвнiч. Квапились кожен по своє. Люди нетрищ такi ж дiловитi, як i всi iншi.

На мiсцi залишилась тiльки купа попелу i велика, випечена навколо, чорна пляма таборового попелища. Як пам'ятка. I буде та пляма довго чорнiти, - мiсяцi, а то й роки. Хтось, iдучи, зупиниться над нею задумливо, а то й стане табором i ще раз розкладе на нiй вогнище, але нiколи не вгадає, нiколи не вичитає з тiєї плями точної її бiографiї: як саме, з чиєї волi та й з якої пригоди вона постала i що тут вiдбувалось, i що тут говорилось та й що думалось. Нi, не вичитає нiколи, що це тут зустрiлися були Сiрки з Морозами. А вже зовсiм но вгадає, що був тут i такий - нащадок славного роду - закинений з далекої-далекої землi химерною долею. Кидав тут у вогонь гiлляччя, лежав тут горiчерева i так багато за коротку нiч передумав.

Та пляма лишилась сама по собi, i нiхто на неї навiть не оглянувся, вiдходячи. Хiба лише Григорiй, та й то бiльше пильнуючи, чи не забули чого, анiж з розмислу. Всi були невиспанi, але бадьорi, лише мовчазнi. В ранковiм повiтрi було холоднувато, i той холодок ранковий бадьорив, змушуючи людей i тварин рухатись шпарко. Але не тiльки це пiдганяло. Поки не припекло сонце та поки не пiднялися на крила паутинi армiї, кожен квапився пройти якнайбiльше. А там можна буде добре виспатись на привалi.

Сiрко знов iшов позаду, замикаючи процесiю, а Гриць з Григорiєм попереду.

В однiм мiсцi хлопцi бачили смiшну рiч... Вже сонечко пiдбилося вгору i розiклало золотi плями, як шовковi хустки, на галявинах, на стежцi, на каменях. Хлопцi йшли далеко попереду, як раптом натрапили на велику гадюку, що лежала на стежцi. Сiра, з чорними плямами, лежала вона на золотiй латцi сонячнiй i грiлася собi. Зачувши кроки, враз широко розкрила пащу. Але не пiдняла голови до хлопцiв - до небезпеки, як то гадюки завжди роблять, а поклала її на землю. Хлопцi здивувалися. Але ще бiльше здивувалися, коли побачили, як в ту розкриту пащу, мов у нору, почали шмигати манюсiнькi гадючата, рятуючись вiд небезпеки. Такi манюсiнькi - завбiльшки з циганську голку.

Хлопцi почали реготатись. А гадюка, закривши пащу за останнiм гадючам, гайнула в траву i щезла в кам'яних розсипах з блискавичною швидкiстю.

- Марш-марш! дiтки...

Старий Сiрко квапив. Йшли без зупинки. Налягали, поки не припекло. Йшли становиками вздовж, спускались впоперек i переходили падi, потопаючи в росяних травах i бур'янах, пiдiймалися на iнший становик...