I за стародавнiм звичаєм вони урочисто сiли. Григорiй примостився край лави. Сидiли хвилину мовчки... Потiм, як на знак якийсь, звелись. Попрощались.

Мати, плачучи, тикала Григорiєвi до рук набитий рюкзак. Батько застiбав корячкуватими пальцями гудзик йому на грудях.

- Бувай же здоров, синку! Патронiв досить? Добре... Тут увiйшла Наталка. Пристiбаючи на ходу дiловито набiйницю, вона увiйшла виряджена, як на полювання. Брови рiшуче зсуненi, вуста стисненi. Блiда, як смерть, але спокiйна. Стала посеред хати бiля Григорiя.

- Куди ж це ти, дочко?! - сплеснула мати руками. А батько примружив очi вражено. Наталка ж стала проти Григорiя з непокритою головою i мить дивилася йому в вiчi з мукою, запитанням... Мить коротку i мить безконечну... I знайшла там вiдповiдь, - у тiм поглядi - в тiй мiшанинi з любовi, жалю i розгубленостi вiд свiдомостi про нездiйсненiсть щастя. Потiм взяла його за руку, вiдчуваючи, як на нiй товчеться жилка - товчеться кров, пориваючись до неї, - опустилась навколiшки перед враженими батьками...

- Ой, Боже мiй! - тiльки й змогла промовити мати. А Наталка дивилась на них мерехтливими очима, запаленими iскринками слiз та безповоротною рiшучiстю:

- Як уб'ють мене - то я не вернусь. А як судилось менi щастя... то нехай же я буду, мамо, щаслива! I ви, тату!.. Благословiть!..

Пауза, гнiтюча пауза збентеження. Очi Наталцi замерехтiли слiзьми, а брови рiшуче заломались:

- За свої вчинки вiдповiдатиму я... перед людьми i перед Богом. Нi, перед Богом i перед вами...

Батько суворо, допитливо дивився на Григорiя, а той аж шарпнувся був, та Наталка перехопила його рух:

- Григорiй не має права говорити! Я знаю, що вiн скаже! Але вiн збреше! Вiн зрадить сам себе ради вас. - I, заломившiї руки: - Я мовчала довгi мiсяцi, як камiнь. Я змагалась iз собою... Я не знала, а сьогоднi я бачу, тепер я бачу, що я загину. То ж ваша кров у менi. Ви ж знаєте, що я ваша дочка... Не губiть же мене!

Мовчанка. А Наталка благала:

- Тату! Нехай я буду щасливою! Може ж, я буду щасливою!.. - I враз рiшуче, з докором, хоч i крiзь сльози: - Я не переступила вашої волi, в мене ваше серце, ви його менi дали таке, - то й хай же Бог буде суддею.

Старий Сiрко бачив, що нiчого не вдiєш. О, то Сiркова кров заговорила! Начувайся! I вiн слухав дочку i дивився на Григорiя з-пiд волохатих брiв: "Обоє рябоє". I посмiхнувся схованим оком пiд насупленою бровою.

"То хай же Бог буде суддею..." I уже була б звелась, але тут Григорiй, бачачи, до чого може дiйти, мовчки опустився на колiна поруч, тяжко похиливши голову, як пiд сокиру; бачив, що дiвчина може переступити батькiвське слово заради нього.

- Отак-то, стара... - це батько.

А Наталка, ухопивши нотку в його голосi, пожвавiла.

- Як загину - що ж, Микола ж он загинув... А як загине вiн - то хоч знатиму, де вiн лежатиме, та й тодi повернуся до вас. Але нехай ми будем щасливi, тату! Мамо! Смертi ж i конем не об'їдеш. Он Микола...

Тут мати не витримала i крiзь сльози:

- Чого ж ти мовчиш, батьку?!.. Твоє ж насiння! Але не було в тiм докору, лише розгубленiсть i далебi... спiвчуття. Так, спiвчуття. Вона дiйшла серцем того, що старий доходив розумом.

Сiрко почухав голову i зiтхнув важко:

- Такi часи, бач... Таке життя... Ну, що ж...

Матерi тiльки цього було й треба. Вмить витерши сльози, вона хутенько зняла iкону - ще своє благословення - i, намагаючись бути веселою (щоб була ж дочка щаслива), благословила, а тодi вiддала старому i стала коло нього.

- Нiчого, стара! Бог не без милостi, козак не без щастя... Та й часи такi... Нехай же шляхи вам будуть рiвнi, люди привiтнi i щастя довiку, - щоб нi сили темнiї, нi око злеє, нi куля ворожа... От... Та й не барiться, дiти!

Наталка квапилась. Шалено обiймала батька та матiр. I потiшала. I гомонiла збираючись:

- Не журiться... Та я ж усi шляхи i дорiжки знаю... А там же тiтка i родичiв скiльки... Боже... Ми вiзьмемо Заливайка, i вiн принесе вам вiстку, як уже будемо в безпецi...