Iшли майже без зупинок день I нiч, I знову день I нiч.

- А вже ж Святвечiр пiслязавтра, - лiчив старий Сiрко i хвилювався. Як то вiн загаявся так! Такого ще й не бувало.I квапився.

А снiги глибокi, а стежки непроторенi, як не чхай - вище себе не скочиш.

Йшли не перепочиваючи: їли i спали на ходу i конi, i люди. Коли б крила - льотом полетiли б. А так - брьохались в снiгах по вуха.

Сiрко все рахував - знову i знову, намагаючись перехитрити себе i, здається, зовсiм збився. Нi-таки, - вже сьогоднi Святвечiр! Так виходило. А додому ще далеко.

Синiй-синiй та холодний вечiр застукав їх в дорозi, мокрих, як мишi, - i вiд поту, i вiд наледiв, куди вони потрапляли, iдучи рiкою.

Замiсть додому, вийшли на якiсь бараки у вершинi одного з допливiв Бiкiна.

Старий Сiрко здивувався, збентежився, - новi бараки! Аж куди посунули лiсозаготiвлi! Диви! Але ж це не дiлянка Бiкiнського лiспромгоспу!

Коло баракiв зупинились, - спочити трохи i посушитись, бо потрапили в наледь i помочили унти. Це дивна рiч - на замерзлiй рiчцi при такiм морозi намочити ноги, бродити по колiна в водi. Але буває, в цiм краї все буває. При товщинi криги в метр людина бродить по водi, як улiтку. На перекатах вода промерзає до дна, горiшня ж течiя напирає, крига не витримує i репається, - вода iде поверху межи кригою i снiгом, i горе тому, хто туди вшелепкається, як от нашi звiролови. Та нашi - люди бувалi. Траплялося ж, що люди й гинуть.

Отже, сушили швиденько унти та годували коней бiля одного бараку. В барацi було повно людей - колгоспи вiдбували трудобов'язок на лiсорозробках. А насупроти, через рiчку - був другий барак. Але там, кажуть, - репресованi, засланi сюди "заключенi"...

Напоїли коней. Грицько з Наталкою пiдтягали попруги, прибирали овес, лаштувались далi. Небо було синє, холодне. Скелi стояли, як мури. Лiс занiмiв на холодi, чорнiв нашорошено. А Григорiй дивився на той бiк. Його тягло туди. В присмерку було видно, як там - на тiм боцi - вештався хтось з вiдрами. В барацi горiв вогонь, коло бараку щось пиляло дрова. Перестало. Хтось гукав:

- Аррлов!..

- Єсть, таварiщ карнач! Я слушаю.

- Скажi етiм девкам... етiм шлюхам, пускай живей пiлят, я жрать хачу!

- Єсть, таварiщ карнач! Ей, ви (гидка лайка)!.. iлi вас прiгласiть?!.

Пилка - чирги... чирги.... Небо синє та холодне, i пустеля - пустеля.

I раптом на лютiм морозi, пiдпихаючи тяжку, тугу пилку, зринає голос, зовсiм молоденький, журливий дiвочий голос, нiжний, степовий, як чайчине ячiння:

...Ой, куди ж, куди, куди

Я тепер попала, -

Замело й малi слiди

Там, де я ступала!..

Чайчине ячiння, - туга безмежная...

А другий голос, такий же юний i журливий, пiдтримує, горнеться в холодi до першого, як волошка до волошки:

...Там, де я ступала,

Там, де я страждала...

Мати ж моя, мати ж моя, -

Я ж тепер пропала!..

- Адставiть пєснi!!.

I клац-клац закривкою.

Григорiй нiколи не лаявся брутально, але тут не витримав. Хай же Бог простить - сьогоднi ж Святвечiр!

"Боже мiй, Боже! Та чи Ти ж є на небi?! Чи Тебе шукати та на прю викликати, Боже? Куди ж Ти дивишся?!!"

А небо синє-синє. Байдуже. А сопки та кряжi понурi, як мури непрохiднi. А нетрi безмежнi та чужi, по пояс снiгом заметенi, непролазнi. Та нi дорiг, та нi стежок... Та нi рiднi, та нi вiсток...

З тяжким серцем рушав Григорiй з цього мiсця. Ноги стали, як свинцем налитi, а чи то в землю вкопанi. Здавалось - вiн не зрушить їх. Стояв i дивився туди, пiдсвiдомо то знiмав гвинтiвку, то чiпляв її знову... Вже все було готове до вимаршу, а вiн не рухався, - мов загiпнотизований, дивився на той бiк, у темряву. I нiхто не знав, що вiдбувалося в нiм. Наталчин голос вернув його до дiйсностi!:

- Ну ж!.. - Вона стояла напроти нього i промовила те "ну ж" сердито, а очi запливли їй при зорях iншим, пiдозрiлим блиском. - От iще!.. Гукай його...

Рушили. Зажебонiв, зачиргикав снiг пiд копитами. Григорiй плентався ззаду, а його переслiдувало чиргикання пилки та чайчине ячiння, переслiдувало довго в тiм безконечнiм скрипiннi снiгу.

Не то вiд того ячiння утiкали, не то когось доганяли, - либонь вчорашнiй день доганяли, нi, Святвечiр, - гнались Сiрки без вiддиху... I догнали!

Буває так, що можна вчорашнiй день догнати. Але це буває лише в таких нетрищах, де немає календарiв, де людина зрештою сама календар встановлює по своїй здiбностi та й з конечностi, де година чи день не вiдiграє нiякої ролi, де бiльше анiж деiнде пасує ота примовка:

"Все нiщо в порiвняннi з вiчнiстю!"

Старий Сiрко, далебi, обчислився. Вони додому прийшли-таки на Святвечiр, бо прийшли саме на кутю i на святвечорове поготiвля. А може, то стара Сiрчиха обчислилася. А може, й нiхто не обчислився, бо нiхто не годен того перевiрити тут.

В кожнiм разi вони не спiзнилися i прийшли додому саме якраз.

Дома їх чекала гаряче напалена лазня - по-чорному, в хатi кутя на покутi у вiвсяному кулi, мрiйна лампадка пiд образами, застелений скатертиною стiл, тиша святвечорова. Як у дитинствi Григорiєвому.

Спершу вони втрьох парилися в лазнi - два Грицьки з батьком. Здорово! Так, як тiльки тут умiють париться. Григорiй нащо вже дебелий, але не мiг витримати того, що виробляли Гриць з старим Сiрком.

Вони пороздягалися ще в хатi, забрали березовi вiники, мило й мочалку - i так, в самих валянках та дохах наопашки, пiшли крiзь 50-ступневий мороз до лазнi. А лазня була вiд хати метрiв за 150, над замерзлою рiчкою. Така собi комiрчина, а посерединi пiч з дикого каменю, а в нiй - казан. Попри стiну широка полиця вгорi.

Розпечене камiння дихало вогнем. Старий Сiрко з сипом взялися з ентузiазмом до процедури, яка для європейця може видатись лютим катуванням, iнквiзицiєю. Вони лили воду на розпечене камiння i такої пари напустили, що не продихнеш. I в тiй задушливiй парi сперш обливалися нестерпно гарячою водою. А тодi залазили пiд стелю на полицю i перiщили один одного березовими вiниками, перiщили люто. Обливались крижаною водою, а тодi знову майже окропом. Терли шкiру мочалками, як наждаком, - дерли її. I знову перiщили вiниками. А тодi з гиком червонi вибiгали на снiг i в сумерку качалися по снiгу, гуляли в снiжки, як дiтлахи, - батько з сином! I знову залазили на полицю та додавали березової кашi. Отак баняться!!!

Григорiй дивився на них i смiявся:

- Нiчого, звикну й я до цього.

А тим часом вiн i так добре побанився, не вдаючись до тiєї страшної екзекуцiї, i почувався так, нiби змив усi грiхи з себе. Все змив.

Не змiг тiльки однiєї речi змити - бо то було на серцi: поцiлунку отого свого злодiйського. Та ще не змiг змити отого: "Ой, куди, куди, куди я тепер попала..." ячiння чайчиного i туги вiд нього на серцi глибокої.

Святкували Рiздво. Сiрки святкували його, як з дiда-прадiда велося: з кутею на Святвечiр i з усiм тим зворушливим i романтичним ритуалом, що такий пам'ятний Григорiєвi з дитинства. З вiршуванням, з колядками.

Рано-вранцi, ще вдосвiта, щось застукало в дверi.

- Пустiть вiршувати! - почулось з сiней. Мати озвалась вiд печi:

- Iдiть.

Дверi вiдчинилися, i до хати увiйшов святково виряджений вiршовник. Скинув шапку, пригладив рукою волосся i почав старовинно-старовинної, такої, що Григорiй нiколи й не чув, вiршiвки, мистецьки складеної:

- Христос народився, щоб мир звеселився. Пiсля Адамового грiха родився в Вiфлеємi, та в стайнi, не в домi, - от дивина яка! Зiрка ясненька, гарна, кругленька, прикотилась аж над Вiфлеем, там стала, де вже сама знала - освiтила всю стайню кругом. Пастушки з степу прибiгли к вертепу, ще й по ягнятку принесли, - на дудочки грали, поздоровляли та й знов до отари пiшли. А янголи святiї, крилатiї, чуднiї та так же лепська спiвали, що ми родились та й поженились, а далебi, ще й не чували. Вiл та осел стояли краї ясел, - отже, й вони Христа впiзнали, ще й на колiнка впали - i дишуть на нього, бо знають, на кого. А триї царi принесли Христу дари iз Востока, - тут їх поклали ще й поздоровляли по-письменськи звисока: "Будь ласка, благослови-таки й нас, щоб жито родило, а вiйни нiколи не було, щоб ми таки пожили всмак". Iцько старенький був їм раденький, прийняв гостинця: "Сiдайте Ви в нас, почастуєм ми вас, чим Бог нам дав". Зараз же як пiдсулив: по кухлику варенухи, по каганчику сивухи... Царi як хлиснули, та сидя й поснули. Ангол Божий, святий, гожий, ввi снi царям шепнув: "Гей додому махайте та Iрода обминайте, бо ви вчора у нього були i слово йому дали - ще раз побувати i всiї новини переказати". Царi схопились, перехрестились, налiво повернули та й додому чкурнули..."

Так вiршував старий Сiрко. I треба сказати, що Григорiй слухав його з величезним дивом. Багато вiн чув вiршiвок, багато сам знав, але такої зроду не чув. Аж потiм Григорiй удень вивчив її, ту вiршiвку, всю, особливо йому сподобався кiнець її, приперчений добрим народним гумором, про те, як Бог покарав Iрода за те, що вiн маленьких дiтей повбивав:

"...Бог посилає пару, на Iрода всю кару за дитячу неповинну кров. Його дуже мутило, коло серця нудило, коло очей позеленiло, попiд носом почорнiло, немов у пса пiд хвостом, щоб не ганявся за Христом. Диявольський гайдамака не схотiв хлiба їсти - пропав безвiсти, немов у ярмарку собака..."

Вiршував сам дiд Сiрко. А що ж робити, як нiкому вiршувати? Не ведмедям же це робити? А без цього Рiздво - не Рiздво.

По тому Сiрки один одного поздоровляли... Тодi сiдали до столу - пили, гуляли... Потiм вiдпочивали... А вже в обiд добре гуляли, як належить. Скiльки тiї наливки та медової попили!

А увечерi приходили колядники: Наталка, в гарному дiвочому убраннi, якого ще не бачив Григорiй у неї, закосичена, ще й, ба, на шиї намисто й дукачi, над чолом волосся перетяте блакитною стрiчкою; Грицько у своїй святковiй парубоцькiй одежi; а назверх у обох накиненi оленячi дохи наопашки. Постукали. Увiйшли в блискiтках снiгу...

Колядували. Почали вдвох, а кiнчили всi гуртом, бо таки цiлий день пили добре. Навiть Наталка, що нiколи горiлки в рот не брала, сьогоднi випила аж три чарки: за матiр, за батька i за всiх, - i була рожева, як макiв цвiт.

Григорiй теж колядував. Спiвав. Почав свята весело, та...

Помалу напосiлася туга. Чорна туга. Чи то вiд горiлки, чи вiд чого iншого, - нiби хто враз чорну заслону опустив. Страшна туга взяла серце як у лещата...

Ще там, у тайзi, якось забував про все. А тут, в цiм святковiм дозвiллi, звiльнена думка почала бунтуватись i так само почало бунтуватись серце, мов в залiзнiм капканi защiпнуте. Вiн не знав, де i до чого себе прикласти i де тую тугу втопити, i що з тiєю головою зробити, - вiдчував, як на карку тiй головi мулько.

На полювання б знову, чи що! Досить цих свят! Або й ще куди... Вiн би вже тепер з цiлковитою апатiєю i байдужiстю полiз до самого пекла, його тягло туди. В щастя своє вiн уже не вiрив, - все життя йому - нинi, завтра i на майбутнє - поламане i попсоване непоправно, його вовче життя... Не поламана лишилась тiльки воля та жадоба щастя, але гай-гай - в тiм-то вся й колiзiя: мiж жадобою та неможливiстю.

Чимраз, то бiльше, а особливо тепер, його поривало вийти дерзко назустрiч всьому тому темному своєму невiдомому, - вийти просто грудьми, i чорт по ньому до всьому!

Можливо, тому зрадiв, коли Гриць почав збиратись до Хабаровська, - взяла охота зробити зухвалий рейд, - побавитись з долею в пiжмурки.

__

_Роздiл десятий_ Рейд на Хабаровськ

На третiй день свят Гриць з Григорiєм вирушили до Хабаровська.

"Хутрину поздавати, договори (контракти) поновити на 1-й квартал, боєначиння набрати - воно здасться! А головне з тiєю охотiнспекцiєю дозволи на нарiзну зброю оформити наново, i найперше - на трилiнiйну гвинтiвку..." - все це мав проробити Гриць за батькiвською iнструкцiєю, а Григорiй напросився за помiчника, - йому страшенно кортiло, його тягло глянути на той заборонений для нього свiт. Що там робиться?!. Знав, що небезпечно, але те його й вабило - пограти в пiжмурки. Вабило кинути дерзкий виклик самiй своїй долi, перевiрить її. Або-або...

Власне, двох "або" не могло бути. Було лише одне "або", пiсля якого йшла чорна порожнеча. Знав це.