I таки пiшов дощ. Отже, точний Сiркiв барометр не помилився. I то за два-три днi вперед.

А як пiшов дощ, - всi сидiли на ганку в святковому настрої i спостерiгали, як важкi потоки з неба поливали дерева й кущi, прошивали їх наскрiзь, аж збивали лист з осик i старi бирки з кедрiв, а на падi клали траву покотом.

Дiвчина - мрiйний водоспад - вже не плакала, вже ридала, тужила, морем розливалась.

У рiчцi ревла вода, пiднiмаючись дедалi вище; каменi, що стирчали на нiй зверху, щезали один по одному пiд водою.

Старий Сiрко радiв: Бог щастя пiслав. Змив землю, змиє лист, змив слiди, - наведе новий лад. Пантуй, дiду! Та й рибка попливе.

А часу вiльного було мало. Та цi люди не вмiють нудьгувати. Якщо вони можуть по пiвдоби сидiти, витрiщивши очi, на однiм мiсцi нерухомо, то на ганку або в хатi сидiти пiд таку музику небесну - одна втiха. У молодих настрiй був мрiйний, сумовитий, хороший, а в старого ще й лiпший. А дощ! Аж пищить! Не пищить - на тисячу тонiв заливається.

Спершу був громовий. Як мигоне, - покотить-покотить десь гуркотом та як ударить! Та як припустить лити! Аж земля двигтить.

Старий Сiрко перехреститься та:

- Слава Богу, аби лиш не мимо. Оце десь розчахнуло когось, хто бiльше нагрiшив.

Грiм б'є, аж дим стелиться по Голубiй падi. Потiм громовий перейшов у добрий, обложний. Лив рiвно, шалено i сюрчав-шелестiв, нiби безлiч пасiв оберталося на велетенськiй трансмiсiї.

Рiчка набубнявiла, кипiла, ворушилась крiзь мереживо - крiзь водяну запону, як у туманi.

- Коли б тiльки заїздка не замчало де... - єдиний клопiт у Сiрка. - Отакий дощ, дiтки, я бачив ще в Iндiї. Давно колись, ще як молодим був...

I залитий хвилею спогадiв, пiд монотонний акомпанемент дощу, старий Сiрко розповiдав про дивну мандрiвку навколо свiту, та про життя на Українi колись, та про дику землю, де вони потiм висiли, куди їх закинула доля.

Напала на дiда балакучка. I можна було б цiлу книгу списати, надзвичайну книгу про те, як жили колись Сiрки на Полтавщинi, коло славного города Переяслава, - батьки Сiрковi жили. Та як i дiди, i прадiди ще жили - в Запорiжжi козакували, на Крим i в Туреччину ходили, на "ночвах" море перепливали, та страху усiм наганяли, та ще й на галерах не раз бували i звiдтiля утiкали...

А потiм i онуки на галерах попливли тим морем Чорним... Рiдну землю покидали, уклiн їй складали, береги сльозами поливали i довго-довго руками та шапками з моря Чорного махали, у краї чужi, далекi, за тридесять земель-морiв, на край свiту мандрували, щастя-долi шукали. Мимо берега турецького, ще й мимо Босфору пропливали, Царгород-Стамбул i всю Туреччину обминали, де дiди й прадiди на гаках та палях загибали, бо султановi страху нагонили... А потiм якоюсь "канавою" в iнше море вибирались i увесь свiт кругом на обмин об'їздили. Коло Iндiї їх дощi обливали-мочили, бiля Цейлону вiтри пекли-сушили. В Бомбеї вони воду пили, в Сiнгапурi сльози лили... Китай обминали, - на голому чердаку купою лежали, пальцi гризли i сльозами запивали... Та вiри в щастя своє щербате i в силу свою двожильну не теряли. Нi, нi!

Отак i пливли. Здорово мандрували.

I чого тiльки, чого не надивились, не набачились!

А в край дикий, аж пiд Японiю, як прибули та на землю як стали, то все його кляли-проклинали. Чи їли, чи спали, - все свiй край далекий, ясний споминали.

Для початку з половини перемерли. А далi позвикали. А позвикали - то й зажили! Ого! Ще й як зажили!

Ось так...

Дiд, правда, розповiдав докладнiше, але в цьому ж стилi, - задумливому. Ще й приправляв усе добрим гумором.

I слухали його дивну казку-бувальщину нове поколiння славного роду Сiркового - Сiрченко й Сiркiвна. Ще й нащадок гетьмана Дем'яна Многогрiшного.

А дощ - аж сюрчить.

А над паддю Голубою вже небо виясняється.

__

_Спiвуни_

Iнодi на дозвiллi Грицько з сестрою спiвали пiсень, лежачи горiлиць на березi. Григорiй в цей час неодмiнно був чимсь зайнятий: то байду смолив зi старим Сiрком, то сiдла лагодили, то ще що-небудь.

А брат з сестрою спiвали собi. Починали вони з:

За тучами, за хмарами

Сонечко не сходить...

У Наталки був хороший, сильний голос. Вона вела свою партiю, як прошву золоту шила. Смiливо, щиро, як i все робила так. I аж луна котилася та завмирала ген десь на Голубiй падi, i замовкали нетрi, коли вона виводила оте:

За лихими ворогами

Мiй миленький не ходить...

"Чи вiдчуває вона серцем змiст тих слiв? - думав Григорiй, - Нi, ясно".

Проспiвавши, мовчали. Потiм Наталка зачинала своя улюблену: |

Ой, летять-летять

Два соколи через сад...

Грицько вторив, i його лагiдний тенор, як той сокiл, вився коло дiвочого сестриного голосу. Гарно.

Старий Сiрко послухає-послухає, скрутне головою задоволено i сам пiдтягує.

А кiнчали вони неодмiнно пiснею про мисливця. Це тутешня, зеленоклинська. I знаменита вона тим, що її тут спiвають усi i кожен по-своєму - українцi, москалi, бiлоруси i навiть тунгузи. I у всiх вона виходить однаково гарно. Химерна пiсня.

Спiвається в нiй про мисливця-молодця, що ходив-бродив по лiсах, на конi їхав тайгою та й побачив, як на травi спала красуня дивна. Та й як вiн з нею повiвся по-лицарському. I мотив у нiй особливий якийсь, своєрiдний.

Спiвали її Грицько з Наталкою трохи жартiвливо. А як доходили до слiв, як той стрiлець

Задрижав, з коня упав.

- Боже мiй, голубонько! -

Тихо проказав...

Наталка додавала:

- I Богу душу вiддав.