I воно замалим так I не вийшло...

Два Грицьки посiдлали конi - гнiдого й буланого, - приторочили мiшки з хутором, з вiвсом для коней, та рюкзаки з їжею для себе i вибралися.

"Як на сватання", - кепкувала Наталка, поглядаючи на хлопцiв заздрiсне, що дiйсно вибралися нiби на сватання чи на зльоти десь до царiвни щонайменше, - таких два соколи, таких два пишних королевичi: в гаптованих лапчатих унтах, що являли собою своєрiдне чудо мистецтва, в добрiй новенькiй мисливськiй своїй унiформi, гаптованiй i оздобленiй по-тубiльному, пiдперезанi набiйницями, а назверх - пишнi оленячi дохи до п'ят з величезними одкладними ковнiрами; на головах козулячi папахи. Бронзовi обличчя, засмаленi вiтром, слiпучим сонцем i морозами, були нiби вирiзьбленi за iдеальною моделлю мужеської краси вправним майстром з суворого металу - наснаженi життям, силою. Один похмурий, а один веселий, - але обидва красенi, нiби вiд одної мами.

Два молодих королевичi, два богатирi...

"Два ведмедi!"

Перекинули рушницi по-козацькому через плечi, скочили на коней - i гайда.

Тiльки й бачили...

До залiзницi - до станцiї Лазо - їхали верхи, їхали заснiженими нетрями, через сопки та голi падi, навпростець, по хащах та бур'янищах. А їдучи, знiчев'я стрiляли по тих бур'янищах фазанiв та тетерукiв, стрiляли просто з сiдла влет, - вони вилiтали часто з-пiд кiнських нiг зi снiгу, де ховалися вiд морозу. То є спосiб рятуватися вiд холоду, що до нього вдається тут все живе, включно i до людей, - ховатися в снiг.

В деяких мiсцях тетерукiв, а особливо фазанiв, було до гибелi! Цей представник субтропiчної орнiтофауни - фазан - дивно пристосувався до цього суворого краю: - жив тут, множився i розкошував улiтку в цих буйних хащах та й лишався на зиму добровiльно великими масами, навчившись переборювати п'ятдесятиступневий холод. Ну, а тетерук - тому i Бог велiв, бо це його стихiя, для якої вiн сотворений спецiально, далебi.

То була для хлопцiв цiкава розвага.

- Набоїв не шкодувати, - радив Гриць, повторюючи важно, сам того не знаючи, фразу одного росiйського iмператора. Радив, бо для чогось йому треба було тiї дичини.

Особливо цiкаво було стрiляти фазанiв. Причiм хлопцi стрiляли на вибiр - тiльки пiвнiв! Вилетiвши несподiвано зi снiгу з криком, такий пишнобарвний пiвень сюрчав зразу по прямiй вгору, як веретено, - летiв так вгору метрiв з 30. А тодi робив кут - i мчав повздовж. При такiм його маневрi його дуже тяжко було застрелити. Але саме тим було й цiкаво. Пишноперi пiвнi, збитi в найнесподiванiшу для них хвилину, летiли назад в снiг, розсипаючи кольорове пiр'я.

Так вони їхали i помежи дiлом полювали, розважалися.

До Лазо їхали три днi, а фазанiв та тетерукiв настрiляли цiлий оберемок - десяткiв зо два. Позв'язували їх голова до голови i так пуками почiпляли до сiдел.

Кiлометрiв за п'ять перед Лазо заїхали на заїмку до Сiркового знайомого мандзи Кiм-Гi-Суна i подарували йому всiх тих фазанiв та тетерукiв гамузом - празникове, - i стали в нього табором. Тут вони залишили конi, зброю i зайвi речi...

Кiм-Гi-Сун був добрий i давнiй знайомий родини Сiркiв. В нього вони з давен-давен зупинялися завжди, виїжджаючи в свiт, до мiста, - чи то на пiвдень, чи то на пiвнiч. Тут вони мали свiй пункт, так би мовити - базу.

Гостинний i привiтний, як i всi тубiльцi, Кiм-Гi-Сун був особливо гостинний до Сiркiв. Вони були завжди бажаними гостями. Мабуть, у вiдплату за їхню щедрiсть i гостиннiсть, що вiдтак викликав Схiд на змагання.

Тут хлопцi заночували. Увечерi загуляли з Кiм-Гi-Су-ном, - гостили його у нього ж, - напували його горiлкою, та медовухою, та частували всякими витребеньками рiздвяними (з тiєї торби, що напхала мати з Наталкою, пам'ятаючи й про цього доброго Кiм-Гi-Суна).

I так його начастували, що вже й полягали спати, а вiн ще сидiв на своєму канi (пiдлога така опалювана, кам'яна) та спiвав своїм диким фальцетом: "Розпрягайте, хлопцi, конi..." - єдиної "рюської" пiснi, яку вiн умiв добре спiвати, навчившись її вiд червоноармiйцiв на маньчжурському кордонi, i найпоширенiшої в цiлiм цiм Далекосхiднiм краї.

Григорiй слухав той спiв з неабияким зачудуванням. Кiм-Гi-Сун навiть не запiдозрював, яке надзвичайне, яке колосальне вражiння той його п'яний ще й фальцетовий спiв справляє, яку силу думок вiн родить... Тiльки в устах чужинця, та ще такого далекого, дикого азiата, рiдна пiсня набуває враз якогось виїмкового значiння i змислу.

Смiшний, веселий i наївний Кiм-Гi-Сун!

Тут вони залишили коней i далi вже мандрували поїздом. Тут-бо починався свiт цивiлiзацiї, свiт технiки, електрики i радiо, свiт "соцбудiвництва", словом - свiт "заключiтєльной фази построєнiя соцiалiзма в адной стране".

__

_ЕКСПРЕС,__ "котори__й возi__т__ дрова i__ лес"_

Гриць їздив не вперше в цивiлiзований той свiт, але все почувався трохи безпорадно. Не так, як вдома, в нетрях. Через те мусив взяти на себе iнiцiативу Григорiй, iнакше-бо вони з цiєї станцiї не виїдуть. Пройшов експрес "И-1" Негорелов - Владивосток, i поштовий "И-41" - Владивосток - Москва, а виїхати годi. Мiсцевих поїздiв в цiм благословеннiм краю нiби й немає, всi далекого маршруту, а на них квитки лише по бронi, тобто рiзним вiдповiдальним вiдрядженцям i так, своїм - по блату. А так як нашi обидва Грицьки були не "вiдповiдальнi" i не "свої", то сiсти їм на поїзд було неможливо.

Таких "невiдповiдальних" було багато, i всi вони вирiшили чекати на якийсь свiй експрес, напiвреальний, напiвфантастичний, "ЕКСПРЕС, КОТОРИЙ ВОЗIТ ДРОВА I ЛЄС", - як жартував хтось весело i воднораз саркастично.

Так, бач, звався знаменитий i виїмковий в своєму родi особливий поїзд "Нумер 97" - Владивосток - Москва. Щось подiбне може iснувати лише тут - в цiй країнi соцiалiзму, i то тiльки для цього краю i для всiх йому подiбних околиць "необ'ятної многонацiональної Родiни":

Нарештi пiд вечiр надiйшов цей знаменитий на цiлий ДВК, Схiдний i Захiдрий Сибiр i на цiлий СРСР "експрес".

Вiн пiдiйшов у сутiнках, темний зсередини i чорний зокола, - пiдiйшов тяжко, простуджено кашляючи, i став.

Довжелезний - вагонiв на 50. Половина вагонiв товарових, а половина поштових - всi ж вони несли функцiю пасажирських. Нiяких дров вiн не возив. Вся та валка вагонiв була натоптана пасажиром до одказу, так що людськi руки i голови, навiть ноги випиналися з вiкон i з тамбурiв. Темний i неосвiтлений, "експрес" той гомонiв, нi, гудiв, як вулик, - зойкав, спiвав, кашляв простуджено, матюкався вiртуозно й розпачливо, лементував дитячим плачем...

Е к с п р е с!.. Не експрес, а цiла республiка на колесах.

Григорiй i Гриць брали його штурмом. Бо iнакше годi було вдертися до його нутра. Все, що було в поїздi, одчайдушне репетувало, не пускало нiкого бiльше, люто-прелюто матюкаючись. Все, що було зовнi, наступало, як на фортецю, ще лютiше матюкаючись та пускаючи всю силу та весь сприт в рух. Було таке вражiння, що то люди спецiально вибрали собi таку розвагу, щоб грiтися на скаженому холодi.

- За мною! - спокiйно скомандував Григорiй Грицевi, вiдчувши враз, що потрапив в рiдну стихiю, в так добре знану здавна i звичну ситуацiю, та й, пригадавши всi, так колись добре засвоєнi правила й норми поведiнки в цiм свiтi цивiлiзацiї шостої частини земної кулi, пригадав всi властивостi тiї цивiлiзацiї, не знавши яких, пропадеш нi за понюшку тютюну.

- За мною, разом!!.

I на цю команду, напруживши свою молодечу, можна сказати, волячу силу, вони, а за ними, як за тараном, i ще цiла група - вдерлися з тяжким боєм до вагона. Можна сказати, по головах вдерлися. Тi, що вдерлися з їхньою помiччю - кiлька осiб - враз почали скажено лаятись. Але вже не на тих, що у вагонi, а на тих, що напирали зовнi, - не пускаючи їх, обкладали їх божевiльною матюкнею, як розпеченою смолою, з усiх бокiв - згори, знизу, i вздовж, i впоперек... Оригiнальнi звичаї! Дивнi звичаї!

А ще дивнiший цей поїзд. На нього не треба було анi бронi, анi квиткiв. Теоретично квитки iснували, практично ж - то було не до переведення, i їх пiхто й нiколи не брав. Хто хотiв, той i їхав. I куди хотiв, туди й їхав. Але не бравши квиткiв, нiхто не мiг i претензiй будь-яких мати щодо їзди, - поїзд iшов, як йому здумається: хотiв - їхав, хотiв - стояв годинами чи то на станцiї, i чи то просто посеред дороги чи десь у тупику. Отже, квитки iснували тiльки в теорiї, так само, як i перевiрка квиткiв у цiм "експресi" можлива була лише в теорiї. Квитки були обов'язковi лише для тих, хто сiдав з мiсця, цебто у Владивостоцi. Далi ж - далi йшло дуже просто. Труднiсть вся полягала лише в тiм, щоб сiсти.

Сiвши ж, можна бути певним, що нiхто не потурбує i не поцiкавиться, чи є у вас квиток. Поїзд бо так набитий людьми - i то завжди, - що далебi жодному кондукторовi i жодному контролеровi за всю його iсторiю не пощастило ще пройти його вiд паротягу i... бодай до третини ешелону.

У вагонi, куди всiли нашi хлопцi, було iдеально тiсно i поночi, стояв густий гамiр, ще густiший сморiд i вже зовсiм нестерпно густий дим вiд махорки. Хлопцi потрохи оговтались i втиснулись в юрбу з максимальним комфортом, - Грицевi, наприклад, не греба було стояти власними ногами на бруднiй пiдлозi, нi, вiн якимось чудом тримався в повiтрi.

Тим часом поїзд засвистiв, зашипiв, зойкнув i, шарпаючись, - аж но ребра в людей трiщали, - рушив i поповз у темряву. Аж тодi людей трохи утрясло i хлопцi вмостилися досить зручно.

З гомону, уривкiв фраз, з дотепiв, з уривкiв пiсень та прокльонiв поставало дивне вражiння... Григорiєвi здавалось, що вiн потрапив додому. Вагон говорив всiма дiялектами його - Григорiєвої - мови: полтавським, херсонським, чернiгiвським, одеським, кубанським, харкiвським...