I ще й хтось кричав - "Най би тя шляк трафив", - нагадуючи про далеке Подiлля...

Ба, - тими дiалектами говорив весь цей "експрес", i то не тiльки тепер, а, либонь, протягом цiлої своєї iсторiї. Основний контингент його пасажирiв - Україна, ота зiрвана з мiсця i кидана по всiх свiтах - поза геттю. I хоч цей "експрес" ходив по маршруту "Владивосток - Москва", але то була своїм мовним i пiсенним фольклором та всiм iншим - Україна. Екстериторiальна Україна. Україна "без стерна i без вiтрил".

Хтось розповiдав про Сахалiн - "будь вiн трижди Богом проклятий!" - куди вони їздили цiлою округою на рибнi промисли, як "вербованi". I такi ж "вербованi", що їздили на "дальстрой - будь вiн розстопроклятий!" - слухали i подавали реплiки, приперченi мiцним словом та безсмертним українським гумором.

Заробiтчани! Вербованi та контрактованi, та "плановi"! З дiтками, з жiнками... Возять їх по цiлому "соцiалiстiческаму атєчєству"! Будують соцiялiзм! Це вони будують соцiялiзм!!

"Туди везли вошi в очкурi, а звiдтiля - в пригорщах, трам!-трам!-тарарам!"

- Заробили... хоч ти з мосту та в воду!

Днi, тижнi, мiсяцi мандрують вони отак в брудi, в холодi, в голодi. Окриленi надiєю, повзли спершу на схiд i опанованi розпукою та апатiєю, повертали на захiд. А на їхнє мiсце - новi посувалися. Йшли безконечнi ешелони таких же, як i вони, шукачiв щастя, примусових i добровiльних ентузiастiв. Гомонiли, сварилися тiєю ж мовою, скалозубили, спiвали пiсень, кляли понуро, саркастично, невiдомо що i кого. .

В темрявi, в галасi, в смородi плакало немовля. Квилило тоненько, i безнадiйно, i безконечно. Ячiло, як пташеня, а над ним слiзний материн голос, вмовляючи, припадаючи до маляти:

- Ну, чого ж ти, моя ясочко?.. Ну, годi... Голiвка в тебе болить?.. Боже мiй! Ну, ластiвочко ж... - i враз з люттю божевiльною, розпучливою: - Ци-ить!!! Та цить же, будь ти прокляте!!! Цить!.. А от отак!.. - i заходилась буйним плачем, безпорадно, безвихiдно. Дитина ячiла тонюнько, в агонiї... От чийсь понурий голос з кубанською вимовою:

- I приїхали ми... Тиждень валялись пiд ожеледицею, пiд дощем i снiгом посеред Владивостока... Поки нас котрактували - добре спiвали, м'яко стелили, щедро мастили, а законтрактували - мов загнуздали, та й на смiтник викинули... Худобу лiпше трактують... в душу! Вздовж i впоперек, через цiлу "конституцiю"!

В другiм кутку вагону дiвочий голос спiвав сам собi - чи то з досади, а чи зi смутку:

- Ой, де б я, де б я

Iз досадоньки пiшла?

Ой, де б я, де б я

Цей деньочок провела?..

Пiсня губилася в хаосi i зринала знову, переплiтаючись з дитячим ячiнням, з чиїмсь плачем та з чиїмсь буботiнням..

- Ой, та й пiду я у вишневий садочок,

Ой, та й зiрву я горiховий листочок...

- ...I вирвали з коренем... - бубонить чийсь приглушений голос збоку, зливає iшшком комусь свої таємнi жалi, що їх можна звiряти лише в темрявi. - Отак викинули всiх на снiг - з манюнькими дiтками... Боже мiй!.. "Куркуль", - кажуть... Мати на Печорi померла... А нас - п'ятьох синiв - по свiтах позагеттю майнули... Трьох в "Сєвлаг" засадили... Ну, добре!!. - рип-рип зубами...

- ... Горiховий-ий ли-с-то-чо-ок... - тяг дiвочий голос.

- ... В Донбасi працював, - розповiдав якийсь юнак зухвало, весело: - Нема ходу! Пашпорт, кажуть, дайош... Ха-ха! А ранiше! хе, пашпорт! Я б з папшортом раднаркомом був би, та хiба ж таким! А так - нема ходу параходу! В Архангельську був... На Камчатцi був... В Ташкент! був... I всюди те саме - "справку од сєльсавєта" давай. Тю! Знайшли дурного!.. - i зiтхнув скептично: - Велика земля, та тiсна, чорт би його взяв.

- Що там у нас вдома робиться!? - журилась якась жiнка. - Як там нашi?..

- А знаєш, - гукнув хтось, мов до глухого: - Серьога дiстав вишака! Конi подохли в колхозi так, кажуть: "шкiдник"!

- Ба... - хтось сичить i труситься (видно, хворий) на горiшнiй полицi: - Як люди подохли в цiлiй окрузi, то шкiдника, не бiйсь, нiде не шукали!..

- Ну ж, цить же, цить, ясочко моя!.. - квилила мати.

- ...Ой, та й спишу я всю досаду на листу, - журився дiвочий голос:

- Ой, та й пошлю я

в славний город Пол-та-ву...

- Пошли, пошли, - насмiшкуватий парубоцький голос: - Пошли, дiвко, i прямо до голови горсовета. Хай сучий син дочитає, як його хрещеники - розкуркуленi, то так...

Другий парубоцький понуро, наче про себе:

- I напиши йому привєт... в гроб!.. в могилу!.. в дошку i в Ноїв ковчег!.. - заграв вiн енергiйну моряцьку молитву i зашморгнув моряцьким вузлом. Сплюнув.

Дiвчина притихла, а потiм насмiшкувато:

- А ти, видать, з попiв. Чим вiн тобi так допiк?

- "З попiв, з попiв", - передражнив понурий парубоцький голос i замовк. Але не було в нiм злоби до дiвчини, лише була злоба взагалi. Дiвчина теж замовкла. Довго мовчала в гомонi. А потiм знову зринув її голос, як з каламутної води, нiби вторячи дитячому ячiнню, але вжи тихше:

- Ой, а хто буде той листок читати,

Та той буде всю досадоньку знати...

- Ну цить же, цить, - схиляється материн голос, як материнка в полi, горнеться до немовляти...

Григорiй слухав весь той гамiр, зцiпивши зуби, i йому наморочилась голова. Те, що вiн почав був забувати - цiла ота трагедiя його народу - навалилась на нього всiм тягарем, кидаючи серце, мов м'яч, у всi боки.

Уся! Уся його Вiтчизна ось так - на колесах позагеттю, розчавлена, розшматована, знеосiблена, в коростi, в брудi... розпачi!.. Голодна!.. безвихiдна!.. безперспективна!.. Стискав зуби, аж но набрякли щелепи.

А журливий голос, як материнка в полi пiд вiтром:

- Ну ж, моя крихiтко... моє сонечко... моя ластiвко... - гойдається на вiтрi, тремтить безнадiйно над дитячою агонiєю.

Поїзд гримотiв, конвульсiйне здригаючись, в темрявi. Зупинявся i довго стояв на станцiях i роз'їздах.

На якiй станцiї до вагона вдерлося двоє з лiхтариками.

- НКВД!.. - прошелестiло вагоном.

Там, де кондуктори i контролери не мали сили анi совiстi вдертися, там цi вдерлися i господарили, як вдома, шукаючи за чимсь, що їм потрiбне. Свiтили лiхтариками в обличчя, ступаючи по людях, як по дровах.

Григорiй чекав спокiйно, приготовившись до найгiршого. Лише тут збагнув, який вiн дурень - вилiз в свiт, не мавши документiв. Але не додумав цiєї думки до кiнця, як йому присвiтили лiхтариком в обличчя. Сперш Грицевi, потiм йому. Дивились мовчки, водячи свiтлом згори вниз. Пильно дивились на розцяцькованi унти i дохи... I полiзли далi. Либонь, взяли їх за двох "вiдповiдальних", екзотично вбраних представникiв влади з мiсць, а то й з центру.

Григорiй засмiявся про себе: "Раз!.." - цебто пронесло раз. Ясно, таке екзотичне вбрання виключає одразу всякi пiдозрiння. Таке вбрання недоступне для будь-кого, бо то задорого коштувало б, а доступне лише хiба для дуже великих вiдповiдальних осiб та й то не для всiх, а лише для тих, що мають з тайгою до дiла, що командують там; або представникам влади з тих нетрiв - головам сiльрад та директорам золотих копалень.

Пiнкертони з лiхтариками нiкого не зачепили в вагонi, лише свiтили всiм мужчинам, а особливо хлопцям в обличчя пильно придивлялися, - шукали того, кого їм треба.

Коли лiхтарики пiшли геть i щезли (десь полiзли через тамбур до другого вагона, либонь), хтось молодий засмiявся в темнотi, пошепотiв з кимсь i сказав вголос, на весь вагон, зловiсно та злорадно:

- Хай-но ми помiняємось ролями... Так я от тебе знайду! I в пеклi! В самого диявола на печi не сховаєшся - трам-тарарам! - i заспiвав безжурно по-одеському, на жидiвський манер, з вихилясами та з викликом:

- Ой, Джан, - ой, Джанкої,

Ой, Джанкої - папи мої,

Ой, Джанкой - i - Джан -

Б i р о б i д ж я н!..

Хтось засмiявся. Хтось весело сплюнув. Хтось зiтхнув

- Бiробiджан - сибiрська Палестина, а iшачить там - все наш брат... Ех, ти-и!..

Поїзд котився в темрявi, мов пiд водою. Хтось тужив Хтось наспiвував:

- Колима ти, Колима, -

Новая планета:

Двєнадцать мєсяцев зiма,

Астальное - лєто...

А дитина квилила, чiпляючись за життя. Як каганчик на вiтрi змагаючись, - ось-ось погасне... Ось-ось...

Хтось маячив увi снi. Хтось помирав вiд спраги...

Велике переселення народiв! I таке враження, нiби всi це котиться десь у прiрву.

На станцiї Красная Речка "експрес" зупинився, десi на грець його зна якiй лiнiї, серед моря товарових ваго нiв, освiтлених вiдблисками деяких лiхтарикiв...

Назустрiч пiдкотився iнший ешелон i став поруч.

У Григорiя серце задрижало: крiзь загратованi вiконечка дивились блiдi обличчя, поприлипавши до грат... Етап !!!

З другого боку "експресу" стояв такий же етап, лише в другий бiк. На гальмових площадках маячiли патрулi з тригранними багнетами. Хтось гукав злiва через "експрес" до другого етапу:

- Здорово земляки!... - i смiявся шибеничним смiхом. - Куди Бог несе?!.

- В "Дальлаг", а вас?

- В "Сєвлаг"!... Ха-ха-ха!

Людп висовували руки i махали один одному i смiялись. Що їм ще лишилось, як не смiятись?!?

Хтось з'їхав з глузду в цiй країнi. Один етап iшов на схiд, другий на захiд, а посерединi - ще один етап, тiльки без конвоя.

- Глянь глянь... Нашi! - прошепотiв хтось гаряче в вагонi "експресу", припадаючи до вiкна. - I по той бiк i по цей бiк!..

- Ото тутешнi, - бурчав той, що спiвав "Джанкоя". - Скрипниковi вчителi, та партєйцi, та куркулi, - все наш брат, "враг народа"! Тi, що колись українiзацiю тут робили, i iншi "враги".

Люди в "експресi" повiдтуляли ганчiр'я в повидушуваних вiкнах i ловили слова, згуки, дивились на притисненi до грат обличчя.

- Боже-Боже! - побивалась якась жiнка. - I що воно в свiтi робиться?!. I де те людське пристановище наше? Га?!

А земляки махали один одному руками з загратованих вiконечок, втискали в грати бiлi, як смерть, обличчя i пряли очима... I смiялись... Смiялись беззвучним мефiстофельським смiхом.

Це тривало якусь коротку мить. I щезло, як марево, як нiчне хворе маячiння. А здавалось, нiби це тривало вiчнiсть i триває й досi.

Вже ешелони розiйшлись, а той беззвучний мефiстофельський смiх стояв, як привид у фантазiї вимученої, невиспаної людини, як мара в чорнiй безоднi ночi.

Хтось з'їхав з глузду в цiй країнi. З одного кiнця землi гнав етапи в другий, а їм назустрiч гнав такi ж етапи, I нема їм кiнця-краю. А межи ними котив цей плач на колесах, цей неетапний етап, цей найдемократичнiший "експрес", нi, - ковчег горя проклять i слiз материнських.

Змазчики перестукували букси, лаючись на чiм свiт на лютiм морозi. Чи то вистукували колеса, ляскотiли буфери i чиргикали та скиглили гальма?..

Вимученi люди вже спали, похилившись одне на одного. "Експрес" стрясав ними, обдавав їх димом та смородом, ревiв до них iз скреготом, - та вже не в силi був їх розбудити.

Лише ячiло мале диїя. Ячiло тихенько, безпомiчно, безнадiйно вже...

Та не спав ще Григорiй - думав свою понуру думу, притримуючи на плечi Грицеву голову.

Надворi помалу сiрiло.

_ХАБАРОВСЬК_

_Смiшнi й печальнi походеньки_

Туман стояв од морозу. Туман дрiбнюсiньких блискучих пилинок iскрився на вранiшньому сонцi.

П'ятдесятиступневий мороз бiг шпарко по пiшоходах, по нулицях i рипiв-дзвенiв, заливався на всi голоси, квапився десь, бадьоро пританцьовуючи.

Мiсто, розташоване на сопках i в долинах, хукало, тупотiло, хлопало рукавицями i волохатими од iнею вiями.

Згромадженi на горбах будинки середмiстя, пiдносячись з лискучого туману, як з моря, димили з усiх димарiв, хукали в небо. Гейби величезне товпище пароплавiв - кораблiв фантастичного флоту - згромадились в порту i розпалювали печi, готуючись до вимаршу в невiдомi рейси. А чи згубили маршрути, збились в туманi, i згромадившись на зрадливих рифах, алярмують, i димлять, i хукають в небо. Нi, пливуть, пливуть!.. Похиленi стовпи диму злягли в один бiк - цiлий лiс рухливих димових стовпiв, - пливуть!..