I щиро дивувалась:

- А чого ж вiн з коня упав? I чого то вiн так задрижав, що аж гепнувся? Убився, мабуть, ажи?

Грицько смiявся, але пояснити не мiг, чого то так, бо й сам не знав, як то можна з коня впасти, побачивши хоч i вродливу дiвчину.

- Либонь, їздити не вмiв або ж був випивший, - висловив здогад, пригадавши, як той придуркуватий i п'яний Радiвон все їздив на конi задом наперед та все падав.

__

_Заколот i капiтуляцiя_

Григорiй носив у серцi ту хворобу, що його напала, - кохання до химерної лiсової дiвчини Наталки - i боровся сам з собою. Кохав, але... здається, безнадiйно. Отим-то й воював з тiєю хворобою з усiєю наполегливiстю тверезого розуму. Вiн кликав його на допомогу, той тверезий розум, i всю свою мiцну вдачу й учиняв сам над собою суд.

Розум повставав проти серця:

- Галло! Гей ти, дурний шматок м'язiв! Що ти ще тут маєш говорити? Май глузд! Чи ти собi здаєш справу, хто ти i що ти? I чи ти ручиш за завтрашнiй день? I чи ти маєш право ставити на карту щастя iнших?!. Галло, май совiсть! Егоїзм твiй - то твоя приватна справа. Мовчи! Замри! I не надокучай менi, будь ласка, бо...

Серце утiкало до водоспаду. Григорiй нiс його туди i там просиджував цiлими годинами. Як на судi. Тверезий розум - за прокурора. Та гай-гай... Хоч серце нiби й згоджується з тим, що каже розум, скоряється, але вiд того не перестає, задушене грубою силою, потихеньку квилити.

Борюкався сам з собою, не знав, як бути. Пiти уторованим шляхом i добиватися приязнi, залицятися, зваблювати, задурювати вiн не смiв i не мiг. Та й ба, всi засоби з випробуваного запасу всесвiтнiх залицяльникiв тут були б безсилi. Це не та людина, це щось iнше. Вiдтодi, як вiн з першого ж дня опiкся, вiн бiльше не насмiлювався. Вона ж... Вона - так йому здавалось - навiть у голову собi не клала того, що з ним дiялося. Вона - дитя ще незайманого спокою. Вона, здавалось, навiть не розумiла, що воно таке, те кохання. Та й потiм - що вiн їй i хто вiн їй? I навiщо вiн їй? З його становищем вiн просто не мав права. Хто вiн? Вепр, що сховався в хащах вiд мисливцiв. Без права на життя, без пашпорта. Вепр! Завтра його наслiдять, i треба буде кидатись напропад, ламаючи кущi головою. Або йти грудьми на видиму смерть. I якби дiвчина вiдповiла на його почуття, то це було б велике нещастя для обох.

Отак вiн терпiв. Але коли б йому запропонував хто покинути це все i пiти геть, вiн не схотiв би, та й навряд чи змiг би. Нi, свiдомо не схотiв би. Бо вiн був щасливий бiля неї. Вiн вiдчував, як у нiм кипiла i вирувала кров вїд самого звучання її голосу. Голос той вiдгукувався у нiм дивним, багатим вiдгуком, з болем, з мукою. I це було щастя. Болюче, але велике, майже недосяжне для розуму щастя. I розум капiтулював.

Слухаючи, як шумить водоспад, вiн пригадував його назву, пригадував чарiвну легенду про дiвчину-удегеєчку i кепкував похмуро сам iз себе. "Отак би й тобi теж... Тiльки якби ти став водоспадом, то не мрiйна вода б ллялась, а, далебi, камiння падало б".

_Мавка_

Спостерiгаючи зовнiшнiй свiт, Григорiй в цiм намагався забутися, особливо в години дозвiлля. Мавши вроджений нахил до спостережень, виросши серед природи, вiн мав в тiм велику втiху. Рослинний i тваринний свiт цей ховав у собi багато такого цiкавого, невичерпного, кожен день вражав все новими несподiванками. Особливо цiкаво було спостерiгати життя звiрят i птахiв. Григорiй мiг лежати, притаївшись десь межи колодами, годинами i дивитися, як пiд крутим берегом в кам'яних розсипах клопочеться горностай - такий смiшний в лiтнiм убраннi, рудувато-бурий, як старець, порiвняно з пишним зимовим своїм строєм. Вiн вибiгав з щiлини десь i шнирив межи камiннями, ворожив щось бiля купки наритої черв'яком землi, вилазив на корiння i бiгав по нiм сюди-туди. Щось вiн там господарював...

Григорiй пригадував все, що знав колись з зоологiї, ботанiки та орнiтологiї, i намагався знайти всьому пояснення, пiдвести пiд всi явища, а особливо пiд поведiнку звiрят та взаємини мiж ними достатньо законне обгрунтування. Пригадував теорiю рефлексiв Павлова i шукав у всьому закономiрностi та смислу.

Часом назирцi йшов за козулею (сарною) з малим козенятком, стежив за ними геть цiлi кiлометри, посуваючись, мов тiнь, од дерева до дерева, од куща до куща, намагаючись пiдглядiти, як те козеня почувається на цьому новому для себе свiтi. Особливо цiкаво було, як те козеня натрапило на жабу i стало над нею, розкарячивши ноги; довго дивилось на неї здивовано, витрiщивши свої наївнi очi з довгими вiями, такi, як часом бувають у гарної дiвчини; далi не втерпiло i лизьнуло жабу язиком. Зовсiм як мале дитя. Жаба пiдскочила, мов опечена, а козеня ще дужче! Почало високо стрибати на мiсцi - чи вiд здивування, чи вiд шаленого ентузiазму...

А раз, никаючи отак далеко вiд заїмки, понад рiчкою, натрапив на слiд полоза. Про цю велетенську гадюку з сiм'ї давунiв вiн багато читав i чув, але не бачив. А тут враз натрапив. Власне, натрапив на суху шкiру, так званий "виповзок", що лежала, як величезна панчоха, межи гiллячям. Сам полоз, очевидно, був десь поблизу. Це тут вiн, линяючи, скинув своє старе убрання, а сам, напевне, десь тут i живе, бо таку операцiю вiн проробив рано по веснi бiля того мiсця, де зимував, тобто бiля домiвки. Зашарудiла трава i загойдалася в напрямку до рiчки. Григорiй кинувся назирцi, намагаючись обiйти... Щось шелеснуло i плюснулось в водi. Завмерло...

Обережно, тихесенько, щоб не злякати, розсунув кущi i перехилився.

I враз нiби його хто нагло вдарив пiд серце. Аж дух захопило. Захвилювався, розгубивсь...

...На каменi, по тiм боцi, зiгнувшись, як лозина, i мерехтячи на сонцi голим тiлом, стояла мавка i викручувала мокру косу... Вода плюскотiла, збiгала срiбним струмочком. Наталка! Гола i дивна, як мавка лiсова. Вигиналась, сяяла блискучими росинками на тiлi в сонячнiй купелi...

Григорiй враз заплющив очi, круто повернув i - геть! Геть!.. Швиденько, як злодiй, пiшов. Нi, втiк...

Боже мiй! Як же де вiн так! А що, як вона бачила? Йолоп! Iдiот!

I довго блукав по околицi. У висках товклася кров, гуготiла. Блукав i не наважувався йти до табору. Аж поки не почали його кликати. Чути було й Наталчин голос. Приклавши руки ,до уст, вона змагалась з Грицьком, кричали вдвох - один; грубо, друга - тоненько, насмiшкувато:

- Iнженере!!! Агов!

А як снiдали, Григорiй намагався не дивитись на Наталку, намагався зосередитись на їжi. Але нiяк не мiг зосередитись. Дививсяi на руки, а в очах - мавка викручує косу i мерехтить... Насуплювався i не дивився туди, де була дiвчина. Сидiв, як на гарячому. А Наталка навпаки - весь час пильно поглядала на нього чистими очима. Аж якось зустрiлася поглядами... Григорiй почув, як у нього душа похолола; почервонiв. Наталка подивилась якусь мить мовчки - i одвернулась.

Невже вона бачила?

Але нi. Не може бути! Очi в неї не такi. Чистi, задумливi i наче здивованi..

- Ти не хворий, синкуї - спитав батько, помiтивши, що Григорiєвi щось не теє.

- Нi, нi... то так... Згадалась дурниця одна...

- А ти не думайi. Хай йому хрiн. Хай Ленiн думає.

- Та вiн же, тату, вмер давно, кажуть, i в мавзолеї лежить.

- Отож, що лежить. Йому тепер нiчого робити, то хай лежить та й думає, бо є над чим.

Смiх. Увечерi того ж дiня вони втрьох сидiли на колодi, що лежала через рiчку, як кладка, супроти хати. Григорiй на прохання Грицькове похмуро розповiдав про iншi краї, про iншi лiси, про степи широкiї, як море. Про весну з жайворонками, з солов'ями, з зозулями, з одудами та з безлiччю iнших спiвучих пташок. Про перепiлок у пшеницях, про всяку всячину, що за нею так стужилося його серце, i жартома iмiтував пташиний спiв.

То кував зозулею, та так, що аж старий Сiрко вийшов з хати, здивований. То бив перепелом, то одудом, а то вдавав соловейка. Трохи не так, але дуже подiбно.

Наталка поглядала збоку, чудувалась, але не вiрила, щоб так птахи спiвали. То чого ж вони тут не спiвають так? Лише - "чи пить, чи не пить?".

Грицько схопився i подався геть, щось згадавши. Григорiй замовк. Враз почув себе безпомiчним, залишившись на самотi з дiвчиною... Слухав, як йому гуде в висках, а серце стукає, як колись уперше на велелюднiй залi перед промовою. А коли обiзвався, сам не впiзнав свого голосу.

- Наталко, - мовив потиху. - Чого ти така?

Дiвчина зиркнула спiдлоба, нiби холодною водою облила.

- Яка ж я?

- Нiколи й не обiзвешся до мене, все наче сердишся... Вiдчував, що говорив дурницi.

Вона не зразу вiдгукнулася на це - мовчала, спустивши очi. А потiм обiзвалась:

- Чого б же я сердилась? Ще що вигадай...

Сидiла, обiпершись рукою об колоду, i та її рука була близько вiд Григорiя. Вiн обережно, нiби не навмисне, присунув свою руку.

- Ет! - скинулась дiвчина нервово i вiдсмикнула руку. А потiм скочила на ноги i швиденько пiшла геть. Коли вона зникла, Григорiй пiшов понад рiчкою, так, без мети. Потiм залiз у воду, занурив голову... Хотiв так себе заспокоїти.

_В гирлi Мухенi_

Пантовий мiсяць кiнчився. Пролетiв, як день. Стали збиратись назад. Прощай, падь Голуба. Щастило нинi, дай Боже й на той рiк!

Сiрко з Наталкою посiдлали конi, нав'ючили, впакували панти i, доручивши все останнє хлопцям, поїхали.

А Грицько з Григорiєм, дiставши вiдповiдний наказ, зробили сплiток - невеликий плiт, поставили на нього чотири кадовби з солониною, прип'яли ззаду байду, напакували її сiном, напнули зверху намети i попливли вниз рiчкою Мухенею.

По трьох добах безперервної плавби, пiсля безлiчi дрiбних i бiльших пригод дiстались до гирла. Там, де впадав Мухень в Амур, стояв заготiвельний пункт "Дальзаготхутро".

Завiдувач - рудий вусатий дядько на прiзвище Мокiєнко - забачив їх ще здалека, впiзнав Грицька i вже скiрився назустрiч:

- А, будь ти турецький!.. А це хто?

- Брат у других, Григорiй, - познайомив Грицько. Бiльш Мокiєнко i не розпитував. Тут не заведено дуже цiкавитись, їм-бо, кiнець кiнцем, байдуже. Будь ти хоч султан турецький, аби путня людина.

Мокiєнко був з людей старого гарту - гостинний i привiтний, з чуттям власної гiдностi. Сiрки були i не його контрагенти, однак Мокiєнко, знавши добре Сiркiв (колись дружком був на весiллi), шанував їх i охоче взявся виконати доручення, допомогти.

Йому залишили м'ясо, щоб вiн повантажив його з першим черговим пароплавом угору, на Хабаровськ. Кадовби заднили. Мокiєнко винiс чорнило та квач, i одразу ж за маркували вантаж - написали, куди, кому, що i вiд кого. Потiм виписали ще й накладну, як належить, i залiпили в пакет, зазначивши в нiй те саме, що на кадовбах, ще й iншi подробицi. Це вже Мокiєнко, - вiн був акуратний i хоч писав, як курка лапою, i не любив взагалi писати, та любив вiдвантажувати. А тут ще треба було прислужитись приятелевi.

Так хлопцi виконали батькову умову з ОКДВА, вiдправили м'ясо.

- Блюхеровi за гвинтовочку! - смiявся Гриць. - Мокiєнко допильнує.

Сам вiн "висуванець" з мисливцiв i бiльш любив сам промишляти, анiж сидiти на цiй "факторiї".

В нього хлопцi заночували. Мокiєнчиха - лiтня жiнка, привiтна й весела - добре шанувала гостей. Та все розпитувала про домашнє. А їй, бач, нудно. Сини десь на пантовцi, дочка у Владивостоцi на курсах хутряного крамознавства. Мати показувала хлопцям, пишаючись, доччинi фотокартки: весела, чорнява дiвчина (в матiр удалася), то в мисливськiм убраннi, то в пишнiй оленячiй досi (виставила нiс i пряде очима), то в городському - панна хоч куди. Мати пишалась, а нишком витирала сльози:

- Боже, де той Владивосток! Мучиться дитина з тими науками.

Бурчала на "старого", що задумав "занапастити дитину".

Крiм хлопцiв, на заготпунктi ночували ще два цiкавих типи. Цiкавi тим, що були п'янi i все розповiдали один одному (бо Мокiєнкам давно вже набридло слухати), як вони вчора увечерi стрiляли i як їх ведмедi "мало не поїли". Один з них був голова гольдяцького мисливського колгоспу iменi Хагаєвича, з р. Хунгарi, росiянин, на прiзвище Судаков. Другий - з-за Амуру, з рiчки Анюй, - голова якоїсь сiльради, Тищенко Макар, українець. Обидва дебелi, мiцно збитi, обидва "не любили випити", тiльки один - Судаков - низенький, забайкалець з походження, другий - здоровенний амурець, лубенець з походження. Вони щирi приятелi, хоч роздiляла їхнi хати тут територiя, на якiй могла б вмiститись цiла, скажiм, Польща. Приятелi, бо й Судакову серед гольдiв нудно, i Тищенковi на Анюї, де його держава (сiльрада) простяглась на яких чотириста кiлометрiв, а в нiй лиш двiстi чоловiка пiдданцiв, i розкиданi так, що дiдько їх знайде, коли, скажiм, треба край випити, - теж невесело.

Радi, що зустрiлись, вони закубрячили. Але почали не тут. Вони, бач, ходили по нетрях i скрiзь шукали лiтака. Такий наказ вийшов - усiм шукати. А як то робота марудна (знайди його, де вiн упав у цiй проклятiй гущавинi), то вони ходили i, де тiльки були добрi люди, - там i пили медовуху або спирт. I хоч людей було рiдко, зате пили подовгу, - пробували, в кого мiцнiша. Отак учора надудлились в кривого Терешка, вони... "iшли собi на смерканнi i шукали лiтака".

- Коли гульк, - оповiдав Тищенко, - стоять? Чорнiють! Лишенько - ведмедi! Ми за бердани - i давай поливати. Били, били... таку стрiлянину зчинили! А далi я й питаю: "Судаков, скiльки дураков?" - "Два!" - каже Судаков. Бо ми ж тiї пеньки так порешетили... Судаков притакував п'яно головою:

- Верно, Макаруша!.. Ето i єсть головокруженiє от успехов... Стрєльньом-ка!