I перiщив з усiєї сили долонею по паутах. Всi так.

Руки у всiх були закривавленi, нiби в рiзникiв.

Незабаром стежка пiшла вниз. Пiшла вглибину. По якiмсь часi вся валка спустилась на дно глибокого розпадку. Там панувала пiвтемрява i прохолода. На самiм днi дзюрчав по камiннi струмочок.

Вода булькотiла, поспiшала, щось розповiдаючи на ходу камiнцям та корiнню. Паутiв стало менше, зовсiм мало. Але ще були. Тiльки ж це щастя, порiвнюючи до того пекла, що лишилося позаду. Було тихо i спокiйно. Тут стали на перепочинок до моменту, коли можна буде їхати, коли паутинi банди втихомиряться. Хлопцi розв'ючили конi, поставили їх в найбiльшу гущавину, а самi полягали горiчерева на каменях.

Старий взявся майструвати сiшки. А Наталка умилась, взяла вiнчестер i пiшла по розпадку.

- Ведмедi полохати? - посмiхнувся Грицько, лежачи хрестом. - Стривай-но! Ходiм, Грицьку, й ми по рябки!

Хлопцi швиденько забрали рушницi i догнали Наталку. Григорiй взяв дубельтiвку. В розпадку було мокро i пiвтемно, мов на смерканнi. Сюди не добивається сонечко.

Величезнi кам'янi брили, пiн, вiтролом - все позаростало сивим мохом.

Трохи йшли гуртом - нема дiла. Тодi розiйшлись, - ану хто швидше здобуде на юшку, хто мисливець, а хто нi? Григорiй пiшов праворуч. Вилiз на становик i спустився на другий бiк, увесь час пильно приглядаючись до прикмет - примiчаючи, куди йде, щоб не заблудити...

Вгорi закихкотiла вивiрка. Григорiй задрав голову i довго дивився з цiкавiстю на вершечок кедрини, намагаючись углядiти ту веселу звiринку. Обмацав очима кожну гiлочку, кожен сучок, кожну торiшню бирку. Нема. Шелеснуло десь, зашкряботiло, але вивiрки нема, так причаїлась. А як опустив очi, глянув навколо - i не змiг уже зорiєнтуватися, звiдки прийшов i куди йому йти. Почав шукати по кишенях папiрця - почепити на гiлочцi, щоб була мiтка. Але в цей час гримнув пострiл (за лунами не розiбрав, з якого боку), i щось хуркнуло крилами, майнуло i сiло на суху осику. Пара рябкiв! Один витяг чубату голiвку i завмер, а другий пiшов-пiшов по гiлцi, дослухаючись. Григорiй пiдвiв помалу дубельтiвку i вистрiлив двiчi поспiль. Один рябок упав униз i затрiпотiв у гущинi, а другий наче теж вбитий, бо пiшов навскiс, боком-боком, на крило, либонь. Упав. Григорiй, примiтивши мiсце, де впав другий, - рудолисте, пишне якесь дерево, - зайшов у гущавину, пiдiбрав першого, що ще бився в бур'янi, розсипаючи дрiбне сiре пiр'ячко, i був подiбний до степової курiпки. Потiм, вiдшукавши очима рудолисте дерево i наставившись на нього зором, пiшов, переступаючи через кущi та колоди. Дiйшов - нема. Крутився, приглядався - нема. Знов десь пролунав пострiл. Але луна торохтiла з усiх бокiв, i годi було добрати, де саме стрiляно... Довго крутився, шукаючи, але марно. Нарештi помiтив пiр'їну на гiлках. Обдивився на тiм мiсцi пильно - рябок сидiв у гущавинi, припавши до землi. Пiймав...

Тепер i назад би. Але звiдки прийшов i куди йти, не знав, розгубився. I так лiс та схил гори, i так, i туди рiг виходить, i звiдти. Лiс i лiс. Шукаючи рябка, вiн окрутнувся разiв з десять i закрутився завсiм. Пiшов лiворуч. Iшов-iшов, роздумав, вернувся. Пiшов праворуч - i теж вернувся! Туди к бiсу! Крикнути? Незручно, соромно. Теж мисливець! На три ступнi вiдiйшов i заблукався. Пiшов просто. Довго йшов, уже б спускатись, уже мав би бути табiр, а нема. Вернувся. I що бiльше кружляв, то бiльше вiдчував, що заблукався безнадiйно. Аж пiт виступив, але не вiд страху, а вiд думки, що навiки себе осоромить, - ось-ось там кинуться i почнуть шукати. Але прибрав себе до рук. Спокiй насамперед. I засмiявся - яка дурниця. Вийняв хустку, почепив її на кущ, щоб помiтно здалека, i почав вiд неї робити коло, пiшов спiраллю... Ага, ось пiр'я, де впав перший рябок. Добре. Нагнув високу лiщину i заломив вершечок, ще й кору обiдрав, щоб бiлiла. Глянув угору - може, по сонцю визначить, де схiд, де захiд, бо йшов, либонь, зi сходу. Але сонце було десь за кряжем, невiдомо де, а на малюсiнькiй синiй латочцi вгорi анi хмаринки. Тодi вiд лiщини почав розкручувати нову спiраль. А далi пiшов просто на становик. Тьху! Ось тут же вiн iшов, траву прим'яв, мох порушив... Спустився на другий бiк. Довго стояв, слухав. Невже заблукав знову? Коли щось трiсь! трiсь... Заливай! Понизу, принюхуючись до слiду, бiг пес його старим слiдом.

Григорiй постояв тихенько, поки пес зник, а тодi пiшов швидко в протилежний бiк, саме туди, звiдки бiг пес. "Це ж вона шукати послала", - майнуло в головi. Добре, що розминулись... Коли це - близько гомiн. Зупинився. Завмер. Чути, як трiщить вогонь, пахне димом. Чутно голоси.

Дiвчина:

- Ясно - заблудив... - А в голосi така щирiсть, аж серце Григорiєвi тьохнуло.

Грицько:

- I таке! Цей заблуде!

Дiд:

- Не скажи... Я он в сорок лiт заблудив, я! I коло самiсiнької хати! Та й мало не пропав.

Дiвчина:

- Ходiм, Грицьку, пошукаєм. Або стрельни, лишень, тож твiй дружок, ти ж iз ним так гомонiв сьогоднi...

Грицько:

- Та ти ж послала Заливая! Вiн знайде його i приведе, як арештанта.

Але дiвчина дiстала вiнчестер i стрельнула.

- Ого! - це Григорiй, спокiйно iдучи кущами, нiби й не вiн. - Аж два зразу впало! Хто це так стрельнув? Вийшов до вогню, а в руцi два рябки. Всi засмiялись.

- Ми вже своїх ось поскубли, давай i твої сюди. Григорiй сiв з дiдом скубти здобич.

- А де ж Заливай? - здивувалась Наталка.

- Який Заливай? Вiн же з вами був... Через хвилину прибiг Заливай i принiс у зубах Грицькову хустку. Дiвчина намняла йому вуха, смiючись:

- Обдурили нас.

Потiм байдуже взяла хустку i повiсила на кущi:

- Од кого це наш мисливець так утiкав, що й хустку загубив?

Григорiй почервонiв.

Поки обiд варився, всi пороззувались, помили ноги, порозвiшувавши iчаги, попрали онучi - кожен свої - i теж порозвiшували сушитись. Понапували коней i задали їм вiвса. Почистили рушницi.

А по обiдi якийсь час вiдпочивали.

_-_ От бач, - нiби згадав дiд щось, лежачи на в'юках та дивлячись угору. - Вас два Грицьки, i нам треба якось вас так звати, щоб не плутати... Таке хоч нумеруй. Як би ж зробити?..

Довго жартували, вигадували всякi нiсенiтницi, та нiчого не могли вигадати. Особливо смiшив усiх Грицько, пропонуючи всiлякi найнеможливiшi назви. Мовчала тiльки Наталка, - сiла собi коло води на каменi i, спершись спиною об дерево та вмочивши ноги в струмочок, дивилась задумано на хвильки, слухала, як плюскотить вода, обминаючи перепону.

Кiнець кiнцем вирiшили "чужого" називати Григорiєм, а свого, як i перше, - Грицьком. Потiм нав'ючили конi i рушили далi.

Надвечiр, перейшовши величезну мар, вийшли на новий кряж, на становик i йшли довго ним на пiвнiч. Йшли швидко, поспiшали, щоб до смерку дiйти до знайомого джерела i там стати табором. Вiд довгої i швидкої ходи по сопках всi потомились. Григорiєвi пiт заливав очi, мучила спрага. I всiх так. Та ще по доброму обiдi. Повипивали всю воду в боклажках, а спрага не меншала. А тут ще почала надокучати мошка: поїдом їсть. Наталка виявилась найхитрiшою - нацупила свiй шолом, застебнула вуха - i байдуже, тiльки плеще себе по носi. Одежину на нiй нiякий комар не прокусить. Та й звичнi вони. Дiд, той тiльки вiдмахувався i йшов попереду. Тепер вiн уже йшов попереду, бо смеркалось, i треба було знати дорогу.

Григорiя нiби хто кропивою жалив, - вiн шалено тер то в однiм мiсцi, то в другiм i вiдчував, як набiгали пухирi. Уже їх було рясно. Нiби вiспа вкрила лице, муляло пiд пальцями. Проте вiн терпiв героїчно. Конi важко дихали, натомленi, чмихали нiздрями, вiдбиваючись вiд мошки.

__

_Зустрiч з Морозами_

Сутiнки спускалися швидко, нiби змагаючись iз старим Сiрком, щоб не дати йому завидна дiйти до зручного мiсця для ночiвлi, не дати йому до темряви пройти становик i спуститися в якийсь розпадок, де б тiк, такий бажаний для змучених мандрiвникiв, благословенний струмочок чи ключ.

До ближчого такого розпадку було яких кiлометрiв з десять. Сiрко квапився, розвиваючи темп.

Але їм не судилося дiстатися до такого благословенного комфорту.

На найбiльшому розгонi Сiркова група нагло зупинилась. Сталась подiя, що все перерiшила по-своєму.

Назустрiч, зайнявши стежку, таким же темпом рухалась iнша група, теж далебi поспiшаючи пройти становик заким не споночiло i дiйти на нiч до мешканевого комфорту у виглядi розпадку з дзвiнким струмочком кришталевої води, отої казкової цiлющої вологи, такої чудодiйної i привабливої для змучених людей i тварин.