I не вберiг. Ха-ха!"

Ось так мандрiвник сидiв i в доброму гуморi розповiдав бурундуковi, як його везли етапом з України на Колиму. Присудили до 25 рокiв каторги i везли десь поховати в снiги. Потiм iз жалем подивився на те, що залишилося вiд горiхiв - на купу лушпиння, пiдтягнув мiцнiше паска, виломив палицю i бадьоро пiшов стежкою. Ще й кепкував iз себе: "Вперед, Робiнзоне! Бог не без милостi, козак не без щастя".

Спустившись у падь, напився з тонюнького пiдземного струмочка, i стало зовсiм добре. В тайзi аж наче повиднiшало. Перед очима, по буйнiй яскравiй зеленi, бiгали сонячнi зайчики. Десь реготала вивiрка.

Ще ж було зовсiм рано, ще роса мерехтiла на травах, вилучаючи промiння, як найкоштовнiшi перлини. Десь у верховiттях кедрiв шепотiв вiтер, а внизу було тихо i затишно.

Iшов стежкою, а очi до всього додивлялися, все обмацували i шукали. Вони шукали, що б iз'їсти. Iнодi сходив зi стежки, пiддурений оманою, i дерся в нетрi, - що то рудiє? I розчаровувався - гниляк! Iшов далi.

Стежка пiдiймалась вгору, вилась межи пнями й колодами, перелазила через високе камiння. На стежку нависали трави, гiлляччя. Iнодi доводилось попiд вiттям i крiзь лiани пролазити, мов у темну нору, зiгнувшись. I скрiзь було видно слiди звiрiв. Тут повно звiрiв! I хоч їх самих не видно, але вiн знав це. Дивно, як вiн цього ранiше не помiчав? Ось бiля кедра поприлипала щетина i шерсть до кори, - терлось щось, щось здоровенне, бо щетина облiпила кору на пiвтора метра вiд землi. Ось кiгтистi лапи здряпували сиру землю на стежцi. Ось вiдбитки-ямочки якiсь, мовби овечка походила. Ось голi, обгризенi, пожовклi костi... Таж вiн тут не сам! Тут повно пожильцiв! Але де вони? Чом їх не видно нiде?

Йшов годину, двi. Стежка йшла вгору та вгору.

Хвилеве пiднесення спадало. Страшна перевтома i голод виснажили до краю, i здавалось, що вiн iде знову вiчнiсть. Противний пiт заливав очi, а пiд серцем нудило, i голова йшла обертом. Часто зупинявся, ставав бiля дерева i стояв, заплющивши очi, - слухав, як у вухах дзвонило i нiби молотiї били по черепу. Здавалось, що вiн нiколи не добереться до перевалу, до вершини. Там, за цiєю горою, там, далебi, кiнець усiм стражданням. Ну, йди ж!.. Ще раз перемагав себе i йшов.

Нарештi вибрався на гору. Тут лiс поступився i гора височiла гола, вся вкрита квiтами. А за нею... Дивний краєвид вiдкрився його гарячковим очам. Скiльки оком сягнеш, розпростерся хвилястий, зелений океан, збрижений велетенськими химерними хвилями, що йшли одна за одною: то лiс пiдiймався на кряжi гiр, опускався i знову пiдiймався... Найближчий гребiнь - сизо-зелений, зубчастий. За ним - сизо-фiалковий: лiворуч, скiльки оком сягнеш, i праворуч тягся ламаний контур. Потiм - сизо-голубий... Голубий... I все вище й вище. Фантастична, дивовижна панорама. Могутня в своїй красi i... страшна. Його нiколи не перейти i не подужати, не випливти з цього жахливого океану.

Мандрiвник сiв просто на землю. Стежечка збiгала з гори кудись у нетрi. Але вiн сiв; Тер рукою чоло, мiцно стискав набряклi жили на скивицях. Може, перестане стукати в череп. Це, далебi, пропасниця. Боже, якби йому рушниця! I якби хоч пара сiрникiв!

Навколо гудуть бджоли. Вiн сидить, заплющивши очi, i йому здається, що вiн на пасiцi... Це вiн маленький... Прийшов до дiдуся... Пiд велетенською липою iконка Зосими i Савватiя, а навколо вулики-вулики... Стоять дуплянки, мов козаки в брилях, накритi великими, череп'яними покришками. Спiлi шпанки, як дiвоче намисто, як дiвочi губи, мiж зеленим листом. А там черешнi... А жовна клює десь їх i гукає до нього: "Ти вже пообiдав?" А друга: "Уже-е!" Дражниться. Дiдусь бiлий увесь - в бiлих полотняних штанях i сорочцi, з бiлою бородою зазирає в вулики, щось ворожить... Дивиться, як рiй полетiв i гуде-гуде...

Вiн розплющує очi: по дивних, рiзнобарвних квiтах справдi лiтають бджоли i гудуть, гудуть, мов на пасiцi. Куди вони летять? Куди вони носять свою здобич?.. Навколо гудуть iншi комахи, пурхають метелики i рiзна мошкара, - хмари їх. Бджiлки заповзають в рожевi дзвiночки, що вкривають рясно високi стебла (точнiсiнько, як рожi, тiльки дрiбнi!), порпаються там, потiм здiймаються i летять десь. Але куди? Годi в цьому хаосi перестежити. Сонце слiпить очi, а в них i так плавають барвистi кола.

Мандрiвник схоплюється, - тут десь недалеко є житло! Це ж i стежка туди. Йти туди! Це єдиний порятунок. А там що буде. I вiн, спотикаючись, iде. Стежка зводить вниз i знов у нетрi.

Йшов до полудня, але не здибав нiякого житла, навiть натяку... Нi, далебi, цiєю стежкою зроду-вiку не ходили люди. Це звiрi протоптали її за тисячолiття, подекуди вибили її глибоку на пiвметра в м'якому грунтi, а на каменях вичовгали i виковзали у долоню.

Зате стежка вивела його до рiчки. Бистра гiрська, завширшки з Ворсклу, рiчка текла, петляючи в нетрях. Чути було, як булькотiла вода навколо камiння, що рясно стирчало у нiй. А десь вона ревла (порiг, либонь) невпинно, однотонно.

Змучений мандрiвник сiв на дрiбне камiння i простяг ноги у воду. Потiм лiг горiлиць. Було приємно, аж здавалося, що ноги п'ють воду жадiбно i вона поступає по жилах вище, вище i заспокоює, i втихомирює бiль у м'язах та суглобах. А як ноги напились, тодi повернувся навпаки, - лiг лицем до води i вмочив спраглi губи. Вода кавкала в горлянцi, вливалась струменем, сповнила душу вщерть. Потiм проповз аж до половини в воду i занурив голову, плечi i груди. Вилiз i знову лiг горiлиць.

Дивився в прозоре i до болю синє небо. Потiм заплющив очi й задрiмав. Сонце пекло немилосердно... Аж враз схопився i сiв нагло. Очi йому були широко витрiщенi й безтямнi:

- На ем?!. Многогрiшний!.. Я зараз... Я одягаюсь...

Йому приверзлось... Будь воно тричi прокляте!.. Його беруть на допит. "Я зараз..."

Та до свiдомостi дiйшов плюскiт води та шум порогiв, i привид зник.

- Ху-у! Погано, брат. Кепськi твої дiла, Робiнзоне!

Почав зводитись. I враз очi упали на щось межи камiнням. Боже мiй! Сквапно простяг руку i вхопив дивну знахiдку. Нiж! Мисливський нiж. Власне, пiхви, з яких стирчало iржаве рукiв'я ножа. Пiхви напiвзiтлiлi, i рукiв'я аж позеленiло, але, Боже мiй! Це ж, може, рятунок.

Проте видобути ножа було не так легко. Не пiддавався i сидiв у пiхвах, мов прирiс. Потер рукiв'я об пiсок, обмив, потер полою, - рукiв'я засяяло мiдяними, олив'яними та костяними кiльцями, що були нагнатi одне до одного. Добре. Далi взявся до пiхов. Злегка стукав об камiнь, розхитував, мочив у водi i кiнець кiнцем видобув ножа. Нiж був зовсiм iржавий, аж чорний, але то пусте. Це ж бо чудесний нiж! Важкий i загонистий. Двадцять хвилин - i нiж блищав. I хоч був рябий, мов вiспою побитий, та проте добрий ще, дебелий. Таких ножiв нiде немає бiльше, як цi мисливськi ножi. Це не просто собi нiж, це зброя, i неабияка. Для того й рукiв'я у нього зроблене з тяжкого металу та костi, щоб був важкий i не схибив у слушний час.

Мандрiвник радiв, мов дитина. Це хтось загубив його тут давно. Це вiн тут лежав мiсяцi, а може, й роки, чекаючи на нього, чекаючи свого призначення. I дочекався... Тепер мандрiвник не квапився. Найперше - нiж мусить бути гострий. Тож сидiв i гострив його об камiнь. Пробував на волос i далi гострив. Аж поки нiж став, мов бритва. Гаразд. По цьому направив пiхви, почистив, пiдстругав, полагодив каблучку i ланцюжок, щоб чiпляти до пояса. Тодi засунув ножа в пiхви, надiв на мотузку, що була замiсть паса, i пiдперезався. Зовсiм добре!

Вiдтак, озброївшись, пiшов через рiчку по камiнню. Може, той бiк буде гостиннiший. За рiчкою, продираючись на стежку, сiк ножем верболiз, стинав гiлки, що заважали просто йти, - шукав ножевi застосування. А нiж гострий же, як бритва! Надибавшiї зразу за верболозом тиху ковбаньку, глянув у неї, мов у люстро. О, нiж мусить дiяти! На нього дивилось чуже, заросле щетиною, почорнiле обличчя. Боже мiй! I мати б не впiзнала. Тим-то й доля його цурається. Голитись!

Примостившись на каменi i перемагаючи бiль у суглобах та у всьому тiлi, вiн почав голитись. Може, життя покращає. Дивився у воду, як у люстро, i шкрiб ножем намочену щетину. Бере! Лiпше, анiж було голитись склом у в'язницi... Потiм умився i глянув у "люстро". От, зовсiм молодий юнак. Боже, скiльки змiн вiдтодi, як бачив себе востаннє голеним! Аж самому стало себе шкода, шкода того безжурного, молодого, веселого обличчя, що колись зводило дiвчат з розуму. Шкода молодостi, шкода втраченого безповоротно того, що вже нiколи, нiколи не повернеться. З води дивилося суворе, металеве обличчя. Ще молоде, але... I тi прямовиснi зморшки межи бровами, i крилатi брови, заломленi уперто... Великi очi горiли мов у божевiльного.

"Та-ак, мандрiвнику! З такою пикою тiльки в нетрях i жити та живих i мертвих полохати. При таких лiтах - i така у вас, прости Господи, мордяка! Як у Мефiстофеля. Ну ж засмiйся! Будь веселiший. Життя перемiниться..."

Але життя не змiнилось.

Довго ще йшов тайгою. Йому здавалось, що швидко йде, але насправдi посувався, мов тiнь, хитаючись. Аби не лежачи помирати. Нiж бiльше не ставав у пригодi. Нiяк не ставав. Спершу вiн стинав ним гiлочки знiчев'я, а потiм засунув у пiхви i не виймав. В руцi не вистачало сили.

А надвечiр сили зовсiм покинули його. Край.

Лiг голiчерева пiд височенними кедрами, тягуче-важко i глибоко зiтхнув, нiби випустив дух, поклавши голову на корiнь, i так лежав. Згодом витяг помалу ножа i поклав коло себе. По хвилi намацав i переклав ножа зручнiше. Ще зiтхнув глибоко-глибоко.

"Так... Кiнець..."

Думки плуталися у головi, що була немов гарячим оливом наллята. "Який пак сьогоднi день?.. А, шостий... Ну, це ще здорово... Коняка б уже здохла... А якби я був конякою - було б лiпше?.. Шостий... Так... Але Бог за шiсть день свiт увесь сотворив... i цi нетрi теж... Атож..." Чорна павза. I знову: "Шостий день... Оце й б вiн - останнiй, уже зовсiм останнiй день мого життя... А ще б трохи..."

Проте це вже така собi, млява думка.

Не хотiлось рухати нi рукою, нi ногою. Не хотiлось думати. Хотiлось лежати й лежати. Вiчнiсть лежати так. I хай шумлять високi кедри. I нехай розповiдають пiд синiм небом хмаркам удень i зорям уночi, як один хоробрий i смiливий... I хай слухають вивiрки... Як один хоробрий i смiливий п'ять разiв перемiг смерть, видерся з пащi дракона i, гнаний буйною радiстю, донiс свою голову аж сюди, доганяючи щастя, а знайшов - смерть... Чужинець. Далекий-далекий чужинець. Чужак... Пробив нетрi грудьми i лiг тут, мiж корчами, донiс свою голову аж сюди, за кiлька тисяч кiлометрiв, аж на край землi...

I дзвенять кедри... Нi, то не кедри дзвенять, то золоте дитинство дзвонить дзвiночками в гаях, синiми волошками зорiє в полях, бризкає водою на Ворсклi... на Днiпрi... Ге-ен... I смiються, смiються дзвiнкi дiвочi голоси, i скачуть луни лугом, горою... Пахне терпкий-терпкий чебрець пiд бором...

Вiн лежить на гарячiй печi i дивиться, як горить лампада i мерехтять образи пiд королiвськими рушниками. А мати крутить веретено i снує тонюньку-тонюньку пiсню:

...Мати ж моя пава,

Тепер я пропала,

Що ти ж мене туди дала,

Де я й не була...

Мати ж моя вишня...

Мати ж моя вишня...

Хтось у ньому, непокiрний i бунтiвливий, хоче пiдвести йому голову, але вона не пiдводиться. То її держить .йому тутешнiй волохатий бог, лютий, скупий i ненажерливий; насiдає на груди i не дає вже йому дихати... А мати схилилась близенько-близенько... Раптом - що це?! Вiн розплющив очi. Стукiт?.. Пострiл!

Вiн зводиться на руках. Млосно йому й паморочливо, але хтось непокiрний у нiм пiдводить його. В вухах дзвенить. Знову пострiл! Пострiл як грiм! I враз крик. Жахливий, нелюдський крик, дитячий чи дiвочий:

- Грицьку!!!

Жахливий крик молодостi, що її вхопила зубами смерть:

- Грицьку!!!

Вiн шпарко схоплюється на ноги. А Боже мiй! Мерщiй!.. Кидається чимдуж, точачись, плутаючись у бур'янi, поспiшає, поспiшає. Знову крик. Близько...

Напружуючи рештки сил, вiн виламується на галявину. Ось!..

Величезний чорний ведмiдь, ставши на заднi ноги, намагається схопити пащею людину, що, забившись у розколину межи камiнням, люто вiдбивалась прикладом рушницi.

Ось вiн! Це вiн, волохатий, безжалiсний i грiзний бог нетрiв. Ага!

Пожираючи потвору гарячковими очима i нiчого не бачачiї, як манiяк, пiшов на неї всторч, гнаний п'яною жагою помсти. Ага!!! А рука намацувала нiж...

Ведмiдь хапнув повiтря, кинув жертву i, ревнувши, повернувся на нового ворога всiєю тушею, посунувся на нього бiлою плямою "нашийника"...

Людина в розколинi тихо, по-дитячому, скрикнула... Нiж з диявольською сплою пiрнув у бiлу пляму, в самiсiньку горлянку i повернувся там упоперек.

Мандрiвниковi очi, трiумфуючи, бачили лише, як чвиркнула на всi боки кров, заливаючи бiле, i ще бачили (коротка блискавична мить), як тая людина вистрибнула з розколини, струнка, в чуднiм одягу звiролова, простоволоса, i кинулась до нього... Це останнє, що його погляд встиг побачити. Мить - i сили враз залишили його, в очах потемнiло, i вiн повалився на землю пiд волохатою, чорною масою, як нiч накрила його...

Тiльки десь у пiдсвiдомостi ще якусь мить бринiло здалеку-здалеку:

"...Мати ж моя пава...

Мати ж моя вишня..."