I смiялась безжурно. I почала лупити по тiм смiху праником. Мати й собi засмiялась.

- От така бач!.. Сказано - нове насiння. Ще й кепкує з дурної матерi... Тiльки й розради моєї, синку, - мати зiйшла з ганку i сiла поруч Григорiя на призьбi. Либонь, уже скiнчила поратись по господi i тепер має час. Поправивши очiпок, поклала натрудженi руки на колiна i втопила очi в море зеленi на долинi, що її звуть "паддю", туди, де втекла стежечка.

- Ну, будемо виглядати, - промовила з доброю усмiшкою.

У неї така ж усмiшка, як i в дочки. Яка вона була, як була молодою? Авжеж, мабуть, така, як Наталка. Атож. Недарма-бо в такiм краю, забившись на кiнець свiту, та пiсля всiх злигоднiв, в тяжкому змаганнi з цiєю дикою природою так збереглась, їй понад п'ятдесят рокiв, а вона виглядає ще молодо й бадьоро. I голос у неї такий, як у дочки, тiльки не такий гострий, якийсь теплiший, ближчий. Такий, як у всiх матерiв там, за двадцять тисяч кiлометрiв звiдси. Але не київський. Григорiй мiг посперечатись з ким завгодно, що вона полтавка з кореня, - м'яко вимовляла "л", як усi жiнки на Полтавщинi, щось середнє мiж "л" i "ль". Це така мила йому, зворушлива особливiсть мови полтавських жiнок. Йому кортiло спитати, чи її мати або бабуся не з Зiнькова часом або чи не з Лубен. А мати тим часом дивилась за падь, посмiхаючись ще й досi з доччиного жарту, з потiхи, з упевненостi.

- Хорошi в мене дiти, синку...

А в голосi стiльки гордостi матерньої...

- Я весь час дякую Боговi за те, що послав менi таку втiху. I в кого вони вдалися? Нi тучi, нi грому не бояться. От хоч би й ця, - посмiхнулась, кажучи про Наталку, - i в кого тiльки вдалася? Їй би на конi, та на полозках, та з гвинтiвкою, та з собаками... I пре туди, куди й чоловiк не насмiлиться. Нiч, пiвнiч, чи мороз лютий, чи злива страхiтна, - байдуже. Звели їй до вiдьми в зуби полiзти - i полiзе, їй би треба хлопцем родитись (знов засмiялась). Аби тiльки дав Бог здоров'я та щастя, а то... Це-бо страшний край, i страшне тут життя, як подумаєш. Ось був ще в мене син (посмутнiла i тихенько зiтхнула), Миколою звали... Царство йому небесне... Якби ти його був побачив, - що то за сокiл був! Грицько от здоровий та красний, а то ще мiцнiший i кращий був. А сили було - як у дiда покiйного, у старого Сiрка колись: пiдкову розгинав руками граючись. I привiтний, i безжурний, як оця ось... Вiн її вибавив i всього навчив, мабуть, i смiливостi тiєї.. Було, споряджаються на промисел, - я про нього турбуюся - i се, i те, i бережи себе, i будь обачний. А вiн смiється, було, та заспокоює: "Я вам, мамо, ведмедя живого на мотузку приведу..." I вiн ось їй то ведмежата, то рисята живi приносив. I велось йому добре. Смiливий та щасливий був. А от спiткало лихо. Подумаю - скрiзь люди мруть, скрiзь на людей чигає лихо, i на печi вiд долi не втечеш. Та материне серце таке вже... Твоя ж мати за тобою теж, мабуть, не абияк журиться... - Помовчала, а тодi знов: - Не журися, синку. Вiр у своє щастя! А воно в тебе є. О, я хоч i стара, й дурна, але дещо знаю. У смiливих щастя завжди є.

Григорiєвi хотiлось враз по-дитячому обiйнятiї її i поцiлувати, так, як це, напевно, зробила б Наталка. I вiн ледве утримався вiд цього. А стара з непiдробним, глибоким переконанням казала далi.

- В смiливих щастя завжди є!.. От хоч би й ми. Приїхали сюди... Боже! Яка страшна i дика пуща була! I нудьга смертельна. I лихо скрiзь навколо, i злигоднi, i смерть... Чужа чужина... А бач, оббулися... I дивись - зажили ж як потiм! I пущi здолали, i край скорили, ще й залюднили. I звикли, полюбили. А новi дiти народились - це вже їхня батькiвщина тута, - то такi, нiби Бог знав, де їм доведеться жити, та й вдачу їм дав таку, як треба...

Григорiй слухав з великою увагою, а як стара примовкла, спитав:

- Так ви пливли кругом свiту?

- А пливли ж. З Одеси сiли... В якому пак? Ага, в 1887 роцi, навеснi... Скiльки тiєї води. Боже! I скiльки тих країв та людей рiзних! Але я тобi негодна про все розповiсти. То нехай дiд колись. Вiн хоч i не говiркий, та iнодi й на нього находить балакучка. Тодi вже тiльки слухай. Вiн-бо старший за мене i тодi вже парубiйком був, то й усе пам'ятає добре. Вiн тебе тут дечого навчить, а то, мабуть, ти вже занудився?

- Нi... Тут усе нове для мене i... чудне.

- Чудне?

- Так. Я от скiльки днiв дивлюсь на оцю хату вашу - i менi якось дивно. Всерединi вона вибiлена, ще й розмальована по-нашому, а зокола - вигляд сибiрський або полiщуцький.

Мати засмiялась:

- А так. Я сама, синку, довго не могла звикнути, не по-нашому це. Але ж це ми тiльки тут так. А як жили в селi... Тепер це мiстечко, Києвом зветься... Так там, та й у всiх наших селах тутешнiх, хати бiленi зокола, як на Українi. З нас за це всi тут смiялись, що от, мовляв, скiльки лiсу, а "хохли" хати з глини лiплять та бiлять. Нi, тут хати зовсiм такi, як на Українi. А не раз i кращi, бо на дощанiм помостi i критi здебiльша цинковою бляхою. Колись, до революцiї, здорово жили тут нашi люди. Довго борюкались iз злиднями, але ж потiм i жили добре. Тут край працю любить та й винагороджує її щедро. Тут рай був, а не край, як для робочого. I лiс, i золото, i риба, i земля хлiб родить, i ягода всяка, i все - бери тiльки. Лишень треба рук. А народ наш робочий. То ми й жили-колись! Ге, побачив би ти! I не в такiй хатi. Ця хата була збудована для промислу. Мисливцi нашi виходили сюди на осiнь та на зиму i тут отаборювались. I ми жили добре... А сiм'я у нашого дiда була велика... Ти такої не бачив! Понад п'ятдесят чоловiка сiмейка! Синiв сiм мав, женив - не вiддiляв. Дочок замiж вiддавав - на сторону не вiдпускав, зятiв у прийми брав. Двiр у нього був - не двiр, "економiя". Нас, невiсток, було сiм, а дочок було вiсiм, то й зятiв вiсiм, та малих у кожного! Разом - цiла зграя, i якi хочеш завбiльшки, такi й є. Чоловiкiв та парубкiв - громада. Сiркiв куток - то цiле село. Весело жилося. Коней мав старий Сiрко - вiн їм лiку не знав, i корiв, i свиней... Та, Боже мiй!.. Пасiка була вуликiв з двiстi... Трудилися щиро, то й мали. I те сказати - було що робити i де заробляти: хлiб сiяли, промишляли звiрину, ходили з хурами в Маньчжурiю i в Китай, копали золото, ловили рибу, брали ягоди та кедровi горiхи, ловили звiря живцем, "пантували"... Ми хлiба сiрого, синку, не їли! I коли навiть недорiд тут був, то ми мали борошно заграничне, японське або американське, i риж з Китаю, як золото, i крам рiзний... А якi рушницi та всiляке начиння нашi хлопцi добували!.. Жили ми тут лiпше, як дома. Це була наша друга Україна, нова Україна, синку, але щасливiша. I назви нашi люди подавали тут свої, сумуючи iнодi за рiдним краєм: Київ, Чернiгiвка, Полтавка, Україна, Катеринославка, Переяславка тощо. Тут, де не поїдеш, - то з Києва виїдеш, а в Чернiгiвку приїдеш, з Чернiгiвки виїдеш - в Полтавку приїдеш, в Катерино-Славку, в Переяславку... По всiм Уссурi i по всьому Амуру, як дома... Але це там, де все люди нашi осiли понад рiчками, де можна сiяти хлiб. Жили! Жили ми, синку!.. Ну, а потiм пiшло все шкереберть... Десь прогнiвили Бога. Новi часи, новi порядки. I настало таке, що люди за голови хапаються. Прийшла совєтська власть i все перевернула.

Перевелись люди, i звелось життя нiнащо... Вже немає Сiркової держави, гай-гай... А ми плюнули на все та й перебрались сюди, щоб i не чути, i не бачити, та щоб по-своєму таки вiку доживати. Це далеко. Сюди й ворон не часто залiтай. По-тутешньому, то воно близько, якихось п'ятсот верстов... Але людей тут мало, i власть не так чiпляється. А ранiш, як Сiрко з синами почав тут промишляти, то людей тут було ще менше. Де-не-де були тiльки отi косоокi, манзи та гольди, чи як їх... Та їх зовсiм було мало. Отак, як гори перейдеш, - ото бачиш - синiє, Хехцир зветься, - то буде Хабаровськ. Як ми приїхали, то там, казав дiд, була тiльки халабуда, а тепер великий город. А як отак перейдеш гори, на Терней вийдеш або на Ольгу, бухти такi, одна й друга. Там море. Там ми вперше на цю землю стали i до Уссурi крiзь нетрi пробивались. А як отак пiдеш кряжами та сопками - то мiсяць iтимеш, а з лiсу не вийдеш. Нетрi, та рiки, та гори, та марi... Оце вже рокiв з десять, як оселились ми тут зовсiм. Оця рiчечка зветься Пiдхоронок i впадає в рiчку Хор, а той в Амур... Отам з гiр починаються i течуть рiчки в усiх напрямках - Бiкин, Iман, Мухень i ще якiсь, я вже й позабувала.

Григорiй слухав лагiдну, спокiйну мову цiєї жiнки, цiєї матерi, i було йому дивно приємно. Аж наче кров швидше пульсувала, коли слухав цю матiр: така вона, як i там, на Українi, i не така. Розборкана - он яка. Скiльки тiєї мужностi простої, скiльки тiєї певностi, може, неусвiдомленої, а звичайної, стихiйної. I скiльки тiєї гордостi волелюбної, природної, як отi могутнi кряжi гiр!

Тому в неї i Наталка така дика та горда.

- А за Україною ви й не скучаєте? Та ви її й не пам'ятаєте, мабуть?

- Чому ж? Пам'ятаю, але... Ти колись розкажеш, синку, як матимеш охоту, про тую Україну, як там живуть тепер. Дуже цiкаво менi послухати. Я часто згадую своє дитинство i рiдну землю. А надто, було, мати моя. Дуже вона тужила за рiдною стороною та з того, мабуть, i померла. Все мрiяла i просила, щоб її вiдвезли вмирати додому, на рiдну землю, на кладовище до батькiв. Iнодi й на мене находить туга, особливо, як згадаю матiр. Але я й цю землю люблю. Тут-то зросла, тут вiддалась, тут дiток породила, та в цiй землi чотирьох i поховала. I матiр, i батька поховала тут. Нi, вiд цiєї землi вже несила вiдiрватись. Але й туди тягне. Як згадаю материнi розмови, тiї сади вишневi, тiї степи широкi, рiки тихi, ночi яснi, зорянi i все, про що мати розповiдала, та й сама бачила, хоч малою була... От я тут живу вiк, а волошок тут не бачила. А там я з них, та барвiнку, та з чорнобривцiв вiнки на Купала плела. Нема їх тут. I василькiв нема тут... Зберiгся пучечок, з України завезений - якось новi переселенцi подарували, - i пахнуть вони рiдним краєм, тiєю Україною... Як напосядуть згадки про край той рiдний, сонячний i тихий, - далебi, журба бере, так би й полетiла туди...

Григорiєвi серце стискалось. Хотiлось йому сказати цiй матерi, що немає вже того тихого краю, України тiєї, ясної, сонячної. Що садки вишневi повирубуванi, рiки збаламученi, степи сльозами обпоєнi, i небо ясне людям потемнiло... Але вiн мовчав. Нехай. Нехай любить її такою, якою пам'ятає. А мати снувала думку далi:

- Отак, синку. Ти ще повернешся туди, дитино. Ти тут не маєш корiння. Та й не матимеш його тут... I час не той, i ти не такий.

Григорiй дивувався, чого в них таке ставлення до нього. Вiн же їм нiчого не говорив, вони про нього нiчого не знають, лиш бачать, що не мiсцевий. Дивно було йому i з того, що його не розпитують, хто вiн i як у нетрi забився. Адже вiн мiг бути якийсь злодюга, пройда. Правда, вiн щось говорив, хворiючи, але хiба тому можна вiрити? Проте з їхнього спiвчуття до нього було знати, що вони про щось догадуються. Але з природної делiкатностi, як це часто трапляється у простих людей, не розпитують... Це його зворушувало, i за це вiн був вдячний їм.

Сонечко викотилось на обiднiй пруг i поливало гарячим приском землю. Було щонайменше 35 ступнiв спеки. Мати похопилась: пора обiдати.

- Не дочекаємось ми їх сьогоднi! Коли б хоч усе було гаразд.

- Їдуть, мамо! Їдуть, - раптом заалярмувала Наталка дзвiнко й радiсно.

Мати приклала руку до очей i стала дивитись на стежку... Григорiй аж схопився. Захвилювався. Вп'явся молодим зором геть за падь, на стежку. Але там було порожньо. Де вона їх бачить? Де їдуть? Так само марно напружувала зiр мати.

- Чи ти не тю? Де ти бачиш? Хто їде?

- Та нашi ж їдуть, мамо! Допоможiть-но розвiшати шмаття швиденько.

- Та де ти їх бачиш?

Наталка смiялася, iдучи з оберемком бiлля i кладучи його на колоду пiд черемхами:

- Ще й не бачила, а вже знаю.

- Не дурiй, дочко. I таке-е... Як це ти й не бачила, а вже знаєш?

- А от поживете в лiсi з моє, то навчитесь... - I зареготалась: - Ой, мамо, я думала не про те! А мати:

- Чи ти не тю?! Оттакої! Мати вiк звiкувала в лiсi i вже умре скоро в лiсi ж таки, а вона: "Поживете з моє"...

А Наталка регочеться.

- Та я, мамо, не про те... Нi, їй-бо, їдуть. А хочеться знати, звiдки взнала? Сорока на хвостi принесла... Заливай брехав, да-а-ле-ко, i моє вухо й почуло. I тiльки. За годину. За годину, а найбiльше за двi вони будуть тут...

I нiби на потвердження її слiв далеко на стежцi, що перевалювала аж ген через голу, осяяну сонцем сопку, виметнулась манюнька комашинка... Собака! За нею друга, третя. Пробiгли трохи вперед, а потiм окрутнулись i, граючи, подались назад за сопку.

Григорiй дивувався. Яке треба мати вухо, щоб за двi години ходу почути крiзь нетрi собачий гавкiт, та ще й упiзнати, що то Заливай, а не iнший який. Вража дiвчина, вона таки має пiдставу кепкувати.

Мати махнула рукою, засмiявшись, i пiшла швиденько до хати.

- Менi нiколи, дочко. Нехай он Грицько допоможе.

- Ну, то видайте йому вiрьовку. Але ж як вiн увiрветься та й уб'ється з черемхи? - Але це вже без смiху, а насупивши брови.

Григорiй пiшов у сiни, взяв довжелезну вiрьовку, скручену у грубий сувiй i, розв'язавши кiнець, пiдiйшов до товстої й високої черемхи.

- Високо тобi? - спитав.

- За вершечок.

Григорiй прив'язав кiнець не за вершок, а все-таки повище, для чого пiдтягся на руках од гiлки до гiлки. Потiм узяв другий кiнець i озирнувся, де прив'язати.

- Куди тобi? - спитав.

- За он ту сопку, - кивнула, не глядячи, у бiк синiх гiр.

Григорiй потяг вiрьовку до комори. "Вража дiвчина!" Вiрьовка була трохи покоротка, вiн її так потяг спересердя, що вона перервалась посерединi.

- Ну... Таку вiрьовку - i порвав... От iще! - I не знати, чи то вона глузувала, чи здивувалась. Бо вiрьовка таки була нiби ж дебела. А далi вже глузливо: - Це ж ти ще не обiдав!.. А що буде, як пообiдаєш...

Григорiй, знiяковiвши, зв'язав вiрьовку посерединi, прив'язав до хлiвця i, не оглядаючись, пiшов собi.

- Куди ж ти тiкаєш? Тобi мати наказала допомагати та й слухати старших. А проте, йди лiпше, я сама, а то ще порвеш що.

Григорiй пiшов до рiчки, зiбрав на оберемок все шмаття, поскручуване в джути, i, боячись, щоб не впало що, принiс i поклав усе на колоду. Наталка навiть не глянула на нього. Байдуже собi i моторно розвiшувала все на вiрьовцi, на гiллi, на латах. Григорiй подивився на неї скоса, посмiхнувся i пiшов собi до рiчки на брiд...

По якiмсь часi загавкали радiсно собаки, женучи вистрибом через воду. Налетiли з шаленим гавкотом на Наталку i мало не збили її з нiг.

Двiр виповнився галасом, дiвочим смiхом, криком на подурiлих собак. А вони як шаленi закрутили дiвчину, стрибали вище голови, намагаючись лизнути її в самi губи. А особливо той красень Заливай, якутський пес...

- Мамо, покличте ж їх, абощо, а то усе моє прання перепсують.

А собаки вже забачили Григорiя коло води. Вони його зразу проминули були, а тепер, люто ревучи, вихором накинулись на чужого. Коли б не Наталка, то вони б його з'їли, мабуть. А так - зупинились, погарчали i кинулись знову до дiвчини. А дiвчина смiялась, гомонiла до собак:

- Не чiпайте його, бо руками вас порозриває... А на стежцi вже цокали пiдводи. Йшли черiдкою конi, тяжко нав'юченi. П'ятеро коней.

Попереду дiд. Не дiд, а вусатий дiдуган, дебелий, високий, червоновидий, волохатi груди випинаються з бiлої пазухи. На ногах iчаги, на головi пропотiлий кашкет, ватянi штани на нiм, дарма що така спека, при боцi мисливський нiж, а коло сiдла в переднього коня приторочена гвинтiвка.

Позаду Грицько. Високий, як батько, дебелий красень. Молодий - рокiв 25. На ньому вiйськовий, старенький френч. На ногах iчаги, на головi набакир кепка, а з-пiд неї буйний чуб кучерявиться. При боцi - нiж, а за плечем новенький дробовик.

Обоє забачили Григорiя, посмiхаються. - Ого, синку! Брикаємо вже? - зрадiв старий Сiрко, бредучи через воду навпрост. - А ми тобi гостинця доп'яли!