I Гриць так майстерно списував весь той "цирк" I тих городян, I так смiшно копiював їх, ходячи по хатi вихилясом, що Наталка вже заходилась щирим реготом, I конче хотiла все те сама колись побачити.

А надто смiялась з того "великого пана", що Григорiй зiпхнув його з дверей. А ще бiльше з того грабiжника, що так добре на них заробив опiвночi, й шкодувала, чому вони не пiдiбрали пiстоля.

- От два дурнi! Зовсiм-зовсiм два дурнi, два ведмедi! Анi тобi з дiвчатами не вмiли добре потанцювати, анi пiстоля їй в подарунок забрати... А то навезли катзна чого, нiби вона якась панянка мальована... Хто це добирав всi тi цукерки, цi шоколядки, цi "духи", цi гребiнцi тендiтнi?

- Я...

- Ну, й дурний.

- I Григорiй теж.

- Ну, то обидва дурнi. Ще дурнiшi!... Зовсiм, геть зовсiм дурнi!

__

_Роздiл одинадцятий_ На кiшку

- Ну, як, дiтки? Поїдемо? - питав старий Сiрно, вагаючись сам це вирiшувати, їхати їм чи не їхати на кiшку: - Ех, немає Миколи!

- Нiчого, батьку! - Це Наталка суворо. - Все одно нас таки знову четверо. Поїдемо... - Упевнено так, беззаперечливо.

Старий Сiрко подумав, подивився на Григорiя, посмiхнувся:

- Таке, брат, дiло! - I покрутив головою. - Маю вiдомостi, що коло Iману бачили кiшку чи аж двi. Кажуть, багато вепрiв з'явилось. Ну, ясно, де вепр, там i кiшка. З того цей пастух i живе. Та от... Ех!,. Ну, як, козаче, га? - спитав Григорiя посмiхаючись.

Старий шукав пiдтримки. Вагався дiд. Нiколи не вагався, а тепер вагався. Нема четвертого, нема Миколи.

Григорiй добрий хлопець, але ж уперше...

Григорiй подивився в очi просто, хотiв сказати рiшуче, як Наталка: "Поїдем", але... чи має вiн право вирiшати?

Сiрко задумався. Справа була поважна. Кiшка - це не заєць i не лис. Вiдтодi, як не стало Миколи, хто його зна як, чи вдасться. Стара Сiрчиха стурбовано вiдмовляла:

- Та хай вона сказиться! Та чи вам мало? Тi чи вам життя набридло? Та хай її трясця вiзьме! Сидiть уже! Це й вирiшило справу. Старий махнув рукою:

- Ну, то споряджайтесь! ге, стара! Бог не без милостi, козак не без щастя. Спробуєм щастя. Будеш за Миколу, козаче! Витримаєш?

- Спробую, - вiдповiв Григорiй серйозно, - Тiльки ж...

- Знаю, знаю, синку. Нiчого. Я тебе пiдкую трохи. Хоч ти й пiдкований.

Отже, вирiшили їхати.

Стара, зажурена, мовчала. Хiба вони послухають? Лише тлiла серцем та нишком витирала сльози. Згадала торiшнє - як привезли сина з розчавленою головою... Боже мiй! Як з вiйни привезли. Кiшка, твар тая поганая, вхопила пащею... Будь вона проклята!

- Ну, от iще! - потiшала Наталка. - Не журiться, мамо! Та чи це вперше? Таке... Ми скоро будемо дома. Ми так тiльки, з'їздимо та й назад. Нiяких там кiшок немає... Розбiглись досi, почувши.

- Та хоч би... - I хрестила Наталку, i хрестила всiх, як завжди, як кожен раз, виряджаючи. Тут бо люди гинуть всюди просто. Не з'їсть кiшка - то заблудить, не заблудить - у марi втопиться, замерзне, чи ведмiдь, або вепр пiддере, а то так простудиться - та й Боговi душу вiддасть.

А збиралися цим разом не так, як звичайно. Повдягали ватянi штани й куцини. А окремо взяли голої дебелої лосиної шкiри пiджаки. I такi ж дебелi лосинi пальчатки - рукавицi, - сама шкiра на них, без нiчого. Взяли по парi запасних ремузiв - теж з мiцної шкiри. Словом, побiльше шкiри. На старому, як i на всiх, уже не кашкетик, а шкiряний капелюх, хутром униз.

Коней нав'ючили легко. Взяли лише намет, залiзну пiч, харчi, спирт, марлю та пашу для коней. Та ще взяли верьовок, дроту, сокиру добру. Забрали всiх трьох собак, чотири пари лижв i поїхали.

Конi були не перевантаженi, - тож туди ввесь час їхали. Злазили лише там, де доводилось пробиватись крiзь замети в "сiверах". Їхали стежками, через урвища, через джерела, крутими схилами та хащами. Кованi на плашки конi, часто сковзались, iнодi падали. Довелося повгвинчувати шипи на кожну передню.

Сонце, вiдбите снiгом, слiпило очi. Тайга стояла дивна, мертва, як заворожена. I лише письмо слiдiв та слiдiв на снiгу промовляло до тжх, хто умiв читати, що тут далеко не порожньо.

Коли заклякали, сидячи в сiдлi, - а мороз стояв ступнiв на сорок п'ять i, хоч якi були теплi козачi панчохи в унтах, а ноги мерзли, коли не рухатись, - тодi злазили, ставали на лижви i йшли так. По пiвденних схилах i на падях снiг був туго збитий, i це всiх тiшило. Григорiй з Грицьком i Наталка на чистих мiсцях гнали наввипередки або спускалися з крутих сопок, аж у вухах свистiло. Iнодi котрийсь, занурившись лижвою десь пiд гiллячку або пiд приметений бур'ян, iшов перекидя пiд регiт iнших. Григорiй ходив на лижвах вправно. Це не спортивнi лижви, лiпшi. До них не треба було цiпкiв. На спортивних тут не пiшов би, тi дуже вузькi, врiзались би. А це були широкi, втричi ширшi за спортивнi, трiшки коротшi, пiдбитi шкiрою з цупкою шерстю по ходi. Вперед самi пливуть, назад не здають - шерсть затримує. Гасали, дурiли, було гаряче, аж пара iшла у кожного iз спини.

На нiч отаборювались просто на снiгу, намету не хотiли розв'язувати i ночували так, нагрiбши в один бiк з-пiд вiтру велику купу снiгу. Насупроти розкладали багаття, а посерединi намощували гiлок з ялини та з смеречини. Було сухо i тепло. Тут сушились, пили чай. Трапилось так, що не знайшли чай, чи було лiньки шукати, то старий Сiрко заварив мисливський - зломив гiлочку лiщини з сухим брунатним листом i опустив в окрiп. Чай i вийшов не гiрший за китайський.

Вранцi рушили далi. Слiпуче сонце i вiтерець засмалювали обличчя, шкiра робилась бронзовою.

На рiчцi Бiкiнi бачили диво-дивнеє: при височенному, крутому урвищi, при горi, мерехтiв крижаний водоспад. Метрiв на шiстдесят угору. Стояв вiн крижаною стiною i переливався усiма барвами. Мерехтiв на сонцi, наче рухався, тiк. Але вiн не тiк.

Що тiльки може природа витворити! Улiтку тут безперервне втiкали пiдгрунтовi води, текли по урвищу безлiччю дрiбнюньких струмкiв, виносили з собою частки того грунту, в якiм текли - зеленi, брунатнi, рудi, жовтi.

Прийшли морози i устругнули штуку: вода тече, а вони її приморожують. Так i наморозили цеє диво - вiд низу, вiд рiчки i геть до найвищого потiчка, що лiг угорi рудими вiзерунками. Отак розписаний, та ще пiдправлений небесною блакиттю та бiрюзою криги, стояв i мерехтiв дивний водоспад. Григорiй бачив таке диво вперше i милувався, i дивувався.

В однiм мiсцi, проїжджаючи кедрачi, захотiли горiхiв. Але бирки, котрi додолу впали - заметенi снiгом, не знайдеш. А котрi не впали - тi на височенних кедрах бовванiли поза можливiстю їх дiстати. Але вийшли з труднощiв просто: збивали їх з рушниць, Старий Сiрко бурчав, але не забороняв, бурчав так, для годиться. Колись i сам так дурiв. Та i вправа стрiлецька нiколи не шкодить, - це вже його правило.

Бирок назбивали небагато, зате горiхи були дуже смачнi i багато їх у кожнiй бирцi. Бирка тая - добрий жовтяк-огiрок завбiльшки i луска, як у соснової бирки, а пiд кожною лускою, як пiд покришкою, горiх завбiльшки з квасолину.

Так виїхали на Iман-рiчку. Замерзла i заметена снiгом, лежала вона нерухомо, ця, така буйна i бистра улiтку, рiчка. Снiг був чистий, нерушений. Лише посерединi, пiд свiжим шаром снiгу пробивалися, як жилки пiд шкiрою, смуги мало їждженої дороги, а по чистому снiгу вилося двi новi смужечки вiд полозкiв. Межи ними ж - ямки вiд копит. Щось проїхало вчора двома пiдводами. З ширини полоззя старий Сiрко виснував, що це старовiри. Проїхали вгору. А раз так, то, значиться, вони їхали вниз до останнього снiгопаду, а це вертались - значить, були в Iманi. Прочитав, i вже його не переконаєш, що це не так. Вони теж повернули вгору за слiдом.

Тут Григорiй мав нагоду прочитати тайгову газету - часопис пралiсiв. Але те, що вiн прочитав, зробило на нього сильнiше вражiння, нiж цiлi томи Бальзака чи Стендаля, що їх вiн колись теж перечитував, та за останнi роки забув, здичавiв.

На снiгу великими лiтерами, либонь, за допомогою пальця було написано лише чотири слова:

"ФIЙОНА МЕДВИНУ ПРИВIТ ПЕРЕДАВАЛА".