Відеокарта (відеоадаптер)
Разом з монітором відеокарта (рис. 2.6) утворює відеопідсистему персонального комп'ютера. Відеокарта не завжди була компонентом ПК. На початку розвитку персональної обчислювальної техніки в загальній області оперативної пам'яті існувала невелика виділена екранна область пам'яті, в яку процесор заносив дані, зображення. Спеціальний контролер екрана зчитував дані про яскравість окремих крапок екрана з комірок пам'яті цієї області і відповідно до них керував розгорненням горизонтального променя електронної гармати монітора.
Рис. 2.6. Відеокарта
З переходом від чорно-білих моніторів до кольорового і зі збільшенням роздільності екрана (кількості крапок по вертикалі і горизонталі) області відеопам'яті стало недостатньо для збереження графічних даних, а процесор перестав справлятися з побудовою і відновленням зображення. Тоді і відбулося виділення всіх операцій, зв'язаних з керуванням екраном, в окремий блок, що одержав назву відеоадаптер. Фізично відеоадаптер виконаний у вигляді окремої дочірньої плати, що вставляється в один зі слотів материнської плати і називається відеокартою. Відеоадаптер узяв на себе функції відеоконтролера, відеопроцесора і відеопам'яті.
Звукова карта
Звукова карта (рис. 2.7) стала одним з найбільш пізніх удосконалень ПК. Вона підключається до одного зі слотів материн-ської плати у вигляді дочірньої карти і виконує обчислювальні операції, пов'язані з обробкою звуку, мови, музики. Звук відтво-рюється через зовнішні звукові стовпчики, що підключаються до виходу звукової карти. Спеціаль-ний розйом дозволяє відправити звуковий сигнал на зовнішній підсилювач. Існує також розйом для підключення мікрофона, що дозволяє записувати мову або музику і зберігати їх на жорсткому диску для наступної обробки і використання.
Рис.
2.7. Звукова карта
Основним параметром звукової карти є розрядність, що визначає кількість бітів, які використовуються при перетворенні сигналів з аналогової в цифрову форму і навпаки. Чим вище розрядність, тим менше похибка, пов'язана з оцифровкою, тим вище якість звучання. Мінімальною вимогою сьогоднішнього дня є 16 розрядів, а найбільше поширення мають 32-розрядні і 64-розрядні пристрої.
Зовнішні носії даних
Накопичувачі на гнучких магнітних дисках
Гнучкі магнітні диски (дискети) використовують для оперативного переносу невеликих обсягів інформації, яка не використовується постійно на комп’ютері, створення архівних копій інформації, що міститься на жорсткому диску.
З фізичної точки зору, інформація записується на концентрично розташовані доріжки (треки), які для зручності та прискорення знаходження поділяються на сектори. Кожен сектор на доріжці та кожна доріжка мають свій номер, доріжки нумеровані від 0 до 79. Нульова доріжка розташована ближче до зовнішнього краю диска. Сектори нумеровані, починаючи від 1. У звичайному стандартному режимі трек може мати 8,9,15 та 18 секторів. Усе це розбиття здійснюється занесенням на диск службової інформації під час його розмітки (форматування), яке робиться перед початком використання кожної дискети. Сектором вважається мінімальна ділянка диска, на яку можна записати інформацію, або зчитати з неї.
Інформацію, що міститься на дискеті, можна захистити від випадкового стирання: для цього необхідно встановити у положення „відкрито” перемикач захисту запису. Основними параметрами гнучких дисків є: технологічний розмір (вимірюється в дюймах), щільність запису (вимірюється в кратних одиницях) і ємність. Дискета 3,5 має ємність 1,44 Мбайт. Для того, щоб розпочати роботу з дискетою, її необхідно вставити у спеціальний пристрій — дисковод. Прийомний отвір дисковода знаходиться на лицьовій панелі системного блоку. Правильний напрямок подачі гнучкого диска відзначено стрілкою на його пластиковому корпусі.