Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
ОРП ПІДРУЧНИК 2007 1.doc
Скачиваний:
6
Добавлен:
30.04.2019
Размер:
1.25 Mб
Скачать

Глава 9. Права на чужі речі

Питання:

1. Особливості виникнення, поняття та види прав на чужі речі.

2. Сервітут (право обмеженого користування чужим майном).

3. Окремі види особистих сервітутів.

4. Емфітевзис (право користування чужою земельною ділянкою сільськогосподарського призначення).

5. Суперфіцій (право користування чужою земельною ділянкою для забудови у межах населеного пункту).

6. Заставне право.

1. Особливості виникнення, поняття та види прав на чужі речі

Виникнення прав на чужі речі у приватному праві Давнього Риму було обумовлено необхідністю задоволення інтересів інших осіб шляхом обмеження сукупності правомочностей власника стосовно належних йому речей. Так поряд з правом власності (proprietas) - найбільш повним правом на річ з точки зору широти правових можливостей власника - виникли обмежені права на чужі речі (iure in re aliena). Як і право власності, права на чужі речі забезпечували нагальні потреби управомоченої особи шляхом надання їй можливості безпосереднього панування над майном, що їй не належало, у межах, визначених договором з власником, заповітом, законом або з інших підстав.

В уявленнях давньоримських юристів, більшість з яких у загальних рисах не втратили істинності і актуальності до сьогодення, зміст права власності визначав комплекс правомочностей по володінню, користуванню та розпорядженню речами. На відміну від цього, зміст прав на чужі речі розглядався з точки зору можливості здійснення як вказаної “тріади” правомочностей у сукупності, так і окремих з них.

Права на чужі речі (iure in re aliena) виникали шляхом встановлення обмежених речових правомочностей на належне іншій особі майно у випадках, коли суб’єкт римського приватного права не міг у повному обсязі задовольнити свої інтереси лише за рахунок панування над належними йому речами. У цьому випадку у нього виникала необхідність задовольнити ці потреби шляхом набуття на визначених законом підставах і подальшого здійснення певних обмежених прав на чуже майно. Слід враховувати, що встановлення права обмеженого користування чужим майном мало місце за умов: здійснення цього права було необхідним для управомоченої особи; встановлення цього права не суперечило закону; встановленням цього права не порушувалися права та законні інтереси власника речі або інших осіб. Саме тому нездійснення наданого права на чужу річ протягом певного строку, його суперечність вимогам закону або порушення інтересів інших осіб у процесі його реалізації, мали кінцевим наслідком втрату цього права.

Особливості прав на чужі речі були обумовлені наступним. По-перше, зміст обмежених речових прав на чуже майно складали правомочності, які мали речовий характер і стосувались безпосередньо речей (res). Тому носій прав на чужі речі здійснював стосовно них належні йому правомочності незалежно від усіх інших осіб, включаючи власника. По-друге, як і право власності, права на чужі речі складали зміст абсолютних правовідносин. Останніми римські юристи визнавали відносини, у яких набувачу прав на чужі речі протистояли зобов’язані особи, коло яких є необмеженим. Обов’язок всіх цих осіб, включаючи самого власника майна, мав пасивний характер і полягав в утриманні від дій, які могли б перешкодити суб’єкту права на чужу річ здійснювати належні йому правомочності. По-третє, відповідне право на чужі речі характеризувалось обмеженістю за змістом, а тому і обсяг правомочностей, які мала управомочена особа, у порівнянні з правом власності, завжди був значно вужчий і визначався або власником майна або положеннями закону. По-четверте, права на чужі речі мали похідний по відношенню до права власності характер. Вони встановлювались тільки стосовно речей, які вже перебували у власності інших осіб.

Задоволення інтересів управомоченої особи у сфері реалізації правомочностей по володінню і користуванню чужим майном потенційно могло здійснюватись кількома шляхами. Зокрема, за рахунок встановлення відносних, зобов’язальних відносин, що виникали між власником і набувачем прав на чуже майно на підставі відповідного договору про передачу майна у користування. Крім того, права на чуже майно могли набуватись і здійснюватись особою у межах абсолютних, речових відносин. Встановлення прав на чужі речі у межах останніх мало певні переваги у порівнянні з їх виникненням на підставі договору, предметом якого було право користування майном, належним іншій особі. Встановлення прав на чужі речі у межах абсолютних відносин характеризувалося більшою стабільністю і, як правило, не обмежувалось у часі. У Давньому Римі не заперечувалось право власника речі на одностороннє розірвання договору у випадках невиконання або неналежного виконання його умов правокористувачем. Це могло створювати небажані перепони на шляху безперешкодного здійснення прав та законних інтересів особи, що користувалась чужою річчю на договірних засадах. Нарешті, у випадках порушення прав та законних інтересів осіб, які за договором здійснювали право володіння та користування чужим майном, їх захист забезпечувався лише позовами зобов’язального характеру (actio in personam), а можливість застосування речово-правових (actio in rem) виключалась1. Таким чином, у повній і належній мірі забезпечити реалізацію прав на чужі речі могло їх виникнення і здійснення у межах змісту речових, а не зобов’язальних відносин.

Окремі види прав на чужі речі виникали з підстав, встановлених законом. Ці права полягали у безпосередньому пануванні над річчю і були необмеженими у часі (за винятком застави та деяких інших їх видів). При порушенні прав та законних інтересів суб’єктів прав на чужі речі, їх поновлення забезпечувалось речово-правовими засобами захисту. Останній носив абсолютний характер і визначався формулою “захист проти всіх і кожного”, оскільки поширювався на необмежене коло осіб, включаючи навіть самого власника майна.

Основні види речових прав на чуже майно сформувались у римському приватному праві і термінологічно визначили окремі положення сучасного цивільного права. Зокрема, володіння, сервітут, емфітевзис, суперфіцій закріплені у положеннях актів сучасного цивільного законодавства України (розділ 2 Книги 3 ЦК України) і за своїм основним призначенням та суттю докорінних змін не зазнали.