Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
ОРП ПІДРУЧНИК 2007 1.doc
Скачиваний:
3
Добавлен:
30.04.2019
Размер:
1.25 Mб
Скачать

4. Спадкування за законом (hereditas ab intestato)

Спадкування за законом наступає в тих випадках, коли після померлої особи не залишилося заповіту, або коли спадкоємець за заповітом з тієї чи іншої причини не прийняв спадщини.

Відома нам стародавня римська система спадкування за законом, яка відноситься до епохи Законів ХІІ таблиць, виходить від сімейної єдності майна та агнатської спорідненості. Відповідно з цим закони ХІІ таблиць визнають першочерговими спадкоємцями безпосередньо підвласних спадкодавця (in patria potestate), дружину (in manu) померлого, його дітей, усиновлених та онуків від раніше померлих синів. Ці спадкоємці називалися “своїми” (heredes sui), і разом з цим, “необхідними” (necessarii), в тому розумінні, що вони визнавалися спадкоємцями незалежно від вираження їх волі на це. Дружина, діти та усиновлені ділили майно порівну. Якщо ж в спадкуванні приймали участь онуки від раніше померлих синів, то спадкування здійснювалося ними за правом представлення (hereditas ius repraesentationis), тобто отримували всі разом частку спадщини, яку отримав би їх батько, якщо б пережив спадкодавця, а потім ділили цю частку порівну між собою.

Спадкуванню “своїх” спадкоємців надавався особливий характер: вони не тільки набували нове для них спадкове майно, скільки вступали в управління своїм майном, яке належало їм разом з pater familias на праві сімейної власності.

Якщо після спадкодавця не залишалося “своїх спадкоємців”, до спадкування закликався найближчий за ступенем агнатський родич (agnatus proximus).Так, насамперед, закликалися до спадкування за відсутність “своїх спадкоємців” брати, сестри та мати померлого, яка знаходилася з його батьком у шлюбі cum manu і цим самим набувала положення сестри померлого. Всі ці особи по відношенню до померлого були агнатами другого ступеня. Агнати подальших ступенів усуваються від спадкування наявністю вказаних спадкоємців. За вітсутності агнатів другого ступеню закликаються агнати третього ступеня і т.д. Але за жіночою лінією спадкування не відбувалося далі повнорідних сестер. Всі агнати, які закликалися до спадкування, ділили спадщину поособово. Якщо найближчий агнат не приймав спадщину, то вона не переходила ні до наступного ступеня споріднення, ні до кого іншого, а вважалася відумерлою – принцип одноразовості закликання до спадкування.

По мірі розвитку економіки, патріархальна сім’я розкладається, і на зміну сімейній власності стала складатися індивідуальна приватна власність. У зв’язку з цим, система спадкування, побудована за принципом агнатського споріднення, втратила свою підставу. За преторським едиктом когнатське (кровне) споріднення враховувалося при спадкуванні. Не маючи права відміняти норми цивільного права, претор надавав новим спадкоємцям володіння спадковим майном (bonorum possessio), додержуючись наступної черговості.

Перший клас – всі діти померлого та особи, яки дорівнювалися до них. До цього класу входили: манциповані діти померлого, а також, діти, яких він віддав до усиновлення, якщо до моменту смерті спадкодавця вони були звільнені від влади усиновлювача.

Таким чином, вже в цьому класі поряд з агнатами спадкодавця спадкують його когнати. Онуки та інші низхідні діти спадкували за правом представлення.

Закликання до спадкування еманципованих дітей потягло низку спеціальних положень. Такі діти повинні були при спадкуванні вносити у спадкову масу все своє майно, яке розподілялося між всіма спадкоємцями у складі спадкової маси. Таким чином усувалася несправедливість, яку б створювало дорівнення у спадкових правах еманципованих дітей - власників власного майна, з нееманципованими, весь продукт праці і все набуте яких надходило за життя paterfamilias до складу майна останнього, тобто до складу спадкової маси.

В цей же час закликання до спадкування еманципованих синів погіршило положення дітей цих синів, які залишалися під владою діда. Доки еманциповані не мали права спадкування, онуки спадкодавця вважалися “своїми” спадкоємцями. Тепер їх усував від спадкування їх батько, як більш близький родич paterfamilias. Між тим праця онуків також сприяла створенню майна померлого. Враховуючі це, Юліан включив до едикту нову постанову – еманципований син повинен бу розділити свою спадкову частку порівну з своїми дітьми.

Другий клас – особи, які мали право спадкування за Законами ХІІ таблиць, тобто агнатські родичі. Вони закликався до спадкування за видсутності осіб, які належали до першого класу, а також у випадках, коли ніхто з цих осіб не звернувся до претора про встановлення володіння на спадкове майно у встановлений термін. У другий клас входили ‘свої’ та найближчі агнатські родичі, де “свої” закликалися вдруге, але вже без еманципованих дітей, що і тягло бажання прийняття ними спадщини. Якщо у спадкодавця sui були відсутні, спадщина переходила до одних агнатів.

Третій клас обіймав кровних родичів померлого (cognati proximus) у порядку ступенів до шостого ступеню споріднення включно. Внаслідок кровного споріднення “свої” закликалися до спадкування втретє, еманциповані вдруге. Бокові когнати спадкують без обмежень прав жінок. При цьому найближча ступінь спорідненості усуває подальшу, родичі одного ступеня ділять спадщину порівну.

В цьому класі діти, законні та незаконні, спадкують після матері і навпаки.

Четвертий клас надає спадщину за законом одному з подружжя, який залишився живим (unde vi uxoчоловік або дружина).

Крім залучення до кола законних спадкоємців кровних родичів та одного з подружжя, претор створив ще одну новелу: встановив наступництво між спадкоємцями різних класів та ступенів. Отже, якщо особа, яка закликається до спадкування, не приймає спадщину, тепер спадщина не вважається відумерлою, а відкривається наступному за чергою кандидату.

Спадкування за новеллами Юстиніана. Суттєво порядок спадкування за законом був реформовований у новеллах Юстиніана. Була спрощена систему спадкування за законом, яка будувалась виключно на когнатському спорідненні.

За системою Юстиніана спадкування здійснювалося за чотирма чергами.

Першу чергу складають нисхідні померлого: сини та доньки, онуки раніше померлих дітей. У тих випадках, коли онуки спадкували разом з дітьми, вони всі разом отримували частку, яка належала б їх померлому батькові, і ділили її порівну між собою.

Другу чергу складають висхідні родичі (батько, мати, дід, баба та інші), а також повнорідні брати та сестри, діти раніше померлих братів та сестер (племінники). Спадкоємці цього класу ділять спадщину порівну, проте, племінники отримують частку їх батьків. Якщо спадкують тільки висхідні, то одна половина спадщини йде висхідним із сторони батька, друга – висхідним з материнської сторони.

Третя черга неповнорідні брати та сестри, тобто ті, які народжені від одного з померлим батька, але від різних матерів або від однієї матері, але від різних батьків, а також діти неповнорідних братів та сестер (за правом представлення).

До четвертої черги закликаються всі інші бокові кровні родичі (без обмеження ступенів).

В цьму списку спадкоємців відсутній той з подружжя, що є живим. Він закликався до спадкування у останню чергу, якщо не прийме спадщину жоден з перелічених спадкоємців. Проте за “бідною вдовою”, тобто яка не мала власного майна або приданого, що дозволяє жити відповідно соціальному положенню жінки, визнане право необхідного спадкоємця, або право на обов’язкову частку розміром ¼ спадщини, але не бідьше 100 фунтів золотом. Вона спадкувала одночасно з тими спадкоємцями, які закликалися до спадкування. Цієї частки чоловік не може позбавити дружину навіть своїм заповітом.

У римському праві поряд з наступництвом між чергами та ступенями спадкоємців існувало так зване прирощення часток ( ius accrescendi). Якщо до спадкування закликалося кілька осіб одного ступеня споріднення (наприклад, три сина) та один з них не набував своєї частки у спадщині, вона приростала до часток інших одночасно закликаних спадкоємців ( за відмови від спадщини одного з синів, два других сина отримають по половині).

Відумерла спадщина (bona vacantia). Якщо спадщину не прийняли ні спадкоємці за заповітом, ні спадкоємці за законом, вона вважалася відумерлою. У стародавні часи таке майно вважалося безгосподарним і могло бути захоплене кожним бажаючим. З епохи принципату відумерле майно передавалося державі; в період абсолютної монархії міська курія, церкви, монастирі отримували перевагу щодо набуття відумерлої спадщини після осіб, які належали до цих організацій.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.