Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
ОРП ПІДРУЧНИК 2007 1.doc
Скачиваний:
0
Добавлен:
30.04.2019
Размер:
1.25 Mб
Скачать

Глава 13. Зобов’язання із деліктів. Квазіделікти

Питання:

1. Становлення понять та загальна характеристика зобов’язань із деліктів.

2. Класифікація зобов’язань із деліктів.

3. Квазіделікти.

1. Становлення понять та загальна характеристика зобов’язань із деліктів

Делікт (delictum) означає неправомірну дію; безчесний, аморальний поступок; злочин1. Тобто тлумачення делікту пов'язується не тільки з правопорушенням в буквальному розумінні цього слова, але й з аморальністю поведінки певної особи. Деколи суть поняття делікт розглядається в широкому і вузькому розумінні цього слова. У широкому розумінні делікт розглядається як “правопорушення, проступок”, а у вузькому – як “суперечлива нормам цивільного законодавства дія, за яку передбачена кара у формі матеріальної (майнової) відповідальності, що є підставою відшкодування завданої деліктом шкоди”2.

В доктрині римського права категорія делікт ототожнюється з правопорушенням.

Синтезуючи наведене, можна сказати, що делікт (delictum) - це протиправна дія, внаслідок якої завдається шкода, що не пов’язана з невиконанням правопорушником належного з нього зобов’язання. Тому в таких словосполученнях, як: “деліктні зобов’язання”, “зобов’язання із делікту” чи “зобов’язання із правопорушення” мається на увазі одне й те саме.

Якщо договірні зобов’язання викликаються до життя правомірними діями, то зобов’язання із деліктів породжуються діями протиправними, якими один із учасників відносин завдає шкоди іншому. У відповідності до цього відбувається і розподіл прав та обов’язків між суб’єктами деліктного зобов’язання: потерпілий уповноважений на компенсацію завданої йому шкоди, а порушник зобов’язаний надати відповідну компенсацію потерпілому.

Співвідносячи договірні та деліктні зобов’язання, в дослідженнях римського права обговорюється питання стосовно того, що виникло історично раніше – зобов’язання із деліктів (правопорушень) чи зобов’язання, які виникали із законних підстав. Римський юрист Гай (ІІ ст. н.е.) писав, що кожне зобов’язання викає або з договору, або із делікту (G. 3.88). Отже, у римському архаїчному суспільстві відповідальність за злочин і за зобов’язаннями, пов’язаними з комерційною діяльністю співіснували паралельно1.

Не виникає сумнівів, що зобов’язання із деліктів та зобов’язання із договорів у римському праві співіснували, однак, не одразу з появою цього права, а значно пізніше – у класичну, і в подальшому – в післякласичну, юстиніанівську епоху римського права. Зобов’язання із деліктів у римському праві розпочали свій розвиток ще із Законів XII таблиць. Вже в той час було визнано, що приватне правопорушення породжує обов’язок порушника сплатити потерпілому штраф2. Приватним правопорушенням (delictum privatum) на відміну від кримінального злочину вважалася неправомірна дія, якою порушуються інтереси окремих приватних осіб. Воно включало також протиправні дії, які сучасне право відносить до категорії тяжких кримінальних злочинів (наприклад, крадіжка (furtum))3. Отже, вважають, що спочатку виникли не договірні зобов’язання, як це може здатися на перший погляд, а зобов’язання, пов’язані з правопорушеннями4.

На запитання - чому сталося саме так? - однозначної відповіді не існує. Можливо це було пов’язано з тим, що в найдавніші часи державна влада не втручалася у відносини приватних осіб, віддаючи перевагу тому, що захищати свої інтереси було справою самих потерпілих5. В той же час, якщо виходити з даних, отриманих дослідниками галузі історії держави і права, то причина першості появи зобов’язань із правопорушень вбачається дещо в іншому. У найдавніші часи основним джерелом римського права були Закони XII таблиць, які представляли собою в основному записи звичаєвого права. Ініціатива ж кодифікації звичаєвого права виходила від плебеїв, які найбільше страждали від свавілля патриціанських судів. Обмеження судів писаним правом було важливим, можна сказати, основоположним, етапом у боротьбі плебеїв за досягнення рівності з патриціями. Наскільки у цьому була зацікавлена державна влада тих прадавніх часів, свідчить той факт, що сама розробка Законів XII таблиць здійснювалася спеціально обраною колегією у складі десяти осіб, яким на час роботи колегії були надані виключні повноваження у галузі законодавства та управління1. Виходячи з цього, а також, враховуючи, що Закони XII таблиць не стосувалися питань державного управління, а найважливішою їхньою ознакою був строгий формалізм, покладаючий обтяжувальні обмеження на сферу лише майнових відносин, можна зробити наступний висновок. Зазначеними Законами досягалася ціль забезпечення правового захисту приватних осіб від правопорушень і тим самим вони створили основи для виникнення зобов’язань із правопорушень, які лише зі спливом часу здобудуть назву “зобов’язання із деліктів”.

Таким чином, поява зобов’язань із правопорушень обумовлювалася причинами соціального характеру, цілями збалансування відносин між людьми у суспільстві і забезпечення захисту прав та інтересів приватних осіб від правопорушень та будь-якого свавілля з боку інших осіб. Тому і не дивно, що Закони XII таблиць одну із них – восьму присвячували регулюванню правовідносин із правопорушень, тобто дій, пов’язаних з посяганням з боку однієї особи на права та інтереси іншої особи. Отже, ще в часи свого започаткування римське право вирішувало питання щодо захисту прав потерпілого. Мабуть тому Закони XII таблиць і не деталізували правової регламентації договірних зобов’язань настільки, як це проглядається відносно зобов’язань із правопорушень.

Слід, таким чином, відмітити, що “першість” появи деліктних зобов’язань, а не зобов’язань із договорів у давньому римському праві була обумовлена наступними двома обставинами: а) державна влада в договірні стосунки між людьми, в основному, не втручалась і надавала перевагу їхньому власному розсуду в формуванні взаємовідносин; б) римською владою надавалася перевага вирішенню за рахунок писаного права проблеми захисту інтересів потерпілих від правопорушень і свавілля з боку інших осіб в цілях соціальної справедливості.

У порівнянні з договірними зобов’язаннями, деліктним зобов’язанням притаманною була низка особливостей. Наприклад, на відміну від зобов’язань із договорів, деліктні не завжди переходили у спадщину. Спадкоємці не відповідали за деліктами спадкодавця, якщо від делікту вони не набували певної вигоди. Якщо у договірному зобов’язанні брало участь кілька осіб на тій чи іншій стороні, то сума вимоги чи боргу або поділялась між ними на частки, або встановлювалося солідарне зобов’язання. В зобов’язаннях із деліктів штрафна відповідальність часто покладалася на кожного із порушників, і не у відповідних частках та не за правилами солідарної відповідальності, а за принципом кумуляції, внаслідок якої розмір стягнення, так би мовити, помножувався на кількість порушників. Не завжди співпадала і дієздатність, необхідна до вступу в договірне зобов’язання, зі здатністю відповідати за делікти. Якщо неповнолітні не володіли здатністю укладати договори, то за делікти вони відповідали.

Елементами приватного делікту визнавалися: 1) об’єктивна шкода, завдана протиправною дією однієї особи іншій; 2) будь-яка форма вини особи, яка вчинила протизаконну дію; 3) визнання об’єктивним правом даної дії деліктом, тобто визначення приватноправових наслідків даної дії, які застосовувалися у порядку цивільного процесу.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.