9. Припинення зобов’язання

Зобов’язання за самою своєю сутністю має тимчасовий характер. Воно виникає в силу своєї природної тенденції до того, щоб припинитися, з’являється з метою зникнути¹.

Припинення зобов’язання – це припинення правового зв’язку між його учасниками (сторонами).

Зобов’язання може припинятися (погашатися) різними способами. Як вже зазначалось, нормальним, а отже й головним, способом припинення будь-якого зобов’язання є його належне виконання. Зобов’язання припиняється головним чином виконанням (платежем) того, що належить (G. 3.168). Однак, за певних обставин, мета, задля якої встановлювалося зобов’язання, не досягалася. У таких випадках юридичний зв’язок між кредитором і боржником припинявся іншими способами.

У римському праві способи припинення зобов’язання класифікувалися на ті, що призводять до ефекту в силу самого права (ipso iure) та позбавляють кредитора права вимоги, і ті, які призводять ефект в виду ексцепції (ope exceptionis), так що вимога кредитора зберігається, але може бути спростована позовним запереченням (exceptio) за бажанням боржника². До першої групи відносяться, зокрема, виконання; новація; співпадіння сторін в однієї особі тощо. До другої групи належить, наприклад, угода про непред’явлення позову.

Римському праву були відомі наступні способи припинення зобов’язання.

Новація (лат. novatio – оновлення) – це такий спосіб припинення зобов’язання, за яким існуюче зобов’язання погашалося шляхом встановлення замість нього нового зобов’язання. При цьому існуюче зобов’язання припинялося тільки, якщо нове зобов’язання встановлювалося саме задля такої мети (animus novandi). Якщо ж сторони певного зобов’язання, укладали між собою новий договір, не маючи наміру припинити попереднє зобов’язання, то нове зобов’язання приєднувалося до вже існуючого. В юстиніанівський період доказом наміру припинити зобов’язання шляхом новації (animus novandi) вважалася тільки заява про це самих сторін зобов’язання.

Нове зобов’язання не могло бути тотожнім тому, яке воно погашало. Іншими словами у новому зобов’язанні мав бути якійсь новий елемент (aliquid novi) порівняно з первісним зобов’язанням (новий суб’єкт, зміст, предмет тощо). Фактично у римському праві існувало два види новації. Перший мав місце тоді, коли суб’єктний склад сторін нового зобов’язання та того, що припинялося, був однаковий, а оновлення стосувалося предмета або інших умов зобов’язання. Другий вид новації, навпаки, залишав зміст зобов’язання незмінним, однак в ньому замінювалася одна із сторін: кредитор або боржник. Новація із заміною кредитора називалася делегацією (delegatio), а з заміною боржника – переведення боргу (expromissio).

Шляхом новації могли припинятися будь-які дійсні зобов’язання, у тому числі й натуральні (naturales).

Новація здійснювалася у формі стимуляції (stipulatio).

Залік (лат. compensatio – вирівнювання, компенсація) – це припинення зобов’язання шляхом зарахування його за зустрічну вимогу.

Вважається, що спершу залік з’явився як засіб спрощення судового процесу у ситуаціях, коли його сторони одночасно виступали по відношенню одна до одної як позивач і відповідач за різними справами. Так, у зв’язку із існуючою забороною об’єднання в одному процесі двох справ, у формулярному процесі вимагалося, наприклад, від банкірів, перш ніж пред’явити позов до клієнтів, здійснити залік взаємних претензій останніх. Тим самим, у судовому процесі розглядалася лише одна справа у частині вимоги, що не була погашена заліком.

Залік як спосіб припинення зобов’язання міг застосовуватися, якщо між двома особами існувало два або більше зобов’язань. При цьому, якщо за одним зобов’язанням особа була кредитором, то за іншим вона мала бути боржником. Вимоги за зустрічними зобов’язаннями зараховувалися тільки, якщо вони були однорідними, тобто предметом зобов’язання є гроші або речі, визначені родовими ознаками. У цій спосіб не могли припинитися, наприклад, зустрічні зобов’язання з надання послуг і передачі речі, тому що дані вимоги не є однорідними та не можуть бути компенсовані одна одною. Зобов’язання, що припинялися заліком, мали бути дійсними та зрілими, тобто такими, строк виконання яких вже настав. Крім того, не могли зараховуватися такі зустрічні вимоги, які були не ясними, тобто обтяжені складними діями.

Заліком одне зобов’язання могло припинятися, а інше (більше) – лише частково. У такому випадку залишалося зобов’язання щодо непогашеної суми.

Заборонялося припиняти заліком зобов’язання, якщо боржник заявив про відмову від права на залік. Крім того залік не допускався за вимогами, що виникали з договору поклажи (depositum), договору позички (commodatum), із неправомірного привласнення чужого володіння або крадіжки (furtum), а також за вимогами про аліменти і за деякими вимогами фиска та міських громад.

Дискусійним є питання щодо порядку застосування зарахування зустрічних вимог. На думку Д.Д. Гримма залік завжди міг мати місце за добровільною домовленістю між сторонами. Однак боржник за певних умов міг пред’явити до зарахування свою зустрічну вимогу й проти волі кредитора, хоч би ця зустрічна вимога виникла із іншого правовідношення, ніж вимога кредитора¹.

Поєднання (лат. confucio - співпадіння) кредитора і боржника в однієї особі припиняло зобов’язання автоматично, адже виконання на свою користь втрачало сенс. Якщо хтось став спадкоємцем свого боржника, то в силу співпадіння він перестає бути кредитором (D. 18.4.2.18). Теж саме можна сказати і про ситуацію спадкування після свого кредитора.

Смерть кредитора або боржника, як правило, не припиняла зобов’язання, оскільки з найдавніших часів при спадкуванні мало місце універсальне наступництво². Отже, права та обов’язки (борги), що складали зміст зобов’язання, переходили до спадкоємців відповідно кредитора або боржника. Однак, у деяких окремих випадках зі смертю фізичної особи припинялося й зобов’язання, учасником якого вона була за життя. Зокрема, смертю боржника припинялося зобов’язання у випадках, коли особа останнього мала істотне значення для кредитора. Наприклад, для виконання певної роботи необхідно, щоб боржник мав певні знання та навички. З іншої сторони, якщо ж зобов’язання було тісно пов’язано з особою кредитора, воно також припинялося у разі його смерті. До таких зобов’язань відносилися зобов’язання по відшкодуванню шкоди, заподіяної внаслідок правопорушення (делікту)³, аліментні зобов’язання тощо.

Неможливість виконання (impossibilium). Зобов’язання припинялося, якщо його виконання ставало неможливим. При цьому неможливість виконання могла бути фізичною (загибель індивідуально-визначеної речі, яка була предметом зобов’язання) або юридичною (вилучення предмета зобов’язання із обороту). Зобов’язання припинялося неможливістю виконання за умов, якщо вона була випадковою (відсутня вина боржника у неможливості виконати зобов’язання) та настала після виникнення зобов’язання.

Особливим різновидом неможливості виконання вважалася конкуренція підстав (concursus causarum), яка мала місце коли кредитор обхідними шляхами отримує у власність ту річ, яку йому зобов’язані надати¹. У юстиніанівський період concursus causarum припиняло зобов’язання тільки, якщо річ набувалася за іншою підставою безоплатно.

Звільнення від боргу (remissio debiti) – це одностороння відмова кредитора від стягнення за зобов’язанням. Тим самим кредитор звільняв боржника від виконання ним свого обов’язку. Закон вимагав, щоб звільнення від боргу здійснювалося у тієї ж формі, в якій укладалося зобов’язання.

З джерел римського права відомі також й інші підстави (способи) припинення зобов’язання, зокрема: мирова угода (transactio) сторін спірного правовідношення щодо відмови від певних прав; заміна виконання (datio in solutum) за згодою кредитора тощо.