Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
ОРП ПІДРУЧНИК 2007 1.doc
Скачиваний:
0
Добавлен:
30.04.2019
Размер:
1.25 Mб
Скачать

2. Види володіння

Особи, які панували над річчю від чужого імені, тобто без володільницького наміру ставитися до неї як до власної, отримали назву натуральних володільців або детенторів, а їх панування визнавалося як натуральне посідання (detentio). Протилежністю натурального в римському праві було цивільне або інтердиктне посідання, підставою якого вважався будь-який правомірний акт передачі речі, укладений з невласником, або протиправні дії, що призводили до встановлення фізичної влади над предметом володіння. Тобто, цивільне посідання визначалося фізичною владою над річчю, поєднаною із наміром тримати річ у себе. Практичне значення розмежування цивільного і натурального посідання полягало перш за все у характері захисту, що надавався їх суб’єктам. Детентори, які панували над річчю від чужого імені, не отримували ніякого правового захисту, крім того, що вони мали вимагати від власника. Навпаки, суб’єкти цивільного посідання не могли вимагати захисту від власника, однак мали право на застосування особливих правових засобів — інтердиктів від порушення володіння третіми особами. Суб’єкти володіння були вправі розраховувати і на захист від власника, якщо він намагався передати володіння іншій особі1.

Цивільне і натуральне володіння ще отримали назву титульного і безтитульного володіння. Критерієм їх розмежування була наявність правової підстави (титулу) володіння (iusta causa possessionis). Титульне володіння характеризувалося наявністю правової підстави — певного юридичного факту, який визнавався достатнім для набуття володіння. Причому титул міг бути як правомірним (наприклад, захоплення речі, що нікому не належала), так і неправомірним (наприклад, захоплення речі всупереч волі власника). Римські юристи вважали, що наявність титулу володіння свідчить про намір особи володіти річчю для себе (possessio pro suo) із подальшою можливістю набуття права власності (usucapio).

Титульному протистояв вид володіння, за яким у суб’єкта відсутній намір набуття речі у власність, він отримав назву безтитульного володіння2. До безтитульного володіння відносяться:

  • володіння кредитором річчю, яку передано в реальну заставу;

  • володіння в порядку секвестра — володіння річчю, яку передано особі на зберігання на час судового процесу, з умовою подальшої передачі речі його переможцеві. Оскільки право власності особи оспорюється, невідомо від імені кого здійснюється володіння в порядку секвестру. Секвесторному володінню надавався самостійний володільницький захист.

  • володіння спадкового орендаря на підставі довгострокового договору оренди землі;

  • прекарне володіння, яке встановлювалося шляхом відступлення предмета у тимчасове користування, до моменту витребування, з боку власника

У римському праві розрізнялося також правомірне і неправомірне володіння. Неправомірним вважалося володіння, встановлене за допомогою насильства, таємно, прекарно (vi, clam, precario), шляхом уникнення реституції. Таке володіння не могло претендувати на захист від попереднього суб’єкта, але проти вимог третіх осіб йому міг надаватися захист. Правомірне володіння ґрунтувалося на певній правовій підставі, зокрема на договорі. Правомірний володілець, в обґрунтування свого статусу міг послатися на будь-який титул, який за звичайних умов мав би наслідком виникнення права власності.

Неправомірне володіння у свою чергу поділялося на володіння добросовісне і недобросовісне. Добросовісне володіння існувало тоді, коли його набувач в момент встановлення володіння не був та не міг бути обізнаний, що титул набуття речі містить такі вади, що не може бути підставою передачі права. Навпаки, недобросовісний володілець в момент набуття речі був обізнаний чи мав бути обізнаним щодо причини, внаслідок якої в нього не виникне право власності. Володіння крадія завжди розцінювалося як недобросовісне. Лише добросовісний володілець міг в подальшому розраховувати на набуття права власності за давністю володіння (usucapio).

Довгий час в римському праві була пануючою думка, що предметом володіння можуть бути лише тілесні речі. Однак пізніше, у післякласичний період, набуло поширення володіння правами (quasi possessio). Воно належало особам, які намагалися користуватися і користувалися будь-яким правом у своїх інтересах. Квазіволодіння було прирівняно до володіння тілесною річчю1.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.