4. Позовна давність

Позовна давність у розумінні сучасного права являє собою строк, в межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого порушеного права чи інтересу. Особливе призначення цього строку у процесі полягає в тому, щоб спонукати особу, чиє право порушене, до активних дій по його відновленню за допомогою судових органів. З цією метою встановлені максимальні строки, протягом яких можна вимагати розгляду позову і застосування примусових мір впливу до порушника. Наслідки спливу позовної давності застосовуються у разі бездіяльності управомоченої особи протягом усього строку і полягають у припиненні права на задоволення позову, отже і на захист права через суд. Таким чином, строки позовної давності сприяють стабілізації відносин і не допускають їх існування в порушеному і невідновленому стані нескінченно довго.

В архаїчну епоху давньоримське право не знало позовної давності, всі позови вважалися вічними, тобто могли бути заявлені і розглянуті незалежно від часу, що минув після порушення права. Перші згадки про обмеження строку подачі позову знайдено у преторських едиктах. Це були однорічні строки, що пов'язувалися з часом перебування претора на посаді. В практиці курульних едилів, які розглядали спори, що виникли на ринках, також зустрічались обмеження часу для звернення за захистом. Так для спорів про приховані недоліки речі встановлювався шестимісячний строк з дня купівлі для заявлення вимог про розірвання договору і відшкодування вартості речі, а також один рік - для вимог про зменшення покупної ціни.

У 424 р. імператор Феодосій ІІ законодавчо ввів строк позовної давності у 30 років, який погашав право на позов. Пізніше був введений більш тривалий строк у 40 років для деяких позовів щодо захисту відносин, пов'язаних з церквою та державною скарбницею.

Для визначення точної дати спливу строку необхідно було встановити початок перебігу позовної давності. За загальним правилом він пов'язувався з моментом, коли виникає позовне притязання. В конкретних випадках це визначалось по-різному, в залежності від характеру порушеного права і відповідних вимог. Так для вимог, пов'язаних з порушенням права власності, строк позовної давності починався з моменту позбавлення власника володіння річчю або з моменту створення йому перешкод для здійснення свого права. Позовна давність для позовів про невиконання чи неналежне виконання зобов'язань починала обчислюватись після спливу строку для виконання зобов'язання.

Для перебігу позовної давності характерна можливість його переривання та зупинення. Переривання перебігу означало, що час, який минув до переривання, не зараховувався у строк, а після переривання позовна давність починалася спочатку. Підставами для цього вважалися визнання боржником боргу і подача позову. Зупинення перебігу позовної давності наставало у випадках, коли об'єктивні фактичні чи юридичні обставини заважали сторонам стати учасниками процесу. Такими визнавалися воєнні дії, стихійні лиха, епідемії, недієздатність особи, відсутність по державних справах. Тому на час існування даних обставин перебіг позовної давності зупинявся, і після їх припинення продовжувався. Таким чином, строк, що минув до настання зазначених обставин, зараховувався до загального строку позовної давності.

У разі подачі позову після спливу позовної давності відповідач був вправі заперечити позов посиланням на сплив строку і на цій підставі виграти процес. Оскільки сплив позовної давності погашав право на позов, суд відмовляв у задоволенні позову. Проте само матеріальне право, яке було підставою для позовних вимог, продовжувало існувати. Воно могло бути реалізовано і поза судовою процедурою, якщо боржник добровільно відновлював порушене право (повертав річ, виконував зобов'язання та інше).

Слід зауважити, що позовна давність, яка з'явилась у давньоримському праві у V ст., суттєво відрізнялась від тих строків, які існували раніше, в класичному праві. Такі строки дістали назву законних. Вони також обмежували час, коли дозволялось подати позов до суду для захисту порушеного права. Але, на відміну від позовної давності, сплив законного строку безумовно погашав право на позов та саме матеріальне право, що потребувало захисту. Причому настання таких наслідків не залежало від активності чи бездіяльності управомоченої особи протягом встановленого строку, тому законні строки не переривалися та не зупинялися.