Глава 12. Окремі види договірних зобов’язань. Квазіконтракти

Питання:

1. Вербальні контракти.

2. Літеральні контракти.

3. Консенсуальні контракти.

4. Реальні контракти.

5. Безіменні контракти.

6. Пакти.

7. Квазіконтракти.

1. Вербальні контракти

У залежності від підстав виникнення у римському праві розрізняли: вербальні (verbis), літеральні (litteris), консенсуальні (consensu) та реальні (re) контракти.

Раніше за всіх виникли вербальні контракти, які вважалися укладеними після виголошення традиційних словесних формул при дотриманні низки формальностей. У зв’язку з цим процедура укладення цих контрактів була досить громіздкою.

Вербальні контракти (verbis) – це усні контракти, для укладення яких необхідно в установленій послідовності промовити строго визначені слова (лат. verbum – слово).

Основною рисою вербальних контрактів було безумовне панування форми. Це проявлялося, зокрема у тому, що, з однієї сторони – у разі пропуску одного слова чи зміни черговості їх проголошення зобов’язання не виникало, а з іншої – при дотриманні форми договір вважався укладеним, навіть якщо він вчинявся під впливом насилля, погрози тощо.

У римському праві до зазначених контрактів відносили три контракти: стипуляція, клятвена обіцянка вільновідпущеника і встановлення приданого.

Стипуляція (лат. stipulatio – вимовляння, благання (вигод)) – це усний договір, укладений шляхом запитання майбутнього кредитора і відповіді боржника, яка збігається із запитанням. Під цією назвою зазначений договір фігурував, коли він розглядався зі сторони кредитора. Зі сторони боржника він виступав під назвою обіцянка (sponsio)¹.

Ще Закони ХІІ таблиць передбачали стипуляційну форму договору. Стипуляція була найважливішим видом вербальних контрактів, оскільки була досить зручною для кредиторів.

Зобов’язання виникало у випадку виголошення контрагентами певних установлених фраз у вигляді питання і відповіді: „Зобов’язуєшся урочисто дати? Зобов’язуюсь урочисто дати”, „Обіцяєш? Обіцяю” і т.п. При цьому, договір вважався укладеним, якщо, наприклад, майбутній кредитор запитував: „Обіцяєш дати 10?” і тут же слідувала відповідь: „Обіцяю”. Якщо у відповідь був зроблений простий позитивний кивок головою, то у зв’язку з відсутністю слів це не породжувало вербального контракту.

Доречно звернути увагу, що зобов’язання виникало лише при умові, що мала місце повна і безумовна згода боржника. У зв’язку з цим, якщо на запитання потенційного кредитора „Обіцяєш дати 10?” була дана відповідь „Обіцяю дати 7”, то договірні відносини не виникали. Однак з часом відбулося пом’якшення формальних вимог, а тому у разі спору між сторонами стосовно суми вважалося, що зобов’язання виникло на меншу суму (у наведеному прикладі – не на 10, а на 7).

До того ж, якщо спочатку виходили з того, що зобов’язання виникало лише у випадку, коли відповідь була дана тим же дієсловом, яким було задане питання, то пізніше на це не звертали увагу. Так, договір вважався укладеним, якщо на запитання кредитора „Обіцяєш дати 10?” боржник відповідав „Чому б ні?”. Більше того, допускалося виголошення словесних формул різними мовами за умови, що сторони розуміють один одного (D. 45.1.1.2). Так, питання могло бути задано латинською мовою, а відповідь дана грецькою.

Процедура укладення стипуляції здійснювалася в присутності кредитора, боржника і свідків, які підтверджували достовірність контракту. Звідси витікає безумовна вимога – обов’язкова присутність сторін в одному місці. При укладенні договору представництво не допускалося, оскільки можна було набути прав лише для себе особисто. У зв’язку з цим стипуляція була недоступна глухим, які не могли безпосередньо сприймати на слух питання чи відповідь, а також німим, які не могли виголосити необхідні словесні формули.

Стипуляція є одностороннім договором, оскільки одна сторона мала лише права, а інша – лише обов’язки. Відповідно обов’язки виникали на стороні особи, яка дала обіцянку. Саме вона з моменту укладення договору визнавалась боржником. Кредитором ставала та особа, на користь якої було здійснено обіцянку. Таким чином, за цим договором кредитор нічим не зобов’язувався, однак набував право вимоги.

Від інших договорів стипуляція відрізнялася своєю формальністю і абстрактним характером, оскільки для її дійсності не мало ніякого значення, що спонукало боржника взяти на себе відповідне зобов’язання. Юридичні наслідки породжувало дотримання форми, а підстава (causa) до уваги не приймалася. Це означає, що якщо дотримувалися необхідні вимоги стосовно порядку укладення стипуляції, то зобов’язання виникало незалежно від того, що слугувало підставою укладення контракту і чи досягнута мета, яку сторони переслідували, вступаючи в договірні відносини. Отже, можна вважати, що як абстрактний, і разом з тим строго формальний договір, стипуляція була юридичним попередником майбутнього векселя.

Оскільки стипуляція породжувала зобов’язання з моменту усного проголошення запитання кредитора і відповіді боржника, то з цього часу боржник вважався зобов’язаним і повинен був платити із стипуляції, незважаючи на те, що він ще міг не отримати грошей від кредитора. Щоб усунути існуючу несправедливість претор став давати боржникові право заперечення. Таким чином, сама по собі абстрактність зобов’язання не позбавляла можливості боржника доводити, що відсутня підстава, з якої він прийняв на себе зобов’язання. Проте це було досить складно і вимагало затрат часу, протягом якого кредитор міг уже здійснити своє право з існуючого зобов’язання, породженого стипуляцією.

До того ж, незважаючи на абстрактний характер стипуляційного зобов’язання, сторони не лише могли згадати в тексті питання і відповіді підставу (causa), за якою стипуляція здійснювалася, а й поставити силу стипуляції в залежність від поставленої мети шляхом включення відповідної умови.

У класичний період стипуляція була основною договірною формою. В певній мірі це пояснювалося наявністю її переваг у зв’язку з абстрактним характером. Так, кредитор мав можливість досить просто і швидко стягнути борг. До того ж стипуляційної форми можна було надати будь-яким зобов’язальним відносинам.

Якщо спочатку стипуляція використовувалася лише для виникнення боргового зобов’язання, то у подальшому сфера її застосування значно розширилась. Так, за допомогою стипуляції встановлювали відповідальність на випадок невиконання чи неналежного виконання зобов’язання.

У зв’язку з формальним характером стипуляції її дія поширювалася лише на сторони, а тому неможливо було ні покласти обов’язки на третю особу, яка не приймала участі в стипуляції, ні обумовити для неї вигоди. Однак можна було застосувати стипуляцію для залучення третіх осіб на сторону кредитора чи боржника. У цьому випадку мала місце множинність осіб у зобов’язанні¹.

Внаслідок розповсюдження у зв’язку із контактами з Сходом письмової форми наприкінці республіканського періоду стало звичайним складати документ (instrumentum), який свідчив про наявність питання та відповіді². Наявність цього документу полегшувало доведення факту здійснення стимуляції (G. 8.37-38.14). Спочатку цей письмовий документ не мав самостійної зобов’язуючої сили, у зв’язку з чим навіть при його наявності боржник мав можливість доводити відсутність усної стипуляції. Однак поступово документ набуває незаперечної сили, у зв’язку з чим при його наявності слова стипуляції вважалися виголошеними. Це послугувало підставою зменшення значення стипуляційної форми, і вона могла вже укладатися будь-якими словами, які виражають суть угоди. Єдиною формальною вимогою, яка була непохитною, залишалася потреба особистої присутності сторін в момент укладення договору.

Клятвена обіцянка вільновідпущеника. Власник раба за своїм бажанням міг відпустити його на волю³. Однак досить часто він хотів і в подальшому користуватися його послугами. Особливо нагальною була така потреба у випадку, коли раб мав особливі таланти чи спеціальні навики. У зв’язку з цим власник раба був зацікавлений у виникненні зобов’язання, за яким його колишній раб не поривав би з ним зв’язків і в подальшому і при потребі надавав би йому допомогу.

Однак проблема полягала в тому, що раб не був суб’єктом права, а тому його обіцянки в цьому статусі не породжували бажаних наслідків. Саме цим обумовлена в практиці Давнього Риму дволанкова процедура виникнення зобов’язання між патроном (patronus) і вільновідпущеником (libertinus). Так, ще будучи в рабстві раб давав клятвену обіцянку, що і після його звільнення на свободу він залишатиметься зв’язаним перед своїм патроном певними повинностями. Так клятва породжувала лише натуральне зобов’язання¹ (obligatio naturalis). Тому після звільнення вільновідпущеник приймав на себе відповідне зобов’язання уже у вигляді клятвеної обіцянки, яка оформлялася вербальним контрактом, у зв’язку з чим таке зобов’язання забезпечувалося примусовою охороною.

Таким чином, хоча на вільновідпущенику лежав обов’язок проявляти відданість і надавати послуги своєму патрону, цей обов’язок набував юридичного характеру і забезпечувався позовним захистом лише у випадку, якщо вільновідпущеник приймав на себе таке зобов’язання шляхом проголошення клятви.

Клятвена обіцянка вільновідпущеника (jusjurandum liberti) – це різновид вербального контракту, який виникав у випадку проголошення вільновідпущеником клятви надавати послуги патрону.

В самій обіцянці досить чітко зазначалися, які саме послуги необхідно буде надавати, а також їх зміст, якість, тривалість та періодичність. Однак ці послуги не обов’язково повинен був споживати патрон особисто. Він міг наказати вільновідпущенику виконати обіцянку на користь своїх товаришів.

Встановлення приданого (dotis dictio) – це різновид вербального контракту, який виникав у випадку, якщо на усну заяву особи, яка встановлювала придане, наречений давав свою згоду.

Ймовірно, що витоки цього зобов’язання виходять з процедури заручин, яка передувала укладенню шлюбу. А після того, як договір заручення перестав користуватися позовним захистом, обіцянка встановити придане (dos) набула значення самостійного усного договору.

Якщо при стипуляції ініціатива виникнення зобов’язання виходила від кредитора („Обіцяєш дати тисячу?”), то при встановленні приданого – від боржника („Отримаєш в придане тисячу?”).

Це зобов’язання могла взяти на себе майбутня дружина, будь-який з її боржників чи висхідних родичів. Кредитором у цьому випадку був наречений. Саме йому належало право вимагати передачі приданого, яке могло складатися з грошових коштів чи речей.

При Юстиніані цей різновид вербального контракту вийшов з ужитку.