Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
ОРП ПІДРУЧНИК 2007 1.doc
Скачиваний:
0
Добавлен:
30.04.2019
Размер:
1.25 Mб
Скачать

6. Заставне право

У римському праві відсутній єдиний термін для позначення застави, тому що у певні історичні періоди існували різні її форми. Однак всім формам застави були притаманна однакова функція – забезпечення виконання зобов’язання1, що обумовлювалася сутністю цієї категорії. Виходячи з цього заставне право можна дати узагальнене визначення заставного права.

Заставне право – це речове право на чужу річ, яке служить забезпеченню зобов’язальної вимоги і надає кредитору можливість продати цю річ і тим одержати задоволення своїх вимог1.

Виникнення застави як різновиду прав на чужі речі було обумовлене необхідністю майнового забезпечення виконання боржником прийнятих на себе зобов’язань. Застава являла собою відповідне речове забезпечення, яке надавалось боржником кредитору, суттєво зменшуючи ризик заподіяння останньому майнових збитків невиконанням або неналежним виконанням забезпеченого заставою зобов’язання. Застава з самого початку її виникнення полягала у визначенні серед належного боржнику майна відповідної речі (кількох речей), за рахунок якої (яких) при невиконанні або неналежному виконанні зобов’язання боржником відшкодовувалися завдані кредитору збитки. Застава була сконструйована як абсолютне право, тому навіть при набутті права власності на речі, що були предметом застави, іншою особою, заставні відносини з приводу них не припинялися. Абсолютний характер заставного права визначав можливість кредитора витребувати і звернути стягнення на заставлену річ, незалежно від того, у кого саме і на якій правовій підставі вона в цей момент знаходиться. Це правило дозволило римським юристам стверджувати, що при реалізації заставних відносин мова йде про “відповідальність речі” (res obligata), а не особи (D. 20.1.4)2.

Основну ціль встановлення заставних відносин римські юристи вбачали у забезпеченні належного виконання іншого (основного) зобов’язання. Виходячи з цього, право застави було похідним, залежним від основного зобов’язання, для забезпечення належного виконання якого воно встановлювалось. Найбільш суттєва перевага заставного забезпечення виконання зобов’язання полягала у праві заставного кредитора задовольнити свої вимоги за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами. Саме це дозволило широко використовувати право застави як одного із найбільш поширених і ефективних засобів забезпечення належного виконання зобов’язань.

Римському приватному праву були відомі три основні форми встановлення заставно-договірних відносин – фідуція (лат. fiducia – вірність своєму слову), пігнус (pignus), а також іпотека (hipotheca).

Найбільш раннім різновидом договорів застави слід визнати фідуціарну домовленість. Виникнення фідуції первісно ґрунтувалося на відносинах позики (nexum) і інших боргових зобов’язань. З метою надання гарантій виконання своїх боргових зобов’язань боржник шляхом манципації (mancipatio) або уступки права (in iure cessio) передавав право власності на належну йому річ іншій особі – кредитору. Тому фідуція характеризувалася невигідним становищем боржника, який у разі невиконання або неналежного виконання свого зобов’язання міг втратити право власності на заставлене майно. Адже лише за умови належного виконання боржником зобов’язання, кредитор був зобов’язаний так би мовити “повернути” право власності на предмет застави боржнику. Ця домовленість носила характер пакту1 (pactum), а тому її невиконання з боку кредитора не забезпечувалося позовним захистом і цілком залежало від чесності та порядності останнього. Саме тому цей договір мав довірчий, фідуціарний характер. Кредитор завжди знаходився у більш привілейованому становищі і міг обирати більш вигідний для себе варіант поведінки: вимагати виконання забезпеченого заставою зобов’язання чи утримувати і надалі у себе предмет застави, на який він мав титульне право власності. У тих випадках, коли передане за таким договором майно значно переважало за вартістю і цінністю предмет основного боргу, належне виконання боржником забезпеченого заставою зобов’язання взагалі було кредитору невигідним. Для блокування можливих зловживань з боку заставного кредитора згодом у практику заставних відносин був введений особливий фідуціарний позов (actio fiduciae). Такий позов міг подати боржник, який мав можливість виконати свій обов’язок за забезпеченим заставою зобов’язанням, але кредитор перешкоджав йому у цьому, маючи неправомірний намір залишити предмет застави у себе. В таких випадках боржник мав право виконати свій обов’язок перед кредитором і вимагати у нього примусового повернення предмета застави або відшкодування завданих збитків, якщо кредитор не погоджувався на це або не мав такої можливості (наприклад, у випадку коли він встиг до розгляду позову продати предмет застави). Однак право такої вимоги боржника мало не абсолютний, а відносний характер і стосувалося лише правовідносин, що виникали між ним і кредитором. Тому у випадках, коли недобросовісний кредитор передавав право власності на предмет застави іншій особі, боржник не мав права пред’явити до неї позов про витребування речі. Разом з тим, такий позов міг пред’явити до кредитора лише боржник, який виконав зобов’язання належним чином або мав таку можливість (при перешкоджанні цьому з боку кредитора). Боржник, який прострочив виконання прийнятих на себе зобов’язань, втрачав право на пред’явлення вказаного позову. У цих випадках предмет застави залишався у власності кредитора. Враховуючи недоліки фідуції, згодом виникла потреба конструювання більш виважених правових засобів забезпечення прав як кредиторів, так і боржників у заставних правовідносинах. Правового значення одного із різновидів таких договорів набув так званий пігнус (pignus), який ще називають ручний заклад.

Предметом пігнусу могли бути як рухомі (res mobiles), так і нерухомі речі (res immobiles). На підставі укладення пігнусу у випадку невиконання боржником забезпеченого заставою зобов’язання, кредитор мав право продати предмет застави, із отриманих коштів погасити борг, а решту грошей повернути боржнику. Основна позитивна відмінність пігнусу від фідуції полягала у тому, що його укладення мало наслідком передачу речі не у власність, а лише у володіння (jus possidendi) кредитора, який мав лише право продати її (jus distractionis) з метою погасити борг, а не залишити собі (D. 13.7.4). Умови пігнусу надавали кредитору можливість утримувати у своєму володінні предмет застави до моменту, поки боржник не виконає забезпечене заставою зобов’язання. У випадку його невиконання предмет застави підлягав реалізації. Цікаво, що кредитор мав право вимагати у претора залишити предмет застави у власності муніципії, якщо притаманні майну споживчі якості не дозволяли вигідно продати його. На підставі договору про пігнус кредитор був зобов’язаний належним чином зберігати предмет застави, не користуватися ним, повернути його за умови належного виконання забезпеченого заставою зобов’язання, а також повернути різницю між вартістю предмету застави і сумою боргу у випадку його продажу. Виконання окремих умов договору про пігнус забезпечувалося низкою позовів, пред’явлення яких була можлива як з боку кредитора, так і з боку боржника. Притаманні пігнусу недоліки (зокрема, повна залежність повернення заставленого майна боржнику від порядності кредитора) обумовили конструювання ще більш прогресивного засобу оформлення заставних відносин – іпотеки.

Іпотека (hypotheca) з’явилася як окремий вид заставних договорів. Сутність іпотеки полягала в тому, що боржник зберігав не тільки право власності на річ, але й володіння нею1. Іншими словами, предмет застави не передавався заставодержателю (кредитору за основним зобов’язанням). Це було особливо зручно для боржника, який міг обробляти землю, яка була в той час найпоширенішим предметом іпотечних відносин. Боржник не втрачав надію своєчасно виконати свої зобов’язання на користь кредитора і залишити собі предмет іпотеки. Спочатку іпотека виникала на підставі простої усної домовленості між боржником і кредитором, а згодом набула письмової форми. Документи, у яких знаходила правове закріплення домовленість про іпотеку, могли мати офіційний і приватний характер. Для чинності останніх, вони мали бути засвідчені не менш ніж трьома свідками. Окрім договірних іпотек, римському приватному праву були відомі іпотечні відносини, які виникали на підставі закону. Це іпотеки, що вводилися за вказівками римських імператорів; іпотеки інвесторів на предмет інвестицій; іпотеки на майно боржників, що мали податкову заборгованість; іпотеки підопічного на майно опікуна або піклувальника тощо.

Предметом іпотеки могли бути як окремі рухомі або нерухомі речі, так і майнові комплекси, а також все належне певній особі майно. Спеціальними або особливими іпотеками визнавалися застави чітко визначених окремих речей або відповідної частини майна боржника. Генеральними вважалися іпотеки, предмет яких складало все належне боржнику рухоме і нерухоме майно.

Основна перевага іпотеки у порівнянні з іншими видами відомих римському приватному праву заставних договорів полягала у можливості встановлення кількох іпотек на єдиний її предмет. Таким чином, одне і те ж саме майно могло забезпечувати належне виконання кількох зобов’язань, що було вигідно як боржникам, так і кредиторам. Для вказаних іпотечних відносин з множинністю осіб на стороні кредиторів встановлювалася черговість задоволення їх вимог. Спочатку вона полягала у переважному праві звернути стягнення на предмет застави з боку тих кредиторів, іпотечні відносини з якими виникли раніше. Відповідно, кожен із наступних іпотечних кредиторів мав бути повідомлений про попередні іпотеки і чітко усвідомлювати свою черговість у задоволенні наявних боргових вимог. Згодом, у після класичний період, іпотеки розрізнялися за рангом. Найвищий ранг (або найвищу іпотечну силу) мали іпотеки, встановлені римськими імператорами, фіскальні іпотеки на майно боржника та деякі інші законні іпотеки. Серед договірних іпотек більш високий ранг мали ті, що встановлені шляхом публічного оформлення документів, нижчий займали іпотеки, оформлені у вигляді приватних документів при свідках і найнижчий – іпотеки, оформлені простою домовленістю між боржником і кредитором. Права іпотечних кредиторів на випадок порушення захищалися інтердіктами і позовами. Наприклад, інтердікт про набуття володіння іпотечним кредитором на предмет іпотеки застосовувався у випадку закінчення строку виконання зобов’язання (при його невиконанні в строк), а також у випадках виникнення небезпеки неправомірних дій стосовно заставленого майна з боку боржника. В інших випадках міг застосовуватися іпотечний позов, за яким іпотечний кредитор (кредитори) мали право витребувати предмет іпотеки у осіб (як власника, так і інших осіб), що утримували його. Іпотечні боржники також мали юридично забезпечені можливості протистояння невиправданим діям з боку іпотечних кредиторів шляхом висунення заперечень. У зв’язку з тим, що іпотека мала характер акцесорного права, вона, як правило, припинялася з моменту належного виконання забезпеченого іпотечним майном основного зобов’язання. Підставами припинення іпотечних відносин визнавалися також випадкова загибель предмета іпотеки, відмова іпотечного кредитора від належних йому прав на заставлене майно тощо.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.