Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
ОРП ПІДРУЧНИК 2007 1.doc
Скачиваний:
3
Добавлен:
30.04.2019
Размер:
1.25 Mб
Скачать

5. Безіменні контракти

В Давньому Римі існував традиційний поділ всіх контрактів на чотири групи, а саме ті що породжують зобов’язання: 1) словом (verbis); 2) буквою (litteris); 3) річчю (re contrahitur obligatio) або 4) згодою (consensu).

Після того, як наведена класифікація міцно ввійшла в юридичну традицію почали з’являтися нові договори, які не підпадали під існуючу класифікацію (виходили за її межі). Тривалий час вони не знаходили юридичного визнання. У зв’язку з цим сторона, яка виконала свої обов’язки за одним з таких договорів, але не отримала зустрічного задоволення, могла лише вимагати повернення виконаного.

Цю групу договорів називали безіменні контракти (contractus innominati).

З часом ці договори почали захищатися претором, а римські юристи класифікували їх за допомогою наступних словесних формул: 1) даю, щоб ти дав (do ut des); 2) даю, щоб ти зробив (do ut facias); 3) роблю, щоб ти дав (facio ut des); 4) роблю, щоб ти зробив (facio ut facias).

Ці формули послугували базою для формулювання спрямованого на захист безіменних контрактів позову (actio praescriptis verbis).

Безіменні контракти знайшли своє закріплення в праві Юстиніана, але їх назва „безіменні контракти” так й залишилася. Римські юристи, консервативно поклоняючись перед всім, що освячено віками, залишили існуючу класифікацію в попередньому вигляді, а нові договори підвели під поняття безіменні.

Така назва зазначеної групи виникла не тому, що договори, які складали цю групу, не мали своїх назв, а тому, щоб показати, що зазначена група виходить за межі існуючої чотирьохелементної класифікації.

Найбільш близькими безіменні контракти були до реальних контрактів (re), оскільки вважалися укладеними лише з моменту виконання певної дії (наприклад, передачі речі). Однак реальні контракти будувалися як односторонні чи недосконало синалагматичні. У той же час безіменні контракти були двосторонніми, тобто одна особа передавала майно чи вчиняла певну дію для того, щоб отримати зустрічне задоволення.

Таким чином, існувало два основних критерія віднесення до безіменних контрактів: по-перше, договір вважався укладеним з моменту вчинення певної реальної дії, а по-друге, він породжував синалагматичне зобов’язання (кожна сторона мала як права, так і обов’язки).

Найбільш поширеними були три види безіменних контрактів: міна, прекарій і оціночний договір.

Договір міни (permutatio) – це договір, за яким одна особа передавала річ другій особі з метою отримати від неї взамін іншу річ, еквівалентну за вартістю.

Договір міни підпадав під формулу даю, щоб ти дав (do ut des). Це слугувало підставою для намагань поєднати його з договором купівлі-продажу. Однак, по-перше, на відміну від договору купівлі-продажу за цією договірною конструкцією здійснювався обмін речей без залучення грошових коштів, по-друге, договір міни вважався укладеним з моменту передачі речі, а для виникнення зобов’язань з купівлі-продажу достатньо було згоди сторін, по-третє, низка правил для купівлі-продажу не могла бути застосована до міни, як і навпаки (наприклад, за договором міни не можна було заявити позов про відшкодування збитків у зв’язку з нееквівалентністю обміну, а за договором купівлі-продажу – вимагати повернення виконаного).

На сьогодні прагнення римських юристів реалізовані в положеннях Цивільного кодексу України 2003 року, який розглядає міну як різновид купівлі-продажу.

Прекарій (precarium) – це договір, за яким одна сторона передавала річ в безоплатне користування іншій стороні, яка, в свою чергу, зобов’язувалася повернути її за першою вимогою власника.

За даним договором власник надавав іншій особі право безвідплатно користуватися річчю без зазначення строку. Протягом цього часу ризик випадкової загибелі речі ніс власник. Римські юристи підводили цей договір під формулу роблю, щоб ти зробив (facio ut facias). Пояснювалося це тим, що одна особа вчинила дії по передачі майна в користування з метою, щоб за першою її вимогою інша особа вчинила дію по поверненні майна. Отже, прекарій мав синалагматичний характер, що на нашу думку є досить умовним.

Оціночний договір (aestimatum) – це договір, за яким одна сторона передає другій якусь річ для продажу за обумовлену ціну, а друга сторона зобов’язується передати першій виручену від продажу речі грошову суму або повернути річ.

За допомогою цього договору крупний торговець передавав дрібному торговцю річ з зазначенням її ціни з метою подальшого продажу іншій особі. Предметом цього договору могли бути будь-які речі, не вилучені з цивільного обороту.

Особа, яка отримала річ, не ставала її власником. Право власності набував покупець після укладення договору купівлі-продажу. Ризик випадкової загибелі предмету договору до переходу права власності лежав на власнику, який передав річ для реалізації.

Оціночний договір вважався укладеним з моменту передачі речі для продажу. Можливі були три варіанти подальшого після укладення договору розвитку відносин: 1) якщо дрібний торговець не зміг продати річ по зазначеній ціні, вона поверталася назад власнику; 2) у випадку продажу за обумовленою в договорі сумою остання передавалася колишньому власнику речі; 3) якщо ж дрібний торговець продавав річ за більш високою ціною, то виручена різниця в ціні залишалася продавцю .

Оціночний договір за своєю суттю близький до договору доручення (mandatum). Однак на відміну від оціночного договору договір доручення конструювався як безвідплатний договір і повірений мав менше свободи в діях.

Серед римських юристів не було єдиної позиції стосовно того, під яку словесну формулу підвести оціночний договір. Однак у зв’язку з тим, що права і обов’язки виникали у двох сторін з моменту передачі речі, його віднесли до безіменних контрактів.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.