Глава 8. Право власності

Питання:

1. Поняття права власності.

2. Види права власності.

3. Спільна власність.

4. Способи набуття права власності.

5. Обмеження права власності.

6. Припинення права власності.

7. Захист права власності.

1. Поняття права власності

Категорії власності і права власності є одними із найдавніших юридичних понять і відносяться до явищ соціальних. Право на власність лежить в основі людського буття, а питання про власність відповідно до цього є фундаментальними у розвитку любого суспільства.

Римське право розглядало право власності не як відношення між людьми, групами людей, класами або іншими соціальними утвореннями, а як відношення людини (індивіда) до речі. Право власності визначалось як повне панування над річчю (plena in re potestas). Ця ознака сприяла відокремленню права власності від інших речових прав, які в більшій або меншій мірі звужували право власника, зводячи його в окремих крайніх випадках до голого права (nudum ins), позбавленого любих значних конкретних застосувань. Наприклад, тільки узуфруктуарію, а не «голому власнику», належить право володіти річчю, користуватись нею і вживати її плоди. Але як тільки чужі права на відповідну річ припиняються, то право власності автоматично поновлюється в повному обсязі і як правило остається самим повним із усіх видів панування над річчю.

Для позначення права власності у Римі користувалися терміном dominium, а приблизно з кінця республіканського періоду - propretas¹.

Римські юристи зазначали, що власник мав наступні повноваження щодо своєї речі: право користування (uti); право збору плодів (frui); право розпорядження (abuti).

Право користування полягало у можливості здобуття із речі її корисних природних властивостей. Право збору плодів включало не тільки природні плоди, але і цивільні (доходи, що приносить річ). Право розпорядження – це право продажу, дарування речі, її споживання, знищення тощо. Вказані повноваження можна важати правомочностями власника, які входять до змісту права власності.

Таким чином, відповідно до канонів римського права право власності – це право найбільш абсолютним чином, у встановлених правопорядком межах, користування власною річчю, отримання із неї доходів та розпорядження останньою.

Виходячи з цього, до правомочностей власника не відносилось володіння, як фактичне панування над річчю в смислі перебування її у сфері фізичного або господарського панування власника. І це не випадково, так як римське право поряд із власністю (proprietas) виділяє володіння (possessio) і тримання речі (detentio), яким присвячені спеціальні правила, що враховують можливості як фактичної, так і юридичної сторони, в тому числі і не відокремлених від права власності. Вважаємо, що до елементів змісту права власності можна було б віднести право володіння річчю (ius posidendi), право забрати річ у кожного її фактичного володільця (ius vindicandi) незалежно від того – це користувач речі, чи особа, яка тільки тримає річ у себе).

2. Види права власності

Римському праву в його історичній перспективі єдиного поняття права власності відомо не було¹. Самим першим архаїчним правом власності в Римі була квирітська власність (dominium ex jure Quiritium), яка регулювалась і захищалась цивільним правом (ius civile). Квирітській власності були притаманні наступні ознаки: 1) вона була доступна виключно римським громадянам (cives) і звужувалась територіально землями, які знаходились в Італії; 2) матеріальними об'єктами права власності могли бути тільки манципні речі (res mancipi); 3) все, що включалось в res чи давало їх приріст, було звільнено від любих податкових платежів; 4) єдиним можливим способом набуття права власності була манципація, а проста передача речі не створювала квирітської власності.

По мірі територіального розширення Риму, поряд з квірітською власністю, почала розвиватись провінційна власність. Землі, які були набуті за межами Апенійського півострова, не включались до об'єктів квирітської власності і не регулювались італійським правом (ius italicum). Вважалось, що власність на такі землі належала римському народу (populus romanus) або пізніше імператору (princes). Ті особи, які отримали відповідні наділи землі, мали тільки право відповідно до цих земельних ділянок користуватись ними, вживати плоди та інше, а також були зобов’язані сплачувати за це відповідні податкові платежі, які називались відповідно до сенатських провінцій – поземельний податок в сенатських провінціях (stipendium) і поземельний податок в імператорських провінцій (tributum)¹.

Третім видом права власності в Римі є так звана преторська або бонітарна власність (лат. in bonis habere – мати в складі майна). Вона виникала на підставі відсутності хоча би однієї із ознак, притаманних квирітській власності, а саме, якщо набувач не був римським громадянином, або хоча і був римським громадянином, але набував неманципні речі, або набував манципні речі шляхом простої традиції. Ця власність розвивається на основі преторського захисту покупця при абсолютному невизнанні з боку цивільного права. Враховуючи те, що римському праву був відомий інститут набувальної давності (usucapio), відповідно до якого претор, захищаючи права покупця, що придбав річ з порушенням норм квирітського права, застосовував фікцію – сплив строку набувальної давності. Це дозволяло претору визнавати покупця власником.

Внаслідок злиття цивільного і преторського права преторська власність остаточно злилась з квирітською. Поступово зникли відповідні відмінності в правовому режимі квирітської, провінціальної, преторської (бонітарної) власності, в результаті чого власність починаючи з кінця ІІІ ст. н.е. зазначається терміном proprietas і характеризується головним чином її належністю відповідним суб'єктам права.