6. Проблема я в психодінамічному підхіді (з.Фрейд, а.Адлер, к.Хорні, е.Еріксон).

Психодинамічний підхід розглядає в основному розвиток сфери потреб особистості і формування її статево-рольової поведінки. До цього підходу слід віднести теорії психо-сексуального і психо-соціального розвитку.

Теорія психосексуального розвитку, засновником якої був 3. Фрейд, предметом дослідження розглядає людські потяги, емоції і статеворольову поведінку. 3. Фрейд вважав, що діти проходять п'ять стадій психосексуального розвитку. На кожній стадії інтереси дитини і оточуючих її людей (батьків, рідних, вчителів) зосереджені навколо якоїсь певної частини тіла (ерогенної зони), що служить джерелом отримання задоволень. Для кожної стадії характерний конфлікт між прагненням до задоволення і обмеженнями, що накладаються спочатку батьками, а потім і “Супер-Его”. Фрейд виділив наступні стадії психосексуального розвитку. Першу стадію психосексуального розвитку 3. Фрейд назвав “оральною” - від народження до закінчення першого року життя, - коли саме рот є джерелом основних взаємодій немовляти з навколишнім світом. Якщо індивід “застрягне” на цій стадії, тобто відбувається “оральна фіксація”, у нього формується “оральний характер”. Такі люди, за 3. Фрейдом, люблять їсти, пити, палити, лихословити. Друга стадія - стадія привчання дитини до самостійного користування горщиком -від другого року життя до третього - називається “анальною”. Якщо відбулася фіксація на “анальній стадії”, у людини формуються наступні риси характеру: жадність або надмірна щедрість, акуратність або виражена розхлябаність, любов до правил або волелюбність. “Фіксація” відбувається тоді, коли батьківська поведінка акцентує значущість даної стадії для дитини (надмірна увага до смоктання пальця або до правильного користування горшиком). Третя стадія, фалічна, пов'язана з первинним інтересом дитини до своїх статевих органів і актуалізується у віці від трьох до шести років. Це період, суттєвий для формування психологічної статевої ідентифікації. Згідно з 3. Фрейдом, фіксація на даній стадії приводить у хлопчиків до формування “Едіпового комплексу”, а у дівчаток - “комплексу Електри”. “Фалічна фіксація” формує яскраво виражену маскулінність, або фемінність у структурі характеру чоловіків і жінок. Четверта, латентна стадія - від шести до дванадцяти років. В цьому віці лібідо не концентрується на якійсь певній частині тіла або органі, а сексуальні потенції як би дрімають в стані бездіяльності, спокою. Діти, які успішно ідентифікували себе з представниками тієї ж статі, що і вони, починають не тільки копіювати, але і швидко засвоювати норми поведінки, відповідні їх статі і схвалювані суспільством. П'ята, генітальна стадія, - це завершальний рівень психосексуального розвитку. На цій стадії зберігаються деякі особливості, характерні для ранніх стадій, але головним джерелом задоволення стають статеві відносини з представником протилежної статі.

За 3. Фрейдом, структура особистості складається із трьох компонентів, або рівнів: «Воно», «Я», «Над-Я».

«Воно» - несвідома частина психіки людини, скупчення інстинктивних потягів, або сексуальних, або агресивних, які спонукають до негайного задоволення незалежно від ставлень суб'єкта до зовнішньої реальності.

«Я» відповідає свідомості. Це, як правило, самосвідомість людини, сприймання і оцінювання нею самою власної особистості і поведінки. «Я» орієнтується на реальність.

«Над-Я» являє собою систему моральних почуттів і вимог до поведінки, вчинків і рішень «Я» суб'єкта. «Над -Я» керується ідеальними уявленнями - прийнятими у суспільстві нормами моралі і цінностями.

Несвідомі потяги дуже часто призводять до конфлікту між «Воно» і «Над-Я», який розв'язується за допомогою «Я», тобто свідомості, яка, діючи відповідно до принципів реальності і раціональності, прагне максимально задовольнити потяги «Воно» і водночас не відступитися від моральних норм.

В руслі психоаналітичної теорії проблемою розвитку особистості займався також німецький психолог Ерік Еріксон. Як і Фрейд, Еріксон вважав, що лише здорова доросла людина здатна задовольняти свої потреби в особистісному розвитку, бажання власного “Его” (“Я”) і відповідати вимогам суспільства. Еріксон вживає поняття “соціальний розвиток”, підкреслюючи вплив на розвиток людини соціальних, історичних і культурних чинників, тому його підхід названий теорією психосоціального розвитку. Найважливішим у концепції Еріксона є поняття “психосоціальна ідентичність”: стійкий образ Я і відповідні способи поведінки особистості, які набуваються протягом життя і є умовою психічного здоров'я; при значних соціальних потрясіннях (війна, катастрофи, насильство, безробіття) психосоціальна ідентичність індивіда може бути втрачена. Еріксон виділяв вісім стадій психосоціального розвитку особистості: довіра - недовіра (грудний вік); автономія - сором і сумніви (1-2 роки); ініціатива- відчуття провини (3-5 років); працьовитість-неповноцінність (молодший шкільний вік); становлення індивідуальності (ідентифікація) - ролева дифузія (юність); інтимність - самотність (початок дорослого періоду); творча активність - застій (середній вік); заспокоєння -відчай (старість). Щодо восьми стадій Еріксон припускав, що кожна з них будується на підставі того, що було створене раніше. Хоча пристосування, зроблені людиною на одній із стадій, можуть переглядатися або змінюватися надалі, важливим ходом розвитку є “позитивне вирішення” конфлікту на кожній з них. Еріксон вважав, що якщо ці конфлікти вирішуються успішно, то криза не приймає гострих форм і закінчується утворенням певних особистісних якостей, що в сукупності складають той або інший тип особистості. Невдале розв'язання кризи на якійсь із стадій приводить до того, що, переходячи на нову стадію, людина переносить з собою необхідність вирішувати суперечності, властиві не тільки даній стадії, але і попередній. Проте в цьому випадку це дається набагато важче . На думку Е. Еріксона, дитина трьохлітнього віку - вже особистість. На третій і четвертій стадії розвитку Е. Еріксоном підкреслюється значення навчальної і трудової діяльності для психічного розвитку дитини. Основний момент особового розвитку в юності і отроцтві полягає в тому, що набуваються нові життєві і соціальні ролі, а це примушує людину по-новому дивитися на багато речей.

Центральним поняттям усієї теорії Альфреда Адлера є творче "Я".

У цьому понятті втілюється активний принцип людського життя; те, щододає їй значимість; те, під чиїм впливом формується стиль життя. Цятворча сила відповідає за мету життя людини і сприяє розвиткусоціального інтересу.

На думку А. Адлера, структура особистості єдина і тому її не можна розчленувати на три інстанції («Воно», «Я» та «Над-Я»). Детермінантою розвитку особистості є потяг до вищості, прагнення влади, самоствердження. Однак цей потяг не завжди здійсненний, наприклад через дефекти у розвитку або несприятливі соціальні умови. Тоді може виникнути почуття неповноцінності. Людина тягнеться до пошуку засобів подолання почуття неповноцінності і застосовує різні види компенсації, які лежать в основі всієї людської діяльності. Почуття неповноцінності виявляється у вигляді «мети перемоги», «мети вищості», що мають соціальний характер. Слабкість людини породжує почуття неповноцінності, усвідомлення того, що вона не може жити поза суспільством, залежить від нього, тобто «соціальне почуття». Від «соціального почуття» залежать і почуття вищості, і цілісність особистості та її духовне здоров´я.

За А. Адлером, нормальна особистість прагне не тільки до власної могутності, а й до блага того суспільства, в якому вона живе. Отже, «соціальне почуття» є неминучою компенсацією будь-якої природної слабкості індивідуальних людських існувань.

Представниця неофройдизму Карен Хорні (1885-1952) також виходила із заперечення положень З. Фройда про пансексуалізм і провідну роль лібідозної та агресивної тенденцій в організації поведінки людини. Основу суті людини вона вбачала в природженому почутті неспокою. Почуття неспокою породжує бажання позбавитися того, що лежить в основі мотивації вчинків людини. Усе, що людина робить, породжується трансформацією цього почуття.

Згідно з К. Хорні, людиною керують дві головні тенденції: «потяг до БЕЗПЕКИ» (базова тривога) і «потяг до ЗАДОВОЛЕННЯ своїх бажань». Ці потяги часто суперечать один одному, і тоді може виникнути невротичний конфлікт, який людина намагатиметься подолати, виробляючи «стратегії» поведінки.

К. Хорні виявила три стратегії соціальної поведінки:

потяг до людей;

намагання віддалитися від людей, або потяг до незалежності;

намагання діяти проти людей (агресія).

Названі типи стратегії є і передумовою «споконвічного конфлікту», і захисними механізмами. Захисні механізми виникають як реакція на страх і виявляються у вигляді втечі, наркотизації, придушення або раціоналізації. Ці засоби психологічного захисту породжують чотири «великих неврози» нашого часу:

невроз прив´язаності - пошуки любові та схвалення за будь-яку ціну;

невроз влади - гонитва за владою, престижем і володарюванням;

невроз покори - конформізм;

невроз ізоляції - втеча від суспільства.

У теорії К. Хорні, зважаючи на її спроби соціологізувати фройдизм, залишаються притаманні останньому суперечності: антагонізм природного і соціального, фатальність існування природженого механізму «корінної тривоги» тощо.