26. Теорія я-концепції р.Бернса.

Р.Бернс визначає Я-концепцію, як сукупність установок спрямованих на самого себе.

Я-концепції базується на трьох головних елементах установки:

ствердження, яке може бути як обґрунтованим, так і не обґрунтованим (когнітивна складова установки);

емоційне ставлення до цього ствердження (емоційно-оцінна складова);

відповідна реакція, яка може проявлятись в поведінці (поведінкова складова).

На основі аналізу західних концепцій щодо проблеми “Я” Р.Бернс (1986) розробив найбільш цілісну структуру Я-концепції. В якій виділив поняття “глобальної Я-концепції”, яке визначив як динамічну сукупність властивих кожній особистості установок, спрямованих на саму особистість. В своїй структурі Р.Бернс враховує: аспекти виділені В.Джемсом («чисте-Я» та «емпіричне-Я»); виділені їм компоненти установок на себе («образ Я», самооцінка, тенденції поведінки); модальності самоустановок (реальне Я, ідеальне Я, дзеркальне Я) та їх аспекти (Я-фізичне, Я-соціальне, Я-розумове, Я-емоційне). Р.Бернс також розкриває зв'язки між компонентами структури та демонструє їх ієрархію.

Структура “Я- концепції ” Р.Бернса

Я-концепції виконує три функції:

забезпечення внутрішньої узгодженості;

визначення характеру індивідуальної інтеграції досвіду, що реалізується, в тому, як буде діяти індивід в конкретній ситуації, та в тому, як він буде інтерпретувати дії інших;

визначення очікування індивіду, тобто уявлення індивіду про те, що повинно відбутись.

Я-концепція – це інтеграційна, цілісна, відносно стійка складова самосвідомості, яка являє собою сукупність знань людини про себе, виконує детермінуючу роль в активності суб’єкту, його стосунках із середовищем і самим собою та визначає поведінку суб’єкта в соціумі.

Образ-Я, за Р.Бернсом, уявлення індивіда про самого себе.

27. Концепція ставлення до себе н.І. Сарджвеладзе.

Вітчизняний дослідник проблеми самоставлення Н.І. Сарджвеладзе вважає, що феномен самоставлення в якості своїх окремих сторін включає самосвідомість, самопізнання, самооцінку, емоційне ставлення до себе, самоконтроль, саморегуляцію, а поняття самоставлення є родовим щодо понять самопізнання, самооцінки та інших подібних понять, що мають приставку «само» і відображають широкий спектр феноменів внутрішнього життя особистості.

Самоставлення як певна підструктурна одиниця в загальній системі відносин людини щільно пов’язане з особливостями ставлення суб’єкта до зовнішньо-предметного та соціального світу. На думку Н.І. Сарджвеладзе, основна відмінність самоставлення від ставлення до навколишнього світу полягає в різниці між референтами – у першому випадку основним референтом ставлення виступає власне тіло або психосоціальні та особистісні особливості, у другому, – об’єкти зовнішнього світу або інші люди . Виходячи з цього, автор акцентує два основних способи самоставлення – об’єктні та суб’єктні, причому підкреслює, що суб’єкт-об’єктним та суб’єкт-суб’єктним способом особистість може ставитися не тільки до тих чи інших боків зовнішньої дійсності, але й до самої себе, до власних внутрішніх станів та переживань згідно Н.І. Сарджвеладзе, когнітивний компонент самоставлення включає в себе самооцінку, бо завдання «роботи» самосвідомості і самопізнання полягає не тільки в тому, щобприймати себе в розрахунок у процесі активності і знати щось про себе, але і в тому, щоб оцінити свої властивості і можливості за певними критеріями («гарний-поганий», «придатний-непридатний» і т. д.).