31. Розвиток генеалогії у Західній Європі. Антична та середньовічна генеалогія. Практична генеалогія. Теоретична генеалогія. Генеалогія у хх ст.

Генеалогія пройшла у своєму розвитку складний та довгий шлях від суто практичної дисципліни до галузі наукового знання.

Вчені виділяють ряд етапів розвитку та фіксації генеалогічних даних в давнину. На ранніх етапах людського життя знання про походження та родинні зв’язки людей спочатку передавались як усна традиція у формі усних переказів (ця традиція зберігається ще на деяких островах Полінезії, а ірландські генеалогічні поеми виконувались аж до XVII ст.) та епічних поем, таких як поеми Гомера “Іліада” та “Одіссея”, “Махабхарата” і “Рамаяна”, напис на Бехустанській скелі, родоводами царів та героїв наповнені роботи Катона Старшого (234–149 рр.), Гай Светонія Транквіла (75–160 рр.), Плутуарха (46–125 рр.), Корнелія Тацита (55–120 рр.), скандинавські саги. Рим – культ предків. Передача такої інформації провадилась від батьків до дітей, від старших до молодших. Знання первісної людини про свій рід, його коріння включались нею до загального комплексу її космогонічних уявлень, були інтегральним елементом її загального світовідчуття. Дух предків завжди супроводжував первісну людину. Знати та шанувати свій рід означало не лише забезпечити себе від неприємних несподіванок з боку певних потусторонніх сил, а навіть навпаки, добитися від них поблаживого сприяння. З винайденням письма з’являються перші написи на камені, які фіксують походження володарів окремих міст і держав. З переходом до більш легких матеріалів для письма (папірус, пергамент, папір) з’являється можливість створювати більш повні списки такого роду.

Списки імен правлячих королів, володарів та фараонів відомі нам з древньоіндійських вед, записів давньоєгипетських та ассірійських жерців. Античні греки та римляни створювали власні родоводи пов’язуючі себе та свої родини з античними героями та олімпійськими небожителями. Так Солон був проголошений нащадком Посейдона, а Юлій Цезар – Енея. Зрозуміло, що такі родоводи були більш міфологічними, ніж історичними. Генеалогічні відомості містяться і на сторінках Святого Письма. Зокрема, у Новому Завіті у Евангелях від Матвея (1, 1-16) та Луки (3, 23-38) поміщено дві генеалогії Ісуса Христа, виведені відповідно від Авраама та Адама.

Нову сторінку в історії розвитку генеалогії відкрила епоха середньовіччя. В цей час питання походження відіграє надзвичайно велику роль, являючись незмінним елементом суспільного життя людини. Це було пов’язано з цілим комплексом причин, але насамперед з системою передачі майна та влади у феодальному суспільстві та намаганням обмежити доступ у лави привілейованих груп населення представників інших станів. Принцип спадкування земельної власності та титулів у Західній Європі (в більшості випадків, від батька до старшого сина), потреба доводити власне благородне походження вимагали чіткого знання власних родинних зв’язків. Найкращими знавцями генеалогії в цей час були герольди. Це, насамперед, було пов’язано з виконанням їхніх функцій. Герольди повинні були не лише не допускати до лицарських турнірів, до посвяти в лицарі, до отримання певних урядів людей низького походження, але й вміти прославляти лицарів, перераховуючи славні діяння його та його предків. Сам цим було покликано і створення перших кодифікованих книг генеалогій знатних дворянських родів.

Венеція.

Загальний розквіт наук в часи Відродження позитивно вплинув і на розиток генеалогії. З’являються довідники по історії правлячих династій, укладаються перші генеалогічні колекції, основним джерелом інформації поступово стають оригінальні документи або виписки чи копії з них. Фахівці відносять початки документальної критики до XV cт., чи, точніше, до 1440 р., коли італійський гуманіст Лоренцо Вала (1405–1457 рр.) в “Declamatio” піддав критичному аналізу грамоту Константина Великого і з‘ясував її фальшивість. Розвитку генеалогії сприяв і активний розвиток таких дисциплін як палеографія, сфрагістика, геральдика, хронологія. Протягом XVI–XVII ст. розвивається родовідна методологія.

П. Дюрі вказує на першу працю такого роду як працю 1556 р. Ж. Херолда (J. Herold. Gйnйalogies figurйes de la Maison rozale de France et d‘autres maisons illustres. Bвle, 1556), а В. Двожачек на 1491 р. 1556 р. датується і вихід в Лейпцігу праці Ернста Бротуфа (Brotuff), присвячена анхальцьким князям (“Genealogia und Chronica des … Hauses der Fürsten zu Anhalt”). Відрізнялась вона від інших подібних праць тим, що поряд з генеалогічними таблицями, містила і обширний описовий текст.

Кінець XVI – початок XVII cт. ознаменувався розширенням методологічного інструментарію дослідників-генеалогів, вирішальну роль відводять роботі з документами. Перед тут вела Франція, що було пов‘язано з загальним розквітом науки тут. На 1619–1639 рр. припадає діяльність засновника французької генеалогічної школи Андре Дюшене. Основною підставою для побудови генеалогічних схем та таблиць у його працях стає не усталена усна традиція, а насамперед джерельні відомості, почерпнуті з документів, актів, спогадів, мемуарів, написах на саркофагах. Послідовниками та учнями Дюшене (найвідоміші з них Жан дю Буше та Жіллес Андре де ла Рок) протягом XVII ст. було видано цілий ряд праць з історії правлячої королівської династії у Франції та генеалогії французького нобілітету. З‘являються родини, представники яких займаються дослідженням генеалогії протягом кількох поколінь. Так, у родині д‘Гоз‘є (d‘Hozier) представники п‘яти поколінь, починаючи від П‘єра (помер 1660) і закінчуючи його праправнуком (Ambrożyj, помер 1830) виконувала обов‘язки урядових екзаменаторів генеалогій, які складали французькі шляхтичі для того, щоб отримати придворні уряди та ранги. Друга половина XVII ст ознаменувалась розвитком теоретичної генеалогії в працях французів Клод-Франсуа Менестріє (Mйnйstrier) та Лабурьора, іспанця Жерома де Сози.

Перші теоретичні праці по геральдиці, дипломатії та палеографії. З другої половини 17 ст. на генеалогію великий вплив дипломатики. Жан Мабільйон. 1681.

французький геральдист і генеалог Клод-Франсуа Менестріє (Mйnйstrier).

Двожачек називав XVII ст. золотим віком генеалогії. Бурхливо розвивається генеалогія в Німеччині (Н. Ріттерсгаузен, Г. Буцелінус, Якуб Імгоф), Іспанії (Луїс Салазар і Кастро), Англії (В. Дугдейл), Бельгії, Польщі, Чехії.

Взагалі XVI-XVIІI cт. по праву вважаються часом розквіту генеалогії у Західній Європі, закладаються основи наукової генеалогії, а критичне вивчення джерел починає ставати провідною рисою дисципліни, розробляються методи складання родословних таблиць та розписів, відповідні системи нумерації. У деяких країнах державна влада централізовано починає проводити генеалогічно-пошукові роботи та складати відповідні довідники. Як приклад такої роботи дослідники наводять проведення спеціальними комісіями в Англії (від часів короля Генріха VIII) візитацій, метою яких була перевірка достовірності родоводів англійського дворянства. Робота членів цієї комісії полягала не лише в зборі усної інформації від представників дворянських родів про їх родові дерева, але й дослідження відповідних документів та порівння отриманої інформації з іншими джерелами. В цей же час з’являються перші геральдично-генеалогічні довідники і у Речі Посполитій. На сторінках гербівників Б.Папроцького, Ш.Окольського, К.Нєсєцького міститься інформації і про представників давніх українських (руських) родів. У 1721 р. засновується перша кафедра генеалогії у Віденському університеті, складаються підручники і курси лекцій по теоретичній генеалогії (Gatterer J. Handbuch der Neuensten Genealogie und Heraldik. Nürnberg, 1759–1769; Abriss der Genealogie. Nürnberg, 1788), перший з яких був прочитаний у Геттінгенському університеті.

1706 р. – кафедра “Геральдики і генеалогії” в Берлінському університеті.

1721 р. в Йєні перша кафедра генеалогії (М. Schmelzl). З 1759 р. генеалогію викладав у Геттінгені Гаттерер, що почав розробляти її як науку з комплексу допоміжних історичних дисциплін.

Революції кінця XVIII-ХІХ ст. суттєво не зменшили інтерес до генеалогії, але дещо змінили об’єкт досліджень. Тепер поряд з дворянством, генеалогія зацікавлюється і предстаниками іншого стану – буржуазією. З другої половини ХІХ ст. генеалогія починає розроблятись як допоміжна історична дисципліна (Ж. Гатерер, 1759), а вчені починають демонструвати її можливості у вивченні політичних та соціально-економічних проблем. Такий поворот був пов’язаний насамперед з іменами Оттона Лоренца та Отто Форст де Батаглліа.

На загал потрібно вказати, що у розвитку методології генеалогії європейська історіографія пішла двома напрямками. Перший вчинив великий вплив на Францію, де вчені давали приклад збагачення методологічного інструментарію генеалогії досягненнями історичної хронології, історичної географії, геральдики та сфрагістики. Генеалогічні дослідження урізноманітнюються, видаються довідники по архівах, бібліотеках, приватних колекціях, починається видання комплексного масиву джерельного матеріалу.

Щодо другого напрямку, який особливо активно розвивався в Німеччині, то він був викликаний науковими відкриттями Менделя та розвитком генетики у другій половині ХІХ ст. Під впливом Менделя Отокар Лоренц (1831–1895 рр.) видає працю, в котрій розширює кордони генеалогічного дослідження та закликає активно включати не лише історичні та політичні, але й біологічні.

Вже 1869 р. у Лондоні побачила світ праця Ф. Гальтона “Hereditary Genius”, яка звернула увагу біологів на генеалогію як на джерело доведення походження (дідичності). Вже Оттокар Лоренц робить з допоміжної історичної дисципліни самостійну науку, що мала б стояти на пограниччю історії, політичних наук та біології. До співпраці на ниві нової дисципліни залучались як історики, так і біологи, соціологи, правники. Розроблялась нова методика та термінологія. Прихильниками теорії Лоренці було організовано в Лейпцігу “Zentralstelle für Deutsche Persönen- und Familiengeschichte”, головним завданням якого було удостовірювати вивід предків. Велика кількість генеалогічної літератури було видано в Німеччині гітлерівського панування. Було відкрито цілий рід спеціальних кафедр генеалогій по університетах, хоча в цей час генеалогія в них перетворилась радше у “наукову фікцію” (В. Дворжачек), оскільки головною метою їх роботи була політично-виховна: доведення і відслідковування “расової чистоти” арійців.

Великий внесок в теорію генеалогію зробив і австрійський вчений Отто Форст де Баттагліа, що був змушений довший час працювати на еміграції в Швейцарії. В 20-30х рр. він протиставився використанню генеалогії для обгрунтування расизму, але продовжив тяглість до природничого трактування предмету генеалогії.

Новий етап в розвитку генеалогії наступає у ХХ ст. Характерною рисою новітньої генеалогії стає пошук нових аспектів дослідження, вивчення різноманітних груп та прошарків населення, зближення з іншими дисциплінами, не лише з історичними, але і з природничими - біологією, генетикою, медициною, психологією, насиченість родоводів все більшим об’ємом інформації.

Починаючи з з 1928 р. проводяться міжнародні конгреси генеалогів, у 1953 р. було створено Міжнародний інститут генеалогії і почав виходити його друкований орган “La Hidalgia”.

1929 р. – Барселона – перший міжнародний з‘їзд.

Потім 1953 р. – Рим, 1955 р. Мадрид., у 1958 р. – Брюсель – рішення про створення Бюро міжнародної конфедерації по генеалогії та геральдиці.

ХХ ст.. – модернізація теоретичного арсеналу, в поле зору дослідників потрапляють і окремі соціальні групи, міграційні процеси, селища.

В останні десятиліття починають запроваджуватись комп’ютерні методи дослідження окремих груп та прошарків населення.

У 2004 р. планується проведення 26 Конгресу генеалогів та геральдистів у Брюге.

Dublin 16-21 September 2002 – 2003