40. Літературна та культурно-просвітницька діяльність Сковороди в добу Просвітництва

Видатним культурним явищем України другої половини XVIII ст. є творчість Григорія Савича Сковорода. Це була все-бічно обдарована людина: філософ, мислитель-гуманіст, просвітитель, педагог, поет, музикант. В основі філософських поглядів Г.Сковороди лежить вчення про три світи: макросвіт або великий світ, мікросвіт або людина, і так зва-ний символічний світ або Біблія. Кожен з них має подвійну природу: внутрішню, невидиму і зовнішню, видиму «натуру». Якщо зовнішнім у них є матерія (макросвіт), тіло (мікросвіт) і «святе письмо» (Біблія), то внутрішнім – невидима натура або бог (макросвіт), людський дух (мікросвіт), приховані за символічною формою образи справді людсь-ких відносин (Біблія).Г.Сковорода вважав, що світ складається з двох чинників: мате-ріалістичного – безвартісного, і вищого – духовного, цінного. Мета життя – щастя, але не звичайне щастя, що шукає матеріального, а те, яке дається свідомістю, що людина виконує волю божу. У своєму розумінні світу філософ спирався на морально-етичні засади одвіч-ної боротьби «добра» і «зла». Під «злом» він розумів прагнення до збагачення, паразитизм, розбещеність. Протилежністю «зла» є «доб-ро», яке символізує високі духовні інтереси людини. На думку філо-софа, шлях до людського щастя прокладається через самопізнання. Його девіз був: «Пізнай самого себе». Теорія самопізнання пов’язу-валася з ідеєю суспільно корисної «сродної» праці, яка полягала в утвердженні прав кожної людини на своє щастя відповідно до при-родних здібностей. Концепція «сродної» праці, праці за покликанням, за якої усе потрібне – не важке, а все важке – не потрібне, проголо-шує працю великим сенсом життя, джерелом духовної насолоди, «радости душевної», щастя. За Г.Сковородою, людське щастя має бути можливе не десь і ко-лись, а в кожну мить, тут і тепер. Перебуваючи на позиціях гуманізму, Г.Сковорода відстоював думку, що головною умовою покращання життя народу є поширення освіти, духовне звільнення людини.

Г.Сковорода прагнув до утвердження в світі справжньої христи-янської держави, яка б шанувала свою суспільність. «Бог, – казав він, – дає народам науку та мистецтво, які зміц-нюють політичний організм і роблять його міцним, мирним та благо-получним. Держава, збудована на цьому, є дім Божий, окрема люди-на, будуючи життя своє на цьому, стає благочестивою». Г.Сковорода стояв вище від усіх принад життя. Він не мав нічо-го, не прагнув посад, життєвих благ, суворо ставився до сучасної церкви, яка, на його думку, матеріалізувалася. Г.Сковорода відмов-лявся, коли пропонували висвятити його в єпископи, і негативно ста-вився до монастирського життя Із літературної спадщини Г.Сковороди найбільш відомі збірки віршів і байок «Сад божественних пісень» (1756), «Бай-ки Харківські» (1774). В них поет виступав і як співець волі, краси рідної природи, і як критик вад суспільства («Всякому городу нрав і права», «Ой ти, птичко жолтобоко», «Стоїть явір над водою»). «Байки Харківські» були видатним і оригінальним явищем в ук-раїнському письменстві. Вони не тільки підсумували здобутки дав-нього байкарства, а й започаткували нову літературну байку XIX ст. За визначенням І.Франка, Г.Сковорода був предтечею І.Крилова та Є.Гребінки. До речі, жоден твір Г.Сковороди не друкувався за його життя, більшість їх розповсюджувалась в Україні в рукописних спи-сках. Павло Тичина сказав про Г.Сковороду: «Великий наш філософ щедру залишив нам спадщину по собі: обсягом широку, змістовні-стю глибоку і щодо світогляду свого – чисту та моральну...». Відбиваючи прогресивні ідеали своєї доби, Г.Сковорода є попе-редником нової української літератури.