61. Періодизація духовної культури України хх століття, головні тенденції в її розвитку

Розвиток української культури ХХ ст. можна позначити як період національного відродження, що має 4 етапи:Національне відродження (1917-1933).Тоталітарне панування соцреалізму (1933-1956).Стихійне піднесення духу національного опору (1956-1987).Національно-духовне оновлення (з 1987).

Під час I етапу національного відродження було проголошено національну суверенну державу при повному дотриманні демократичних засад рівності українського народу і тих народів, що населяли Україну. З 1923 р. починається хвиля так званої “українізації". Закінчився цей період трагічно: у 1926 р. сталінський уряд почав в Україні наступ на українську культуру, переслідування, а далі й знищення творчої інтелігенції. Цей етап увійшов в історію національної культури як “розстріляне відродження".Для II етапу характерний монопольний диктат соціалістичної бюрократії, що призвело до морального занепаду духовної культури у всіх її формах. Основний наслідок цієї доби - фізичне і духовне знищення представників національної інтелігенції (1934-1938).В III період відродження - політичної “відлиги” (1956-1961) - відбулася відносна лібералізація політики КПРС щодо національних культур. Сталося деяке поліпшення мовної ситуації, зокрема був перевиданий “Словник української мови” Б. Грінченка, зроблені перші кроки в українізації вищої та середньо спеціальної освіти.Головним наслідком цієї доби було формування нового покоління митців, так званих “шестидесятників", які прагнули відновити втрачену національну традицію, боролися проти тоталітарної системи. “Відлига” закінчилася трагічно: більшість з “шестидесятників” були репресовані, а В. Стус, В. Марченко, О. Тихий, Ю. Литвин загинули в ув’язненні. У другій половині 80-х рр. відбувається значне оновлення національної культури, зорієнтоване на загальнолюдські вартості світової культури. Розпочинається IV етап відродження як заперечення штучних догм соцреалізму і вартостей комерційної поп-культури.

62.М.С.Грушевський і процеси державотворення в Україні у період національно-демократичної революції.

Розуміння і аналіз українського державного будівництва Центральної Ради безпосередньо пов’язані з історичними і історіософічними концепціями її голови Михайла Грушевського, який справді був головним будівничим Української Народної Республіки. Українську демократичну республіку М.Грушевський не відділяв від діяльності Кирило-Мефодіївського братства в Києві (1846), від Костомарова, Шевченка, Куліша та інших братчиків, погляди яких “в’язалися з ідеологією визволення України” і мали домінуючий вплив на Грушевського. Саме тому Голова Центральної Ради завжди наголошував на відновленні української державности, а не на її започаткуванню.

І вже УНР своїми конституційними актами дала потім тверду основу для подальшого розвитку української державності.

Tреба підкреслити, що починаючи від Богдана Хмельницького – творця козацько-гетьманської держави – на протязі понад 270-літнього історичного розвитку, Михайло Грушевський і Центральна Рада були єдині, які допровадили державний постулат української нації до його реалізації, проголосивши повну самостійність і незалежність України 1918 року. До М.Грушевського і Центральної Ради нікому з державних діячів, жодній українській політичній течії бабо партії зреалізувати це не вдалося.

З поваленням царського самодержавного режиму прокладаються шляхи для виходу української культури на світові обрії. Унаслідок зібрання представників різних політичних партій та рухів утворились Центральна Рада, що стала координаційним центром українського національно-визвольного руху, а згодом представницьким органом народної влади в Україні. Головою став М.С.Грушевський(1917 повернувся із заслання), сформувалося завдання: домагатися автономії України в складі російської Федеральної Демократичної Республіки.

19 березня відбулася масова маніфестація на підтримання цієї та інших вимого. Понад 100’000 чоловік – серед них і робітники, і студенти, і солдати, і учні. Промови Грушевського лунали на цілу Україну. Серед демонстрантів звучали і гасла за повну незалежність України.

Згодом відбувся всеросійський український національний конгрес – 06.04.1917. – 900 делегатів звідусюди, а також 600 госте від українських установ м. Київ. Знову прозвучали вимог щодо національно-територіальної автономії України. На з’їзді головою був вибраний Грушевський, його заступниками – Єфремов, Винниченко.

Від постання Центральної Ради з початком березня 1917 року аж до її ліквідації переворотом гетьмана П.Скоропадського та його декретом від 29 квітня 1918 р., М.Грушевський зі своїми соратниками послідовно закладав міцні основи під розбудову української держави, а тому разом з С.Єфремовим, Дм.Дорошенком, В.Винниченком, А.Ніковським, С.Петлюрою, Л.Чикаленком, Д.Антоновичем, П.Христюком та іншими вибраними до Центральної Ради діячами ставили перед собою винятково важливі завдання.

У червні був виданий 1ий універсал, в якому проголошувалась автономія України – «від нині ми самі творитимемо власну долю». Після цього відбулося створення Генерального Секретаріату Центральної Ради (15 червня 1917) із визначенням державних секретарів (міністрів), які відповідали за конкретні діяння державної розбудови (внутрішні, міжнаціональні, земельні, військові, освітні та інші справи), приспішили процес державного будівництва. Його головою став В.Винниченко. Уже 2го липня був виданий 2ий універсал. За ним, ЦР і ГС виступають крайовими органами народної влади в Україні..

Загалом діяльність Центральної Ради як українського національного парламенту можна поділити на два основні етапи: ранній – це період державності, впродовж якого Центральна Рада шляхом проголошення трьох універсалів та інших конституційних актів намагалась реалізувати українську державність Цей другий період знаменний проголошенням і створення найважливішого державного акту – Четвертого Універсалу, яким стверджувалася повна самостійність і незалежність української нації: “Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, суверенною державою Українського Народу”. Він вважає, що за складом характеру, своїми історичними зв‘язками український народ належить до західноєвропейського, або просто європейського кола, хоча й визнає, що надзвичайно сильні впливи мали на історію та культуру українського народу, ті народи, які проживали на схід від України, зокрема російський.

Вслід за виникненням московської орієнтації народжуються нові концепції “орієнтації чорноморської” і “західної”. Водночас міцнішає державний апарат України, розбудовуються військові кадри, а голова Центральної Ради пише історико-соціологічний трактат про “Підстави Великої України”, в якому наголошує роль села, армії, міста і цілої нації в державному будівництві демократичної України. Багато з вище наведених думок Грушевського не втратили своєї цінності і по сьогоднішній день.

Треба підкреслити, що відродження і розбудова української державності Центральною Радою проходила серед надзвичайно складних внутрішніх і зовнішніх політичних обставин. Перш за все маємо на увазі непідготовленість українського народу до побудови власної держави. А ще – зрусифікованість значної частини українського населення, зокрема в містах. Якщо б лише перерахувати законодавчі акти Центральної Ради, то й наглядно побачимо всі необхідні державні атрибути розбудови народ оправної української демократичної держави. Згадаємо тут чотири Універсали Центральної Ради, а також закон про національно-персональну автономію національних меншин в Україні, закон про громадянство, закон про генеральний суд, закон про утворення війська, про випуск кредитових білетів, земельний Закон Центральної Ради, міжнародні договори та інші державні акти. Аналізуючи законодавчу діяльність Центральної Ради, окрему увагу звернемо на основний закон української держави – Конституцію Української Народної Республіки, яка були прийнята на останній Сесії Центральної Ради 29 квітня 1919 року.

Саме Конституція УНР віддзеркалила тодішні державницькі концепції Президента М.Грушевського і його сподвижників. Вона, як і IV Універсал Центральної Ради, стала фундаментом, на якому формувалися і розбудовувалися пізніші державотворчі концепції української нації, включно із теперішньою українською державою, яка пов’язує себе з демократичними основами УНР. Цей основний документ про державний устрій, права і вільності громадян може в усучасненій формі значно придатися при укладанні і прийнятті Конституції сучасної Української держави.

Перебуваючи вже в еміграції Грушевський (1920 р.) висловлював упевненість, що наш народ збереже своє національне та політичне існування і посяде чільне місце в політичному і економічному житті Європи.