- •1. Історія вчень про державу і право як наука і навчальна дисципліна
- •2. Предмет «історії вчень про державу і право»
- •3. Метод «історії вчень про державу і право». Критерій оцінки державно-правових вчень
- •4. Функції «історії вчень про державу і право»
- •5. «Історія вчень про державу і право» в системі юридичних наук історико-теоретичного циклу. «історія вчень про державу і право» в системі суспільних наук
- •6. Становлення державно-правових поглядів у давні часи.
- •7. Особливості державно правової думки Ближнього і Середнього Сходу Стародавнього Єгипту
- •8.Державно-правова думка стародавньої індії. Веди. Упанішади. Закони Ману
- •9. Особливості уявлень про державу і право в країнах Стародавнього Сходу
- •10. Державно-правова думка стародавньої Індії
- •11. Державно правові вчення Стародавнього Китаю
- •12. Етико-правовий аспект зороастризму
- •13. Державно правові ідеї раннього буддизму.
- •14.Державно правова думка Стародавнього Китаю. Вчення Конфуція про людину і державу
- •15. Концепція права і держави Мо-цзи і його ідеї про рівність усіх людей
- •16. Даосизм. Держава і закон у поглядах китайських легістів. «Фадзя»
- •18. Загальна характеристика античних уявлень про державу і право
- •19. Деміфологізація політико-правових поглядів у період становлення давньогрецької державності
- •20. Вчення про державу і право доби розквіту філософії та політичної думки (теорія міста-держави (5-4ст. До н. Є.)
- •24. Вчення про державу і право Епікура
- •25. Основні риси та особливості розвитку державно-правової думки доби середньовіччя
- •26. Ранньохристиянські уявлення про державу і право
- •27. Вчення отців католицької церкви про єдине християнське суспільство. Роль католицької церкви в системі соціального управління.
- •28. Теологічний світогляд середньовіччя
- •31. Вчення Лукреція Кара, Полібія
- •32. Вчення про державу і справедливість Ціцерона та Сенеки.
- •33. Трактування права римськими юристами доби Юстиніана.
- •35. Політико-правове вчення Ав-релія Августина.
- •36. Формування станово-представницьких форм правління і поява державно-правових концепцій єдиної, централізованої держави і соціального миру.
- •39. Фома Аквінський про сутність держави, права, закону. Суть філософсько-теологічної системи томізму.Класифікація законів.
- •40. Вчення Марсилія Падуанського про державу і право
- •41. Постглосатори
- •43. Вплив перших буржуазних революцій на розвиток політичної думки в Європі.
- •46. Гроцій про державу і право
- •48. Вчення Гоббса про право і державу
- •49. Вчення про державу і право Джона Локка та Девіда Юма.
- •50. Політико-правова концепція геґеля
- •51. Загальна характеристика вчень про державу і право доби просвітництва
- •52. Державно-правові погляди жан-жака руссо
- •55. Політико-правова концепція вольтера
- •56. Теорія поділу влад монтеск'є
- •57. Погляди на державу і право французьких матеріалістів-енциклопедистів ден1дідро, поая-анрі гоаьбаха, каода-адріана геаьвеція
- •58. Історична школа права Гуго,Савіньї,Пухта
- •59. Лібералізм у Франції
- •64.Державно – правові вчення в Італії: Джамбаттіста Віко, Чезаре Беккаріа
- •65. Державно правова думка в сша періоду боротьби за незалежність
- •67. Витоки державно-правової ідеології українського народу.
- •68. Українські просвітники про державу і право
- •69. Становлення поглядів на державу і право в київській русі
- •70. Політико-правова думка польського періоду в Україні
- •71. Політичні програми гетьманів України.
- •72. Державно-правові концепції в Україні наприкінці XIX— на початку XX ст.
- •74. Державно-правові вчення періоду утворення феодальної централізованої держави та зміцнення абсолютизму в Росії
- •79. Юридичний позитивізм.
- •80. Соціологічні державно-правові погляди.
- •81. Психологічна концепція права
- •86. Державно-правова теорія в. Леніна.
- •96. Теорія солідаризму л. Дюгі
- •103. Державно правові концепції в Україні перших десятиліть 20 століття
- •104. Ленінське вчення про державу і право та його послідовників
- •105. Радянське праворозуміння
- •108. Загальна характеристика західноєвропейських вчень про державу
- •109. Позитивізм та його трансформація у неопозитивізм
- •110. Соціологічні концепції права
- •111. Психологічна теорія права
- •112. Концепції відродженого природного права xXстолетія
- •113. Сучасні концепції природного права інтерсуб*єктивного напрямку: феноменологічні,екзистенціальні, герменевтичні та комунікативні концепції.
104. Ленінське вчення про державу і право та його послідовників
Виразник ідеології більшовизму Володимир Ленін (1870—1924) розробляв теоретичні питання держави і права насамперед у таких відомих роботах: «Імперіалізм як вища стадія капіталізму» (1916 р.), «Про задачі пролетаріату в даній революції», «Держава і революція» (1917 p.), «Пролетарська революція і ренегат Ка-утський» (1918 р.), «Про державу» (1919 р.), «Дитяча хвороба «лівизни» у комунізмі» (1920 р.). У своїх творах спирався на марксистські положення про класову природу суспільства, держави і права, про демократію, пролетарську революцію і диктатуру пролетаріату, відмирання держави і права та ін.
Держава, за Леніним, — продукт непримиренності класових протиріч. «Держава виникає там, тоді й остільки, де, коли й оскільки класові протиріччя об´єктивно не можуть бути примирені». Вона виникає як орган класового панування і гноблення одного класу іншим, створює порядок, що узаконив це гноблення. Держава є особлива організація сили, машина для підтримки панування одного класу над іншим. Це панування не може обходитися без насильства. Таким чином, для Леніна є малозначними об´єктивні потреби суспільства в державі, у вирішенні загальнонаціональних, соціальних завдань.
Але Ленін йде далі. Він пише: «Сутність вчення Маркса про державу засвоєна тільки тим, хто зрозумів, що диктатура одного класу є необхідною ... для всякого класового суспільства взагалі». Отже, сутність держави, незалежно від форми — диктатура пануючого класу. Що таке диктатура? «Диктатура є влада, що спирається безпосередньо на насильство, не зв´язана ніякими законами». Тобто держава у Леніна була завжди антидемократична, антиправова.
Демократія, права і свободи людини, принципи гуманізму, з погляду ідеолога більшовизму, всього лише привабливі атрибути, які прикривають класову, гноблячу природу держави, що вводять в оману трудящих. «Буржуазна демократія, — писав Ленін, — будучи великим історичним прогресом у порівнянні із середньовіччям, завжди залишається — і при капіталізмі не може не залишатися — вузькою, урізаною, фальшивою, лицемірною, раєм для багатих, пасткою й обманом для експлуатованих, для бідних». Його багато в чому справедлива критика буржуазної демократії ігнорувала її безсумнівні досягнення в русі до правової держави, у захисті прав і свобод людини і громадянина. Свобода, реалізована не в результаті революції, а тільки за допомогою інститутів демократії і права, на чому наполягали ліберали, залишала Леніна байдужим. Його погляд на демократію ґрунтувався на ідеях Руссо, якобінців.
Чи потрібна держава пролетаріату? Ґрунтуючись на висновках Маркса і Енгельса, Ленін доводить: досвід Паризької Комуни підтвердив правоту класиків марксизму — 1) державну машину в ході пролетарської революції треба розбити; 2) вона повинна бути замінена «більш повною демократією» — знищенням постійної армії, повною виборністю і змінюваністю всіх посадових осіб, а також знищенням парламентаризму. Доповнює: «Вихід з парламентаризму, звичайно, не в знищенні представницьких установ і виборності, а в перетворенні представницьких установ з говорилень у «працюючі» установи»; 3) «знищення паразита-дер-жави». Ленін вважав: «пролетаріату потрібна лише відмираюча держава», «лише як особлива організація сили».
У книзі «Держава і революція» її автор дійде висновку: усунення «держави-паразита» вимагає її заміни пролетарською соціалістичною державою як знаряддям диктатури робітничого класу і найбіднішого селянства. Вона необхідна не для встановлення в суспільстві свободи. Ленін у захваті від енгельсовської ідеї про несумісність держави і свободи: «Коли стає можливим говорити про свободу, тоді держава як така, перестає існувати». Отже, держава необхідна пролетаріату для вирішення першочергового завдання — придушення своїх противників. До їх числа Ленін відносив не лише скинуту буржуазію, але і купців, поміщиків, царських чиновників, буржуазну інтелігенцію, тих, хто їх обслуговував. Після півроку революції і громадянської війни до їх числа Голова Раднаркому прилічить хуліганів, шахраїв, спекулянтів, хабарників, бюрократів, ледарів, усіх, хто підпав під буржуазний вплив і взагалі «усяких шкідливих комах», від яких російський пролетаріат повинен очистити землю. Новий режим буде триматися за допомогою примусу, репресій, а при необхідності («революційної доцільності») — і терору.
Іншим невідкладним завданням соціалістичної держави Ленін вважав «керівництво величезною масою населення, селянством, дрібною буржуазією, напівпролетарями в справі «налагодження» соціалістичного господарства». Пориваючи з буржуазним демократизмом, таке керівництво забезпечить «максимум демократизму для робітників і селян».
Державною формою диктатури пролетаріату, засобом залучення трудящих до політичного життя повинна стати Республіка Рад. Ленінські соратники назвуть таку форму держави «найбільшим відкриттям у політичній теорії». Радянська республіка в ленінському трактуванні поєднає риси державної і громадської організації, з´єднає елементи представницької і безпосередньої демократії. «Радянська влада — новий тип демократії, — писав Ленін, — тут апарат зв´язаний з масами, представляє їх». Таким чином, Ради — установи законодавствуючі і одночасно виконуючі закони, а також контролюючі їх виконання. Будується і функціонує такого типу республіка на основі «демократичного централізму» (виборність всіх органів влади знизу доверху, їх підзвітність і підконтрольність, змінюваність депутатів і т.д.).
Ради — інструменти диктатури пролетаріату, правлячої партії. Місце і роль комуністичної партії в механізмі пролетарської державності Ленін визначав так: «Диктатуру здійснює організований в Ради пролетаріат, яким керує комуністична партія більшовиків». Тому гасло «Ради — без комуністів» називав «контрреволюційним», смертельно небезпечним для радянської влади. Держава «це — ми, ми, свідомі робітники, ми, комуністи». У свою чергу, партією керує Центральний Комітет, а всередині нього колегія — Політбюро. Ленін відверто говорив: «Жодне важливе політичне чи організаційне питання не вирішується жодною державною установою в нашій республіці без провідних вказівок Цека партії». На докори меншовиків у диктатурі однієї партії він відповідав: «Так, диктатура однієї партії. Ми на ній стоїмо і з цього грунту зійти не можемо». На практиці партія й інститути держави, завдяки кадровій політиці ЦК РКП(б), стали все більше зрощуватися, партійно-державна номенклатура ставала єдиною. Вона не дала Радам виявити себе дійсними органами влади.
В. Ленін писав: демократія має величезне значення для звільнення трудящих. «Демократія є визнаюча підлеглість меншості більшості держава, тобто організація для систематичного насильства одного класу над іншим, однієї частини населення над іншою». Таке визначення фактично ототожнює демократію з диктатурою, а її «пролетарський» характер суті не змінює. Для Леніна демократія лише етап на шляху до комунізму, що забезпечує «максимум демократизму» для робітників і селян при соціалізмі. Тому «відмирання держави є відмирання демократії». Та ж доля, вважав він, чекає і право.
Право, за Леніним, — політика панівних класів. Не виключення і право в демократичній державі. «Жодне демократичне право не є «фетиш», у жодному з них не можна забувати, наприклад, класового змісту». Як діюче право воно втілюється в законах держави. Що таке закон? У визначеннях Леніна — «вираз волі панівних класів», «формулювання, реєстрація відносин сили», «закон є міра політична, є політика». Без примусу держави право не діє. «Право є ніщо без апарату, здатного примушувати до дотримання норм права». Таким чином, у Леніна право — засіб, знаряддя диктатури пролетаріату, необхідне для побудови соціалізму і комунізму, а зовсім не для служіння громадянському суспільству, захисту прав і свобод людини.
Основоположник ленінізму вчив радянських юристів не переймати старе буржуазне поняття про громадянське право, а створювати нове, не визнавати приватноправові відносини. «Ми нічого «приватного» не визнаємо, для нас усе в сфері господарства є публічно-правове, а не приватне...Звідси — розширити застосування державного втручання в «приватноправові» відносини, розширити право держави скасовувати «приватні» договори: застосовувати не corpus juris romani до «громадянських правовідносин», а нашу революційну правосвідомість...» Посилення втручання держави в «громадянські справи», до чого закликав Ленін у 1922 р. на порозі НЕПу, ставило хрест на перспективах створення громадянського суспільства, основних правах і свободах людини, прирікало і на швидке згортання нової економічної політики. Збереження «вузького обрію буржуазного права» при соціалізмі він допускав тільки для налагодження обліку і контролю, «розподілу продуктів споживання».
На думку Леніна, коли необхідність дотримувати «нескладні, основні правила всякого людського гуртожитку» відімре, відкриються двері до переходу від першої фази комуністичного суспільства до вищої його фази, а разом з тим до повного відмирання держави і права.
Погляди Леніна на державу і право, владу і політику, його практична діяльність як керівника партії і радянського уряду справили вирішальний вплив на розвиток радянської теорії держави і права.
Після смерті Леніна його вчення розвивали і конкретизували його соратники. Майже три десятиліття головним хранителем і тлумачем ленінських ідей виступав Йосип Сталін (1879— 1953).
У ленінізмі для Сталіна головне — «вчення про пролетарську революцію взагалі, теорію і тактику диктатури пролетаріату особливо». На його думку, саме диктатура пролетаріату є «основним питанням ленінізму, його відправним пунктом, фундаментом». Ідея диктатури пролетаріату виявилася для Сталіна надзвичайно плідною, з якої виростав задум тоталітарної державної системи, культу особистої влади. Якщо Ленін слідом за Марксом виходив з необхідності короткочасного існування диктатури пролетаріату, то Сталін схвалював закріплення в Конституції 1936 р. «в силі режиму диктатури пролетаріату». І не випадково, тим самим підтверджувалася його теза про загострення класової боротьби в міру просування країни до соціалізму.
Держава, говорив Сталін у 1939 p., «виникла на основі розколу суспільства на ворожі класи, виникла для того, щоб тримати в шорах експлуатовану більшість в інтересах експлуататорської меншості. Знаряддя влади держави зосереджувалися, головним чином, в армії, у каральних органах, у розвідці, у в´язницях». Отже, «держава є машина в руках пануючого класу для придушення опору своїх класових супротивників». Такою є природа держави. «Дві основні функції характеризують діяльність держави: внутрішня (головна) — тримати експлуатовану більшість у шорах і зовнішня (не головна) — розширювати територію свого, панівного класу за рахунок території інших держав, або захищати територію своєї держави від нападів з боку інших держав». Відмирання держави, пояснював Сталін, «прийде не через ослаблення державної влади, а через її максимальне посилення, необхідне для того, щоб добити залишки вмираючих класів і організувати оборону проти капіталістичного оточення, що далеко ще не знищене і не швидко ще буде знищене». Відмирання держави через максимальне посилення державної влади — було в дусі Сталіна, сміливо ревізуючого це положення марксизму. Для Сталіна демократія — класова форма держави. У капіталістичному суспільстві вона — «демократія для сильних, демократія для імущої меншості». Пролетарська демократія — «демократія для трудящих, тобто демократія для всіх». Власне несприйняття демократичних норм і процедур політичного життя він намагається виправдати то незрілістю або ворожістю тих, хто ратує за демократичні порядки, то відсутністю «культурності», «активності на місцях», то ворожим капіталістичним оточенням і його підступністю. «Природно, що тут приходиться відступати від демократії.......
Маса — наріжний камінь марксизму, стверджував Сталін. Особистість, індивід — лише «гвинтик» у суспільному механізмі. «Наша демократія повинна завжди на перше місце ставити загальні інтереси, — говорив він. — Особисте перед суспільним — це майже нічого». У сталінській концепції демократії, про яку він взагалі не любив говорити, закономірно відсутня людина, а про її права і свободи — лише загальні фрази.
Й. Сталін удосконалив ленінську модель правлячої партії. «Керівництво партії, — писав він у роботі «До питань ленінізму», — є головне в диктатурі пролетаріату». Без керівництва партії («диктатури» партії) неможлива скільки-небудь міцна диктатура пролетаріату. В його моделі партії — вона спаяна залізною дисципліною і зміцнююча залізну дисципліну в робітничому класі, яка підкоряється єдиній волі, перетворюється у своєрідний «орден меченосців», що здійснює тотальну диктатуру над державою, суспільством, кожним громадянином. Юридичне закріплення в ст. 126 «Сталінської Конституції» монопольного положення комуністичної партії як «керівного ядра всіх організацій трудящих як суспільних, так і державних» свідчило про створення Сталіним в рамках ленінізму ідеології тоталітарної політичної і правової системи.
Ті, хто чесно присвятив своє життя служінню трудовому народу, ілюзорним ідеалам комунізму, хто прагнув проводити в життя норми «пролетарського права», стали жертвами «караючої руки партії». Так було з українськими партійними і державними діячами — М. Скрипником, Г. Петровським, X. Раковським, М. Фрунзе та ін. Цілком поділяючи ідеологію і практику ленінізму, вони намагалися протистояти наступу сталінізму, відстояти залишки суверенітету України.
Микола Скрипник (1872—1933) ще в 1917—1918 р. виступав за створення національної комуністичної партії, співробітництво з іншими лівими партіями в Україні, досить широко трактував суверенітет УРСР. Тоді ж неодноразово критикував Сталіна. Так, у 1918 p., коли наркомнац РСФРР заявив по телефону: «Вистачить грати в уряд і республіку, здається досить, настав час кинути гру», очолюваний Скрипником уряд заявив рішучий протест Раднаркому РСФРР.
У 1922 р. разом зі Скрипником проти сталінського плану «автономізації» республік у складі РСФРР рішуче виступав Християн Раковський (1873—1941). Він заперечував проект Сталіна про об´єднання ключових центральних і республіканських комісаріатів, обмеження прав «незалежних республік». «У проекті говориться, — робив зауваження голова українського радянського уряду, — про обов´язки незалежних республік, про підпорядкування директивам центру, але нічого не сказано про права...» Раковський звертав увагу ЦК РКП(б) і ЦК КП(б)У на те, що «форма незалежних республік давала нам можливість робити максимум революційного ефекту у всіх окраїнах, а також за кордоном».
М. Скрипник на XI з´їзді РКП(б) у своїй промові, відстоюючи ленінську позицію з національного питання, нагадав делегатам слова Леніна про те, що «Україна — незалежна республіка, це дуже добре» і критикував тих з керівників більшовиків, хто фактично підтримував гасло єдиної і неподільної Росії. Він із тривогою говорив про тенденцію «до ліквідації робочо-селянської державності України». Уже на І Всесоюзному з´їзді Рад у 1922 p., який прийняв рішення про створення СРСР, Скрипник усе ще наполягав на внесенні в Декларацію слів «суверенних республік». Разом з Раковським і Фрунзе продовжував наполягати на розширенні прав союзних республік у комісії з підготовки першої Конституції СРСР. Однак верх одержала сталінська модель союзної держави. Лукавлячи, Сталін заявив у конституційній комісії: «Ну а я за федерацію, тобто проти конфедерації, тобто проти пропозицій Раковського і Скрипника». Виступаючи за радянську державність, союз із РСФРР, Раковський, Скрипник та інші бачили українську державність у рамках широкої федерації союзних республік, близької до конфедерації, збереження їх реального, а не декларативного суверенітету.
Як Генеральний прокурор УРСР, Скрипник, хоча й у рамках партійної дисципліни, продовжував боротись проти централізму, за розширення прав республік у законодавстві, фінансах, правосудді, розмежування юрисдикції союзних і республіканських правоохоронних органів.
Право, за Скрипником, має класову природу. Воно було засобом придушення трудящих, тепер же, говорив він у 1924 р. — «засобом боротьби робітників і селян за своє звільнення, засобом захисту інтересів трудящих». Право кожного класу, робив він висновок, є вираженням його класової сутності.
Революційна законність, на думку Скрипника, скасувала революційну доцільність і правову сваволю громадянської війни і прагне «ввести життя у визначені рамки законів». Він закликав поставити в рамки закону діяльність всіх радянських установ і радянських чиновників: «революційна законність є одним з основ радянського будівництва». Законність він ставить у залежність від її дотримання «місцевою владою і всім радянським апаратом», «розвитку продуктивних сил і від росту політичного і культурного рівня трудящих». Однак в умовах формування не-правової партійно-адміністративної системи такі заяви і заклики залишалися суто декларативними.