25. Основні риси та особливості розвитку державно-правової думки доби середньовіччя

Падінням західної Римської імперії (476 р.) завершився період історії Стародавнього світу, започаткувалась історія середніх віків - доба феодалізму, яка тривала тисячу років (У-ХУ ст.).

Розвиток державно-правової думки здійснювався відповідно до поетапного розвитку феодального суспільства, а на її особливості великий вплив справило християнство і римо-католицька церква.

Середньовічне мислення Західної Європи в основі своїй теократичне. Всі пануючі на той час християнські вчення зводились до постулату, що спасіння людини винятково залежить від церкви, єдиної інституції, якій належить відпущення гріхів і оцінка чеснот віруючих. Зміст цих учень зумовлювався об'єктивними тенденціями розвитку ранньофеодального суспільства і утвердженням християнства, яке в 311 р. стає офіційно дозволеним, а під кінець IV ст. - пануючою релігією Римської імперії. Воно підпадає під опіку і контроль з боку римських імператорів, які, будучи зацікавленими у однодумстві підданих, покровительствували новій релігії. Межі християнського світу певний час практично суміщалися з межами Римської імперії, так що сан імператора був водночас саном єдиного верховного світського предстоятеля всіх християн світу. У період кризи слабкість, а згодом і крах державності в західній частині імперії сприяли піднесенню влади римського єпископа (папи), який перебрав на себе і світські функції.

Прагнення церкви утвердити своє панування над державою стало політичним догматом середньовіччя. Поряд з цивільним правом формувалося право церковне, яке намагалось поширити свою компетенцію і підпорядкувати церкві життя мирян у правовому аспекті. Теологія поступово утверджувала свою перевагу в царині інтелектуальної діяльності, перетворюючи науки і філософію на своїх служниць.

Ідейне панування християнської релігії і церкви обумовило ту обставину, що основні положення державно-правової думки набули релігійного оформлення. Йдеться про те, що догмати церкви стали водночас політичними аксіомами, а біблійні тексти у будь-якому суді (світському чи церковному) мали силу закону. Поза християнською доктриною не виникало будь-яких уявлень про державу і право.

На період раннього феодалізму (Х-ХІ ст.), провідним було вчення трьох великих мислителів — отців католицької церкви, що жили через два століття після офіційної легалізації церкви: св. Амвросій (друга пол. IV ст.), св. Августин (поч. V ст.), св. Григорій (друга пол. VI ст.). Ніхто з них не мав на меті створити систематизовану церковну філософію та оформити стосунки церкви й держави, і все ж висловлені ними погляди стали підвалиною християнських переконань і складовою частиною теологічної концепції взаємин церкви і держави.

Ідейною засадою теоретичних міркувань мислителів доби раннього середньовіччя було положення - про існування єдиного християнського суспільства, яке охоплює увесь світ. Після Бога це суспільство має ще дві голови - папу й імператора, два принципи влади: духовне правління - священиків і світське - королів. У духовних справах юрисдикція церкви поширюється на всіх християн, включаючи й імператора, який як християнин вважався чадом церковним (перебуває всередині церкви, а не над нею). Отже, суперечки між двома ієрархіями (церквою і державою) за вплив на суспільство в правовому відношенні є винятково юрисдик-ційними. Ці роздуми стали засадовими в теорії «двох мечів», концепцію якої виклав папа Гелазій І наприкінці V ст. Основні положення теорії спирались на довільне тлумачення цитат із Євангелій - імператор одержує свій меч від церкви, а відтак зобов'язаний служити їй своїм мечем. В питаннях віри він повинен залишати право останнього слова за церквою і мусить радше вчитися, аніж навчати. Захищаючи право церкви на провід у суспільстві, отці церкви створили засади теократичних теорій, які почали домінувати з розвитком феодалізму (XI - поч. XVI ст.). Засадо-вим у теократичних теоріях було твердження, що держава зобов 'язана підпорядковуватися церкві, а світські правителі мусять коритися їй як християни (чада церкви).

На час феодалізму церква зміцнила своє економічне становище, перетворившись у великого феодала, а церковники- у великих землевласників (феодалів). Священики високого сану завдяки багатству, авторитету в суспільстві і особливо завдяки своїй освіченості, активно переймались проблемами світського життя і часто займали високі посади

в державі. Поступово моральна і духовна вищість священиків у суспільстві трансформувалася у вимогу юридичного підтвердження такого стану. Політична думка відразу ж відреагувала на подібні прагнення. Її головною проблемою стає боротьба між світською і духовною владами за вплив на суспільство.

Зміст правової свідомості визначався світоглядними параметрами. Духовним джерелом таких понять як «справедливість», «право», «закон» була Біблія. Наприклад, всі були переконані, що приписи закону є неспростовними і, що він має фундаментальне значення для упорядкування суспільних відносин на землі. Справедливість же зобов'язує застосовувати до обвинувачених два крайніх заходи: жорстоку кару в повному обсязі або помилування.