- •1. Історія вчень про державу і право як наука і навчальна дисципліна
- •2. Предмет «історії вчень про державу і право»
- •3. Метод «історії вчень про державу і право». Критерій оцінки державно-правових вчень
- •4. Функції «історії вчень про державу і право»
- •5. «Історія вчень про державу і право» в системі юридичних наук історико-теоретичного циклу. «історія вчень про державу і право» в системі суспільних наук
- •6. Становлення державно-правових поглядів у давні часи.
- •7. Особливості державно правової думки Ближнього і Середнього Сходу Стародавнього Єгипту
- •8.Державно-правова думка стародавньої індії. Веди. Упанішади. Закони Ману
- •9. Особливості уявлень про державу і право в країнах Стародавнього Сходу
- •10. Державно-правова думка стародавньої Індії
- •11. Державно правові вчення Стародавнього Китаю
- •12. Етико-правовий аспект зороастризму
- •13. Державно правові ідеї раннього буддизму.
- •14.Державно правова думка Стародавнього Китаю. Вчення Конфуція про людину і державу
- •15. Концепція права і держави Мо-цзи і його ідеї про рівність усіх людей
- •16. Даосизм. Держава і закон у поглядах китайських легістів. «Фадзя»
- •18. Загальна характеристика античних уявлень про державу і право
- •19. Деміфологізація політико-правових поглядів у період становлення давньогрецької державності
- •20. Вчення про державу і право доби розквіту філософії та політичної думки (теорія міста-держави (5-4ст. До н. Є.)
- •24. Вчення про державу і право Епікура
- •25. Основні риси та особливості розвитку державно-правової думки доби середньовіччя
- •26. Ранньохристиянські уявлення про державу і право
- •27. Вчення отців католицької церкви про єдине християнське суспільство. Роль католицької церкви в системі соціального управління.
- •28. Теологічний світогляд середньовіччя
- •31. Вчення Лукреція Кара, Полібія
- •32. Вчення про державу і справедливість Ціцерона та Сенеки.
- •33. Трактування права римськими юристами доби Юстиніана.
- •35. Політико-правове вчення Ав-релія Августина.
- •36. Формування станово-представницьких форм правління і поява державно-правових концепцій єдиної, централізованої держави і соціального миру.
- •39. Фома Аквінський про сутність держави, права, закону. Суть філософсько-теологічної системи томізму.Класифікація законів.
- •40. Вчення Марсилія Падуанського про державу і право
- •41. Постглосатори
- •43. Вплив перших буржуазних революцій на розвиток політичної думки в Європі.
- •46. Гроцій про державу і право
- •48. Вчення Гоббса про право і державу
- •49. Вчення про державу і право Джона Локка та Девіда Юма.
- •50. Політико-правова концепція геґеля
- •51. Загальна характеристика вчень про державу і право доби просвітництва
- •52. Державно-правові погляди жан-жака руссо
- •55. Політико-правова концепція вольтера
- •56. Теорія поділу влад монтеск'є
- •57. Погляди на державу і право французьких матеріалістів-енциклопедистів ден1дідро, поая-анрі гоаьбаха, каода-адріана геаьвеція
- •58. Історична школа права Гуго,Савіньї,Пухта
- •59. Лібералізм у Франції
- •64.Державно – правові вчення в Італії: Джамбаттіста Віко, Чезаре Беккаріа
- •65. Державно правова думка в сша періоду боротьби за незалежність
- •67. Витоки державно-правової ідеології українського народу.
- •68. Українські просвітники про державу і право
- •69. Становлення поглядів на державу і право в київській русі
- •70. Політико-правова думка польського періоду в Україні
- •71. Політичні програми гетьманів України.
- •72. Державно-правові концепції в Україні наприкінці XIX— на початку XX ст.
- •74. Державно-правові вчення періоду утворення феодальної централізованої держави та зміцнення абсолютизму в Росії
- •79. Юридичний позитивізм.
- •80. Соціологічні державно-правові погляди.
- •81. Психологічна концепція права
- •86. Державно-правова теорія в. Леніна.
- •96. Теорія солідаризму л. Дюгі
- •103. Державно правові концепції в Україні перших десятиліть 20 століття
- •104. Ленінське вчення про державу і право та його послідовників
- •105. Радянське праворозуміння
- •108. Загальна характеристика західноєвропейських вчень про державу
- •109. Позитивізм та його трансформація у неопозитивізм
- •110. Соціологічні концепції права
- •111. Психологічна теорія права
- •112. Концепції відродженого природного права xXстолетія
- •113. Сучасні концепції природного права інтерсуб*єктивного напрямку: феноменологічні,екзистенціальні, герменевтичні та комунікативні концепції.
86. Державно-правова теорія в. Леніна.
Теоретиком марксизму, реалізатором його ідей у державно-правову практику став Володимир Ульянов (Ленін) (1870-1924). Ленінізм (більшовизм) - національний різновид марксизму. Його соціальним ідеалом було суспільство рівних, формування якого він пов'язував з насильницькою революцією, утвердженням диктатури пролетаріату та знищенням буржуазного державного устрою.
З точки зору Леніна, головною і, по суті, єдино значимою рисою держави є його класова природа. По-перше, держава виникла через класове розшарування суспільства; по-друге, державний апарат формується в основному за рахунок представників панівного класу; по-третє, держава проводить політику, яка вигідна виключно панівному класу.
Згідно із вченням російського марксиста, держава є публічною владою, відірваною від суспільства, яка ставить себе над суспільством, спираючись на армію, чиновництво, поліцію і в'язниці. Вона являє собою не лише знаряддя придушення пригноблених класів, але й додатковий засіб їхньої експлуатації шляхом податків і повинностей. При цьому не має значення форма держави: і монархія, і республіка в цьому плані однакові.
Ніяких загальносоціальних чи загальнолюдських цінностей держава не захищає і не переслідує ніякої мети, крім захисту інтересів панівного класу. Демократія в капіталістичному суспільстві є виключно демократією для багатих, а лібералізм з його захистом прав і свобод особи не потрібен пролетаріату. З такого трактування сучасної держави робиться цілком логічний висновок про непотрібність для пролетаріату як самої держави, так і її елементів - парламентаризму, загального виборчого права, поділу властей тощо. До цього слід додати дивовижний для Леніна як дипломованого університетського юриста правовий нігілізм. На його думку, буржуазна державна машина має потребу лише в одному - у рішучому зламі та знищенні. Це завдання повинна виконати диктатура пролетаріату - політична влада робітничого класу, який здійснив революцію.
Головним внеском Леніна в розвиток марксизму є його вчення про диктатуру пролетаріату. Така влада робітничого класу мислилась російським революціонером як подвійне утворення: для експлуататорських класів вона повинна бути справжньою диктатурою (тобто здійснювати придушення, насилля, а в перспективі - ліквідацію); для експлуатованих мас вона повинна бути демократією. Диктатура пролетаріату повинна залучити до справ управління країною якнайширші маси трудящих. Звідси - знаменитий вислів Леніна про те, що „кожна кухарка повинна вчитися управляти державою". Тим самим пролетарська диктатура підготує грунт для відмирання держави і переходу до бездержавного комуністичного самоуправління.
Природно, придушення опору буржуазії і її посібників (а сюди можна було віднести будь-кого) вимагало насильницьких методів. Ленін був най-рішучішим прихильником терору як до справжніх, так і потенційних противників диктатури пролетаріату, аж до прямого виправдання взяття заручників, класових чисток і смертної кари без суду і слідства.
На думку Леніна, найкращою формою диктатури пролетаріату є ради.
По-перше, вони формувались винятково на класово-корпоративній основі, а не на базі територіального представництва. Інакше кажучи, виборчим правом користувались лише трудящі, серед яких ленінська ідеологія користувалась впливом.
По-друге, депутатство в радах не передбачало постійного, професійного виконання обов'язків: воно було лише громадським обов'язком поряд з основною професійною діяльністю. Таким корпусом нескладно було маніпулювати.
По-третє, ради поєднували в собі законодавчі і виконавчі функції і тим самим створювали благодатний грунт для концентрації влади.
Ленінське вчення про диктатуру пролетаріату і, зокрема, практика його реалізації виправдали похмурі прогнози анархіста Михайла Бакуніна, який ще за півстоліття до жовтневого більшовицького перевороту попереджав Маркса про те, що диктатура пролетаріату неминуче виродиться в диктатуру партії, а та, в свою чергу, - в диктатуру партійного вождя
94.
Інший варіант позитивістської теорії держави і права представлений соціологічною юриспруденцією, яка започаткувала сучасну західну соціологію права. Становлення цього напряму державно-правових вчень пов'я зується з творчістю німецького вченого Рудольфа фон Ієрінга (1818-1892). Він вважав право і державу продуктами суспільного розвитку, складовими соціального життя, що постає в його концепції як царство цілеспрямованої діяльності людини.
З огляду на це, вчення Ієрінга багато в чому збігається з поглядами Т. Гоббса і І. Бентама. Всі вони суб'єктивний егоїзм і корисливий інтерес вважали основою устремлінь людини в досягненні певної мети, особистої користі. Всім людям притаманний корисливий інтерес. Він скеровує їхні дії в досягненні визначеної мети, активізує їхню поведінку. Іншими словами, свобода волі людини, її права обумовлені існуючими в суспільстві інтересами.
Але, продовжує думку мислитель, егоїстичний інтерес шкодить суспільним інтересам і для його обмеження застосовується примус. Придушення егоїзму, застосування примусу здійснюється спеціальною соціальною організацією примусової влади - державою, за допомогою права. Отже, єдиним джерелом права є держава. Право - це захищений державою інтерес. Воно гарантує життєві інтереси індивіда, допомагає задоволенню різнобічних потреб людей. На кожному етапі суспільного розвитку з допомогою права забезпечується суспільний компроміс, обмежується влада з її інтересами і згодом забезпечується панування закону. Все це, на переконання Ієрінга, здійснюється шляхом примусу. Без примусу немає сенсу говорити про право.
Важливою заслугою Ієрінга є те, що він заклав основи сучасного розуміння держави і визначив низку її важливих ознак, серед яких: а) наявність апарату примусу; б) наявність публічної влади; в) існування форм публічної влади, які визначають правове становище самої держави та її складових; г) неподільний суверенітет; д) стан владного зв'язку членів держави, відносини управління і підкорення.
Мета держави полягає у забезпеченні всезагального інтересу та обмеженні через примус приватного інтересу, оскільки інтереси суспільства „вищі від свободи". Тут співвідношення „держава та особа" вирішується однозначно на користь першої.
Право Ієрінг назвав дисципліною примусу. З формального боку воно призначене для обмеження свавілля, узгодження індивідуальної поведінки зі встановленими нормами, захисту соціальних відносин. Щодо свого змісту, право розглядається як сукупність загальних та індивідуальних інтересів, результат боротьби інтересів індивідів, колективів, станів суспільства. Егоїстичні інтереси та боротьба за них є, вважав мислитель, основою права. Кінцевою метою права є мир, шлях до мети лежить через боротьбу інтересів. На кожному етапі суспільного розвитку з допомогою права забезпечується соціальний компроміс, обмежується влада з її інтересами і забезпечується панування закону.
Одним із провідних напрямів розвитку вчень про державу і право XX ст. є соціологічні державно-правові концепції. Соціологічна юриспруденція сформувалась як самостійний напрямок у зв'язку з потребою цілеспрямованого вивчення і використання права в якості інструмента регулювання. Вона розставляє акценти не на з'ясуванні питання, що собою являє право, а як право діє (як воно застосовується на практиці). Представники цієї течії вважають, що норми, записані в законах та інших актах держави, ще не є правом. Право виникає в процесі життя - так зване „живе право" - те, яке твориться у суді. Тут провідна роль як „творцю права" відводиться фігурі судді.
95.
Родоначальником теорії „живого" (вільного) права був австрійський юрист Євгеній Ерліх (1862-1923), який наголошував, що право укорінене не в законах, а в суспільстві, яке утворюється на основі таких соціальних спільнот, як сім'я, община, корпорації, сама держава. Обґрунтовуючи думку про те, що право корениться не у приписах законів, а в реальному житті, правознавець зазначав, що джерело права слід шукати в поведінці людей, які реалізують це право. Законодавець не створює, а лише фіксує відповідну норму після того, як вона віднаходилася юристами-практиками у повсякденному житті.
Висуваючи ідею „вільного" або „живого" права, Ерліх віддавав перевагу судовій та адміністративній правотворчості. Примус є ознакою будь-якої соціальної норми, а не тільки права. Існує мінімальна різниця між законом та іншими нормами соціального регулювання. Тому стосовно права треба говорити не про державний примус, а про примус соціальний.
Крім питань сутності права, Ерліх зробив спробу вияснити походження держави. Він зауважував, що держава нав'язана суспільству ззовні, вона живе своїм, відокремленим від суспільних інтересів життям, ворожа суспільству і існує завдяки суспільству.
Соціологічні дослідження в галузі права проведені американським вченим Роско Паундом (1870-1964). В якості філософської основи своїх концепцій він вибрав прагматизм (утилітаризм) : всяка теорія оцінюється ним з точки зору практичної користі. Право не має ніякого самостійного значення без зв'язку із практикою. Тому юристи повинні від „права в книгах" перейти до вивчення „права у житті". Це положення стало лозунгом всієї прагматичної юриспруденції США.
Паунд трактує право як форму соціального контролю. В давнину механізми соціального контролю знаходились у поєднаному стані, і право не відокремлювалось від інших соціонормативних регуляторів (релігії, моралі, звичаїв, традицій, обрядів, домашнього виховання тощо). Значення правових засобів впливу на особу зростає разом з розвитком держави, а саме з XVI ст. В сучасну епоху, коли держава бере на себе вирішення конфліктів індустріального суспільства, право стає важливим засобом здійснення соціального контролю.
Паунд виділяє у сучасному праві три аспекти. По-перше, право – це правопорядок, тобто режим суспільних відносин, який підтримується силою державного примусу. По-друге, правом є офіційні джерела, які служать керівництвом при винесенні судових та адміністративних рішень. Це, з точки зору вченого, - найважливіша ланка. По-третє, право є судовим і адміністративним процесом. Якщо звести всі ці три визначення разом, то ми прийдемо до розуміння права як „високоспеціалізованої форми соціального контролю".
Аналізуючи право як інструмент соціального контролю, Паунд не відкидає його ролі у захисті цінностей цивілізації. Відповідно до його теорії, завдяки праву в цивілізованому суспільстві людина може бути впевненою в тому, що:
ніхто не здійснить проти неї навмисної агресії;
вона може з повним правом користуватися тим, що нею створено або набуто;
її контрагент у правовідносинах буде сумлінним;
ніхто не здійснюватиме вчинків, які були б ризиковані для оточення;
той, хто може вийти за рамки необхідної поведінки і тим самим завдати комусь шкоду, буде утримуватись від таких дій.
Соціологічні підходи до аналізу держави та права мають велике практичне значення. Зокрема, з позицій соціології права успішно вивчається інститут сім'ї, нормовстановлююча діяльність, причини злочинності і криміногенні фактори в поведінці людини. Як показує досвід Франції, законо-проектні експерименти поряд з проведенням соціологічних досліджень стають досить корисними для вибору варіантів законодавчих рішень.