86. Державно-правова теорія в. Леніна.

Теоретиком марксизму, реалізатором його ідей у державно-правову практику став Володимир Ульянов (Ленін) (1870-1924). Ленінізм (біль­шовизм) - національний різновид марксизму. Його соціальним ідеалом бу­ло суспільство рівних, формування якого він пов'язував з насильницькою революцією, утвердженням диктатури пролетаріату та знищенням буржуа­зного державного устрою.

З точки зору Леніна, головною і, по суті, єдино значимою рисою дер­жави є його класова природа. По-перше, держава виникла через класове розшарування суспільства; по-друге, державний апарат формується в ос­новному за рахунок представників панівного класу; по-третє, держава проводить політику, яка вигідна виключно панівному класу.

Згідно із вченням російського марксиста, держава є публічною владою, відірваною від суспільства, яка ставить себе над суспільством, спираючись на армію, чиновництво, поліцію і в'язниці. Вона являє собою не лише зна­ряддя придушення пригноблених класів, але й додатковий засіб їхньої екс­плуатації шляхом податків і повинностей. При цьому не має значення фор­ма держави: і монархія, і республіка в цьому плані однакові.

Ніяких загальносоціальних чи загальнолюдських цінностей держава не захищає і не переслідує ніякої мети, крім захисту інтересів панівного класу. Демократія в капіталістичному суспільстві є виключно демократією для багатих, а лібералізм з його захистом прав і свобод особи не потрібен про­летаріату. З такого трактування сучасної держави робиться цілком логічний висновок про непотрібність для пролетаріату як самої держави, так і її елементів - парламентаризму, загального виборчого права, поділу властей тощо. До цього слід додати дивовижний для Леніна як дипломованого уні­верситетського юриста правовий нігілізм. На його думку, буржуазна держа­вна машина має потребу лише в одному - у рішучому зламі та знищенні. Це завдання повинна виконати диктатура пролетаріату - політична влада робітничого класу, який здійснив революцію.

Головним внеском Леніна в розвиток марксизму є його вчення про дик­татуру пролетаріату. Така влада робітничого класу мислилась російським революціонером як подвійне утворення: для експлуататорських класів вона повинна бути справжньою диктатурою (тобто здійснювати придушення, на­силля, а в перспективі - ліквідацію); для експлуатованих мас вона повинна бути демократією. Диктатура пролетаріату повинна залучити до справ управління країною якнайширші маси трудящих. Звідси - знаменитий вислів Леніна про те, що „кожна кухарка повинна вчитися управляти державою". Тим самим пролетарська диктатура підготує грунт для відмирання держави і переходу до бездержавного комуністичного самоуправління.

Природно, придушення опору буржуазії і її посібників (а сюди можна було віднести будь-кого) вимагало насильницьких методів. Ленін був най-рішучішим прихильником терору як до справжніх, так і потенційних про­тивників диктатури пролетаріату, аж до прямого виправдання взяття заруч­ників, класових чисток і смертної кари без суду і слідства.

На думку Леніна, найкращою формою диктатури пролетаріату є ради.

По-перше, вони формувались винятково на класово-корпоративній ос­нові, а не на базі територіального представництва. Інакше кажучи, вибор­чим правом користувались лише трудящі, серед яких ленінська ідеологія користувалась впливом.

По-друге, депутатство в радах не передбачало постійного, професійно­го виконання обов'язків: воно було лише громадським обов'язком поряд з основною професійною діяльністю. Таким корпусом нескладно було мані­пулювати.

По-третє, ради поєднували в собі законодавчі і виконавчі функції і тим самим створювали благодатний грунт для концентрації влади.

Ленінське вчення про диктатуру пролетаріату і, зокрема, практика йо­го реалізації виправдали похмурі прогнози анархіста Михайла Бакуніна, який ще за півстоліття до жовтневого більшовицького перевороту попере­джав Маркса про те, що диктатура пролетаріату неминуче виродиться в диктатуру партії, а та, в свою чергу, - в диктатуру партійного вождя

94.

Інший варіант позитивістської теорії держави і права представлений соціологічною юриспруденцією, яка започаткувала сучасну західну соціо­логію права. Становлення цього напряму державно-правових вчень пов'я зується з творчістю німецького вченого Рудольфа фон Ієрінга (1818-1892). Він вважав право і державу продуктами суспільного розвитку, складовими соціального життя, що постає в його концепції як царство цілеспрямованої діяльності людини.

З огляду на це, вчення Ієрінга багато в чому збігається з поглядами Т. Гоббса і І. Бентама. Всі вони суб'єктивний егоїзм і корисливий інтерес вважали основою устремлінь людини в досягненні певної мети, особистої користі. Всім людям притаманний корисливий інтерес. Він скеровує їхні дії в досягненні визначеної мети, активізує їхню поведінку. Іншими словами, сво­бода волі людини, її права обумовлені існуючими в суспільстві інтересами.

Але, продовжує думку мислитель, егоїстичний інтерес шкодить суспіль­ним інтересам і для його обмеження застосовується примус. Придушення егоїзму, застосування примусу здійснюється спеціальною соціальною органі­зацією примусової влади - державою, за допомогою права. Отже, єдиним джерелом права є держава. Право - це захищений державою інтерес. Воно гарантує життєві інтереси індивіда, допомагає задоволенню різнобічних по­треб людей. На кожному етапі суспільного розвитку з допомогою права за­безпечується суспільний компроміс, обмежується влада з її інтересами і зго­дом забезпечується панування закону. Все це, на переконання Ієрінга, здійс­нюється шляхом примусу. Без примусу немає сенсу говорити про право.

Важливою заслугою Ієрінга є те, що він заклав основи сучасного розу­міння держави і визначив низку її важливих ознак, серед яких: а) наявність апарату примусу; б) наявність публічної влади; в) існування форм публіч­ної влади, які визначають правове становище самої держави та її складо­вих; г) неподільний суверенітет; д) стан владного зв'язку членів держави, відносини управління і підкорення.

Мета держави полягає у забезпеченні всезагального інтересу та обме­женні через примус приватного інтересу, оскільки інтереси суспільства „вищі від свободи". Тут співвідношення „держава та особа" вирішується однозначно на користь першої.

Право Ієрінг назвав дисципліною примусу. З формального боку воно призначене для обмеження свавілля, узгодження індивідуальної поведінки зі встановленими нормами, захисту соціальних відносин. Щодо свого зміс­ту, право розглядається як сукупність загальних та індивідуальних інтере­сів, результат боротьби інтересів індивідів, колективів, станів суспільства. Егоїстичні інтереси та боротьба за них є, вважав мислитель, основою права. Кінцевою метою права є мир, шлях до мети лежить через боротьбу інтере­сів. На кожному етапі суспільного розвитку з допомогою права забезпечу­ється соціальний компроміс, обмежується влада з її інтересами і забезпечу­ється панування закону.

Одним із провідних напрямів розвитку вчень про державу і право XX ст. є соціологічні державно-правові концепції. Соціологічна юриспруденція сформувалась як самостійний напрямок у зв'язку з потребою цілеспрямова­ного вивчення і використання права в якості інструмента регулювання. Вона розставляє акценти не на з'ясуванні питання, що собою являє право, а як право діє (як воно застосовується на практиці). Представники цієї течії вва­жають, що норми, записані в законах та інших актах держави, ще не є пра­вом. Право виникає в процесі життя - так зване „живе право" - те, яке тво­риться у суді. Тут провідна роль як „творцю права" відводиться фігурі судді.

95.

Родоначальником теорії „живого" (вільного) права був австрійський юрист Євгеній Ерліх (1862-1923), який наголошував, що право укорінене не в законах, а в суспільстві, яке утворюється на основі таких соціальних спільнот, як сім'я, община, корпорації, сама держава. Обґрунтовуючи дум­ку про те, що право корениться не у приписах законів, а в реальному житті, правознавець зазначав, що джерело права слід шукати в поведінці людей, які реалізують це право. Законодавець не створює, а лише фіксує відповід­ну норму після того, як вона віднаходилася юристами-практиками у по­всякденному житті.

Висуваючи ідею „вільного" або „живого" права, Ерліх віддавав пере­вагу судовій та адміністративній правотворчості. Примус є ознакою будь-якої соціальної норми, а не тільки права. Існує мінімальна різниця між за­коном та іншими нормами соціального регулювання. Тому стосовно права треба говорити не про державний примус, а про примус соціальний.

Крім питань сутності права, Ерліх зробив спробу вияснити походжен­ня держави. Він зауважував, що держава нав'язана суспільству ззовні, вона живе своїм, відокремленим від суспільних інтересів життям, ворожа суспі­льству і існує завдяки суспільству.

Соціологічні дослідження в галузі права проведені американським вченим Роско Паундом (1870-1964). В якості філософської основи своїх концепцій він вибрав прагматизм (утилітаризм) : всяка теорія оцінюється ним з точки зору практичної користі. Право не має ніякого самостійного значення без зв'язку із практикою. Тому юристи повинні від „права в кни­гах" перейти до вивчення „права у житті". Це положення стало лозунгом всієї прагматичної юриспруденції США.

Паунд трактує право як форму соціального контролю. В давнину ме­ханізми соціального контролю знаходились у поєднаному стані, і право не відокремлювалось від інших соціонормативних регуляторів (релігії, моралі, звичаїв, традицій, обрядів, домашнього виховання тощо). Значення право­вих засобів впливу на особу зростає разом з розвитком держави, а саме з XVI ст. В сучасну епоху, коли держава бере на себе вирішення конфліктів індустріального суспільства, право стає важливим засобом здійснення соці­ального контролю.

Паунд виділяє у сучасному праві три аспекти. По-перше, право – це правопорядок, тобто режим суспільних відносин, який підтримується си­лою державного примусу. По-друге, правом є офіційні джерела, які служать керівництвом при винесенні судових та адміністративних рішень. Це, з то­чки зору вченого, - найважливіша ланка. По-третє, право є судовим і ад­міністративним процесом. Якщо звести всі ці три визначення разом, то ми прийдемо до розуміння права як „високоспеціалізованої форми соціально­го контролю".

Аналізуючи право як інструмент соціального контролю, Паунд не від­кидає його ролі у захисті цінностей цивілізації. Відповідно до його теорії, завдяки праву в цивілізованому суспільстві людина може бути впевненою в тому, що:

• ніхто не здійснить проти неї навмисної агресії;

• вона може з повним правом користуватися тим, що нею створено або набуто;

• її контрагент у правовідносинах буде сумлінним;

• ніхто не здійснюватиме вчинків, які були б ризиковані для оточення;

• той, хто може вийти за рамки необхідної поведінки і тим самим за­вдати комусь шкоду, буде утримуватись від таких дій.

Соціологічні підходи до аналізу держави та права мають велике прак­тичне значення. Зокрема, з позицій соціології права успішно вивчається інститут сім'ї, нормовстановлююча діяльність, причини злочинності і кри­міногенні фактори в поведінці людини. Як показує досвід Франції, законо-проектні експерименти поряд з проведенням соціологічних досліджень стають досить корисними для вибору варіантів законодавчих рішень.