14.Державно правова думка Стародавнього Китаю. Вчення Конфуція про людину і державу

Найбільший розвиток суспільно-політична думка у Стародавньому Китаї одержала в VI—III ст. до н. е. Саме тоді в суспільно-політичній думці складалися різні напрямки і школи. Розвиваючись на основі попередньої релігійної міфології, вони часто використовували ті самі уявлення (наприклад, про божественну природу неба, про закон дао), змінюючи їх відповідно до своїх програм.

Найбільш впливовими політичними вченнями Стародавнього Китаю були даосизм, конфуціанство, моїзм і легізм.

Найважливішу роль у всій історії етичної та політичної думки Китаю відіграло вчення Конфуція (551-479 до н. е.). Його вчення викладено у книзі «Лунь юй» (судження та бесіди), яка складається з чотирьох частин. Конфуцієві належала перша під назвою «Велике вчення». Інші три частини складено його учнями.

Керувати державою, згідно з Конфуцієм, покликані благородні мужі на чолі з князем - «сином неба». Відмінність його поглядів від поглядів спадкової знаті полягала в тому, що Конфуцій вирізняв благородних не за ознаками походження, а за моральними якостями і знанням людей. Благородний муж у вченні Конфуція - це взірець моральної досконалості, людина, яка своєю поведінкою утверджує норми моралі.

Саме за цими критеріями він пропонував висувати на державну службу. «Якщо висувати справедливих і усувати несправедливих, то народ коритиметься».

Головне завдання благородних мужів - виховувати в собі та поширювати повсюдно людинолюбство, яке містить: піклування родичів про дітей, синовню повагу до старших у сім´ї, а також справедливі відносини між тими, хто не зв´язаний родинними обов´язками. Загальним принципом взаємних відносин повинен бути принцип: «не роби іншим того, чого не бажаєш собі». Перенесені у сферу політики, ці принципи повинні були стати фундаментом усієї системи управління.

Конфуцій уважав, що князь повинен турбуватися не тільки про постачання продовольства в країні, захищати її зброєю, а й виховувати народ. Виховувати підданих - найважливіша державна справа, і здійснювати її треба силою власного прикладу.

«Управляти - означає чинити правильно». Своєю чергою, народ зобов´язаний проявляти синовню повагу до правителів, беззаперечно їм коритися.

Політична етика Конфуція в цілому була спрямована на досягнення внутрішнього миру між верхами й низами суспільства та на стабілізацію правління. Водночас концепція мислителя являла собою одну з ранніх спроб обґрунтувати ідеал патерналістської держави.

Регулювання політичних відносин за допомоги доброчесності у вченні Конфуція різко протиставлялося управлінню на основі законів. «Якщо управляти народом за допомоги законів і підтримувати порядок за допомоги покарань, народ прагнутиме ухилитися (від покарань) і не відчуватиме сорому. Якщо ж управляти народом через доброчесність і підтримувати порядок за допомоги ритуалу, народ знатиме сором і він виправиться».

Конфуцій та його послідовники не відкидали повністю значення законодавства. Вони розуміли, що потреба в державному управлінні відпаде лише тоді, коли правил ритуалу дотримуватимуться всі. Але для того, щоб настала ця щаслива пора, будуть потрібні каральні заходи проти непокірливих. Головне в тому, вважали вони, щоб розпорядження про каральні заходи віддавав благородний князь, який любить свій народ, а не правителі провінцій і чиновники. Застосовувати покарання треба по-батьківськи, тобто з любов´ю до людей. Вчення Конфуція відкидало цим свавілля адміністрації, особливо на місцях, обмежувало свавілля князя певними моральними рамками.

Політична програма раннього конфуціанства в цілому була консервативною, хоча містила певні прогресивні ідеї. До них слід віднести концепцію висунення справедливих, яка дещо послаблювала конфлікти між старою та новою аристократією, ідею поширення моральних знань і навчання людей незалежно від їхніх становища і належності. Просвітянська діяльність Конфуція та його учнів відіграла велику роль у розвитку китайської культури і політичної думки.

Видатним представником легізму в Китаї був Шан Ян (близько 390-338 до н. е.). Основні ідеї легізму (законників) викладено в трактаті «Шан цзюнь шу».

Вчення легізму суттєво відрізнялося від попередніх концепцій. Легісти відмовилися від традиційних моральних тлумачень політики і розробляли вчення про техніку здійснення влади. Шан Ян твердив, що одного конфуціанського людинолюбства або справедливості ще недостатньо, щоб домогтися доброго правління Піднебесної. Успіху в політиці досягає лише той, хто знає обстановку в країні та використовує точні розрахунки. Легісти надавали великого значення узагальненню досвіду попередніх правителів, питанням економічного забезпечення політики.

Ідеологи легізму намічали провести широкий комплекс економічних і політичних реформ. У галузі управління пропонувалося зосередити всю повноту влади в руках верховного правителя, позбавити намісників владних повноважень і перетворити їх на звичайних чиновників.

Розумний правитель, йшлося в трактаті «Шан цзюнь шу», не потурає заколотам, а перебирає владу, встановлює закони і за допомоги цих законів наводить порядок. З обгрунтуванням управління, яке спирається на закони (фа) і суворі покарання, виступив Шан Ян. Він пропонував установити єдині для всієї держави закони, під якими розумів репресивну політику (кримінальний закон) та адміністративні розпорядження уряду.

Уявлення легістів про жорстокі закони як основний, якщо не єдиний, засіб управління були тісно пов´язані з їхнім розумінням взаємовідносин між державною владою та населенням. Ці відносини Шан Ян розглядав як протиборство ворожих сторін, які мають антагоністичний характер за принципом «хто кого». Коли народ сильніший своїх властей, держава слаба; коли ж влада сильніша свого народу, армія могутня.

У цілому вся концепція управління, запропонована Шан Яном, пронизана ворожістю до людей і впевненістю, що за допомоги насильних заходів (або жорстоких законів) їх можна підпорядкувати бажаному порядку. Причому, під «порядком» малася на увазі повна безвольність підданих, що дозволяло деспотичній центральній владі цілковито, без перешкод маніпулювати ними як завгодно у справах внутрішньої та зовнішньої політики.

Цьому ідеалу «законницької» держави зовсім чужим було уявлення про будь-які права підданих за законом, про обов´язковість закону для всіх (зокрема й тих, хто їх видає), про відповідність покарання тяжкості скоєного, про відповідальність лише за вину і т. д. Насправді закон виступав тут лише як гола приказ-на форма, яку можна заповнити будь-яким довільним змістом і наділити будь-якою санкцією. Причому законодавець, за вченням Шан Яна, не тільки не зв´язаний законами (старими чи новими, своїми), але навіть вихвалявся цим: «Мудрець творить закони, а дурень обмежений ними».

Слід відзначити, що офіціальне визнання вчення Шан Яна в той час мало негативні наслідки. Практичне застосування легістських концепцій супроводжувалося посиленням деспотизму, вкоріненням у свідомість підданих тваринного страху перед правителями і загальної підозри.

Враховуючи невдоволення широких мас легістськими порядками, послідовники Шан Яна, зокрема Хань Фей, виступив за доповнення законів мистецтвом управління, що, власне, означало визнання неостаточності самих лише тяжких покарань як засобів управління. Хань Фей пропонував поруч із каральним законом враховувати роль й інших регулятивних засад і принципів. Тому він, звертаючись до поглядів даосистів і конфуціанців, прагнув до певного поєднання деяких їхніх ідей з легістськими положеннями, наповнюючи в такий спосіб легізм моральним змістом.

Наведеним матеріалом ми завершимо розгляд політико-правової думки країн Стародавнього Сходу. Незважаючи на те, що в ній переважала практико-прикладна і моральна тематика, її вивчення має не тільки пізнавальне, а й теоретичне значення.

По-перше, документи і пам´ятки літератури, які дійшли до нас від стародавніх цивілізацій Сходу, дозволяють прослідкувати формування політичних і правових ідей на найбільш ранніх етапах становлення людського суспільства.

По-друге, багато країн східного регіону одержали незалежність і утворили власні держави. Це посилює інтерес до їхнього історичного минулого, до їхніх традицій, успадкованих від минулого.

По-третє, деякі течії політичної думки, які зародилися за глибокої давнини, переживають сьогодні період своєрідного відродження. Так, наприклад, у Китаї після закінчення «культурної революції» знову дістало офіціальне визнання конфуціанство.

У ряді країн Азії політико-правова ідеологія розвивається під впливом концепцій буддистського соціалізму. З цими процесами певною мірою пов´язане й поширення східних релігійних культів в інших країнах, і в Україні також, де за останні роки з´явилося чимало шанувальників кришнаїзму та інших течій.

Зрозуміло, що сучасний зміст релігійних і морально-політичних доктрин, які виникли в державах Стародавнього Сходу, розходиться з їхнім початковим значенням. Тож було б серйозним прорахунком відшукувати в них загальнолюдські цінності, вічні засади справедливості. Але без знання минулого не можна зрозуміти сучасне.

Нарешті, у VI-V ст. до н.е. уявлення про всесвітній лад, державний по­рядок і закон стали більш прагматичними. Показовим у цьому відношенні є стародавньокитайське вчення школи Конфуція (551-479 pp. до н.е.), яке аку­мулювало в собі ряд уявлень про державу і право тих часів. Політичні структури розглядались мислителем і його послідовниками в органічному взаємозв'язку з правовими, у співвідношенні між собою та іншими соціо-нормативними регуляторами (звичаями, мораллю, обрядами). Це - перше.

Друге. Конфуціанці порівнювали державу з великою сім'єю, де влада правителя порівнювалась із владою глави сімейства, а відносини панування та підлеглості - як ієрархічні сімейні стосунки, де панує беззаперечне підпо­рядкування молодших старшим. Подібно до патріархальної сім'ї вла-да імпе­ратора в державі здійснюїться одноосібно, без будь-якого втручання ззовні.

Третє. Прибічники вказаної концепції переоцінювали вплив на суспільні відносини моральних норм і принципів. Вони стверджували, що державні закони більш-менш адекватно відображають суспільні відносини, але їх роль у регулю­ванні різних сфер життя суспільства недостатня внаслідок того, що нерідко зако­ни є досить жорстокими і не сприяють злагоді в суспільстві. Тому ефективнішим регулятором суспільних відносин, на їхню думку, була б система норм моралі, звичаї та інші неписані правила поведінки.

В цей же час значного поширення у Стародавньому Китаї набуває концепція даосизму, основоположником якої був Лао-цзи. Вона багато в чому повторювала буддизм. Зокрема, її прихильники теж обстоювали ідею про природне походження Всесвіту, суспільства та держави. В основі їх розвитку знаходиться вічний закон "Дао", відповідно до якого існують та процвітають природа і суспільство. Такі уявлення про суспільно-політичні процеси вимальовувались у дещо спрощену схему: якщо відносини у дер­жаві будуються за приписами "Дао", то панує порядок та справедливість і, відповідно, щасливе життя і добробут; якщо ж ці приписи не виконуються, то суспільство впадає в насилля, безпорядки і хаос.

В другій половині V ст. до н.е. в Китаї виникла "моїстична школа", засновником якої був Мен-цзи. В її основі знаходилась утопічна ідея взає­мної любові між людьми, правителями і підлеглими. В основі походження держави, за твердженням прихильників даної школи, є суспільний договір. Всі люди є рівними від природи, верховна влада в державі належить всьому народові, а управління в суспільстві слід здійснювати за загальноприйня­тими методами виховання і примусу. Мен-цзи вважав, що не держава при­гноблює народ, і не правителі експлуатують своїх підлеглих, а, навпаки, держава дбає про встановлення закону, подолання бідності, звільнення лю­дей від гніту та насильства.