70. Політико-правова думка польського періоду в Україні

Видатним мислителем першої половини XVI ст., чиї твори були досить популярними в Європі, був перший вітчизняний політолог, український і польський публіцист Станіслав Оріховський-Роксолан (1513—1566). Оріховський Станіслав (Роксолан, Русин). Народився в с Оріховці Пере-мишлянської округи в родині шляхтича і православної українки. Навчався в Краківськім, Віденському ун-тах, слухав курси лекцій у Віттенберзькому, Падуанському, Болонському ун-тах. Був знайомий і підтримував зв´язки з багатьма європейськими гуманістами і вченими — М. Лютером, У. фон Гуттеном, А. Дюрером та ін. Вів активну пропаганду ідей гуманізму й античної спадщини, за що його часто називали «русинським Демосфеном», «сучасним Цицероном». Найбільш відомі в Європі твори Оріховського «Про турецьку загрозу», «Відступництво Риму», «Напучення польському королеві Сигізмунду Августу». У своїх творах «Напучення польському королеві Сигізмунду Августу» (1543 р.), «Про природне право» та ін. він, як і більшість гуманістів того часу, розглядав історію не як промисел божий, а як діяльність людей в історичному процесі, дійсних творців історії. На його думку, людина рівна з Богом і в співробітництві з іншими розумними людьми може установити справедливість на Землі.

С. Оріховського по праву можна вважати одним з перших європейських прихильників концепції суспільного договору. У «На­пученні» він писав: королівська влада походить не від Бога, але є результатом угоди між людьми, добровільно слухняних королю. Причина виникнення держави — вроджена потреба людей у взаємодопомозі, їх приязні. Владу королю дає народ. Його обов´язок — турбота про підданих, їх захист. Взагалі влада повинна спиратися не на страх, а на повагу і любов підданих, без чого немає сильної державної влади.

Мета держави — гарантія прав і користі кожного індивіда. І держава, і індивід мають взаємні зобов´язання. Обов´язок останнього — піклуватися про інтереси суспільства і держави.

Держава, визначає мислитель, — зібрання, союз громадян, об´єднаних узгодженим правом і загальною вигодою, де щастя народу є вищим правом. Як і у Цицерона, в нього держава є правовим утворенням.

С. Оріховський засуджував теологічну теорію походження влади, вважав неприпустимим підпорядкування світської влади духовній, як і змішання їх функцій. Повчав короля: його влада не поширюється на церкву, а сфера впливу єпископа повинна обмежуватися стінами собору. Вибори єпископів — турбота короля.

Звертаючись до короля, публіцист стверджував: не всяка людина здатна здійснювати владні повноваження, але тільки та, хто прагне до правди і справедливості, до того ж сама вміє учитися. Державне управління буде варварським, якщо ті, хто його реалі­зують, не поважають знань, ігнорують науку про правду і справедливість, тобто про право. Розум і знання — головні властивості правителя, стражі нашої душі.

Як Аристотель вважав найкращою Афінську політію, так Оріховський зразковою формою держави — «Польську політію» з її республіканським ладом. У ній забезпечені особиста свобода, політичні і юридичні права повноправних громадян — шляхти. Складовими частинами Польської політії називав короля, сейм, суспільство, а основними суб´єктами її — священика, короля, лицаря (тобто шляхтича), сейм. Інше населення (орачі, ремісники, торговці й ін.) виконує роль слуг. Взаємодія і взаємозалежність цих суб´єктів і об´єктів політики регулюється за допомогою чітко визначених прав і привілеїв.

Король, за Оріховським, — верховний суб´єкт Польської політії, управління якого залежить від його оточення. «Потрібно дивитися, з ким живеш, — пише він у «Напученні». — Хто не гідний короля? Відповідаю: ті, хто завжди хвалять». А хто гідний? Ті, відповідає публіцист, хто іноді засуджує короля, вказує на його помилки. На першому місці у короля, правителя повинні бути справи не особисті, але суспільні. Він покликаний піклуватися про схильність до себе людей. «Без доброзичливості підданих влада ... неміцна і недовговічна».

«Що в державі більше: закон чи король?» — порушує гостре питання Оріховський. І доводить: закон у державі вище короля, адже він обмежений законом. Саме закон є «правителем вільної держави», але правителем «мовчазним, глухим, сліпим». Він не може кого-небудь вислуховувати, його не можна умовити. Тому король — тільки посередник, інтерпретатор закону, його «вуста, очі, вуха». Він повинен робити лише те, що велить закон. Для нього важливо довести підданим: у державі править не людина, а закон.

У короля дві фортеці, повчає Оріховський: справедливість і віра. Вони втілені в праві. Право захищає свободу. Вона обумовлена природним правом, є природною властивістю людини, тому що особистість може реалізувати себе тільки завдяки свободі. У державах тиранічних усе населення — невільники. Гегемонія права в державі, писав мислитель, унеможливлює тиранічну владу і сваволю чиновників. Реальна свобода громадян можлива лише за рахунок правових регламентацій влади. Закон — душа і розум держави. Закони повинні відповідати принципам природного права і змінюватися у випадку невідповідності їм. Уся діяльність монарха повинна спрямовуватись на створення умов життя підданих, що відповідають вимогам природного права.

Як необхідний засіб забезпечення верховенства закону, заснованого на даних природою правах людини, Оріховський об­ґрунтовує необхідність чіткого поділу влади в державі. За запропонованою ним схемою, ідеальною для Речі Посполитої, король здійснює виконавчу владу, що реалізує закони й обмежену ними. Становий представницький двопалатний орган (Сенат і Сейм) — законодавчу владу, де панує не однодумність, а право творити закони, «вільно говорити тобі правду в вічі». Мислитель радить королю піклуватися про обрання в Сенат найкращих, талановитих, вчених. Мета сенату і короля — благо усіх у державі. З огляду на сумний досвід вирішення спірних справ шляхтою Оріхов-ський наполягає: приватні інтереси, питання «моє» і «твоє» — справа судової, а не законодавчої влади. Суд повинен складатися з виборних суддів, рішення яких остаточні, як у Стародавньому Римі.

Таким чином, слідом за Аристотелем мислитель виділяє в Польській подітії законодавчу, виконавчу і судову владу, набагато випередивши їх теоретичне обґрунтування Ш.Монтеск´є. Така тріада влади в «Напученні» постає гарантом верховенства закону, миру і злагоди в державі.

С.Оріховський закликає короля не порушувати республіканські принципи і слідувати їм, цінувати свободу слова і громадської думки, «шанувальників мудрості» (філософів), наближувати їх, прилучати до державного управління. Мислитель підкреслює значення «правдивої мудрості» і справедливості, заснованих на законах, у державній політиці, виховання в суспільстві прихильності їм. Король повинен піклуватися про школи і гімназії («житла мудрості»), про справедливість нагород і покарань, цінувати честь і гідність людини. Це й буде турботою про «здорове тіло» республіки.

Отже, вчення Оріховського — помітний крок вперед у розвитку середньовічних вчень про державу і право. Він руйнує догми схоластики, раціоналістично ставить і вирішує проблеми співвідношення особистості, права і держави, походження, завдань і функцій держави і права, їх ролі в суспільному житті. Задовго до Г. Гроция, Б. Спінози, Дж. Локка він розвиває теорію природного права, відстоює ідею загальної природної рівності людей. Теоретичне обгрунтування моделі громадянського суспільства з правами і свободи людини він тісно пов´язує з концепцією поділу влади, республіканським ладом. Видатний публіцист XVI ст. був патріотом свого народу, пишався приналежністю до нього, підкреслював, що він «роксолан», «русин». Водночас з повагою відносився до інших народів, називав дикунами, «ник-чемами» тих, хто пробував нацькувати русина (українця) на поляка, а поляка на русина. Призивав короля бути доброзичливим до українців, шанувати їх славне історичне минуле.

Брестська унія 1596 р., що мала метою підкріпити політичний союз Речі Посполитої релігійним, викликала в Україні активний спротив католицизму з боку православного духівництва, населення України, появу широкої полемічної літератури.

Політико-ідеологічному обґрунтуванню унії, єдності грецької і римської церкви присвячували свої проповіді і публіцистику львівський канонік П. Скарга, православні духовні служителі М. Рогоза, К. Терлецький, І. Потій та ін. У полеміку з ними виступили автори «Апокрисиса», «Перестроги», богослов Христофор Філалет, католицький єпископ Й. Верещинський, що засуджували унію.

Особливе місце в полемічній антиуніатській літературі зайняли твори Івана Вишенського (бл. 1550 — після 1620). У виданій ним «Книжці», що містить 16 його полемічних творів, Ви-шенський, на відміну від Оріховського, гнівно засуджує вустами «Голяка-странника» суспільний лад Речі Посполитої як феодально-кріпосницький. За його словами, тут усе продажно, у т.ч. державні і церковні посади. Автор «Книжки» засуджує короля, магнатів, шляхту за те, що вони довели Україну, разом з українським панством, аматорами розкоші і багатства, до повного упадку і руйнування.

Мислитель засуджує Брестську унію — «тую любов поганс-кую». Папа римський, на його думку, узурпував право абсолютної влади, зневажає природні права людей, закріплені у Святому Писанні. Адже всі люди від природи рівні — і пани, і «хлопи прості». Звертаючись до католицького єпископа, полеміст запитує: «Албо ти не хлоп такі ж, скажи мі? Албо ти не тая ж матерія, глина і перст, ознайомі мі?» Він проголошує непримиренну війну римській церкві, що прагне порушити віру і звичаї руського народу. Він впевнений: істинна християнська віра — православ´я, істинна мова пізнання божої істини — не латина, а слов´янська мова. Він переконаний: християнська віра у своїй духовній чистоті містить демократичні начала рівності, свободи і справедливості. Насильство, деспотизм є наслідком світського життя, багатства і розкоші, бажання необмеженої влади.

Важливий предмет міркувань полеміста — питання про сутність влади, законних способів її реалізації. Не відступаючи від тра­диційного для його часу трактування походження влади від Бога, він водночас підкреслює рівність носія влади і всіх людей. Верхо­венство його лише в переданих йому владних повноваженнях. З цього положення письменник робить висновок: особа, що є носієм владних повноважень, повинна відповідати за свої помилки, прагнути до загального блага, підкорятися законам, що не суперечать природі людини. Однак король і його оточення прагнуть до «тиранського правління», перетворюють народ у череду холопів, що суперечить природі людини і божим заповідям.

Як і ідеологи західноєвропейської Реформації, Вишенський виступає за беспастирську церкву, за вільне об´єднання віруючих, не підлеглих церковній ієрархії. Відстоюючи православну церкву, він вимагає її демократизації: «Не попи бо нас врятують, чи владики, чи митрополити, але віри нашої таїнство православне зі збереженням заповідей божих — то є нас спасти маєт».

Суспільно-політичний ідеал Вишенського — «чернеча республіка», «собор рівних» за зразком громад ранніх християн, де всі люди рівні і живуть колективно в згоді одне з одним і Богом. Власність — ярмо, стверджував автор «Книжки». Шлях до ідеалу він бачив за Біблією: самовдосконалення, моральне очищення людини, відродження освіти і наук в Україні, виховання народу як складових політичного і національного відродження.

За пропаганду ідей Реформації, демократичні ідеали Вишенського високо цінував І. Франко.

Трохи інакше ті ж проблеми політичного і духовного розвитку України вирішував київський митрополит Петро Могила (1576 чи 1596—1647). У своїх полемічних, філософських, церковно-теологічних творах («Новоканон», «Православне сповідання віри» та ін.) відстоював ідею верховенства в суспільстві духовної влади — православної церкви. Вирішувати це питання по-іншому в умовах, коли Україна не мала своєї державності, означало б визнання ле-гітимності влади польської корони на українських землях. Висту­пав за примирення православних з католиками й уніатами.

П. Могила вважав головним для світської влади — благо людей. Верховна влада, на його думку, діє в трьох напрямках: полі­тичному, мирському і духовному. До політичних і мирських справ відносив управління, суд, законодавство. Рішення внутрішніх політичних проблем тісно пов´язував із зовнішньополітичними, захистом суверенітету країни.

Закон, відповідно до Могили, — дар божий, який потрібно берегти. Закони він поділяв на природні, людські, божественні. У людських повинні втілюватися природні, обов´язкові для усіх, у т.ч. для правителя. Ідеальним правителем вважав православного, що одержує владу від Бога і відповідального перед ним. Правитель повинен бути носієм політичних і морально-духовних функцій, уособлювати чесність, правду і справедливість, піклуватися про благо підданих. Імовірно, модель української державності бачилася йому за зразком польської монархічної республіки.

Одним з перших в Україні Могила захищав ідею відродження вітчизняної державності в союзі з іншими православними наро­дами. Цю ідею розвивали і його учні — ректор Києво-Могилян-ської академії І.Гізель, її викладач Ф.Сафонович та ін. Вони відстоювали перспективу політичного союзу з Росією, єдності всіх слов´янських народів. Гізель обумовлював союз прийняттям та­ких російських законів, що відповідали б природному праву, закріплювали політичні свободи для пригнобленого українського народу, захищали автокефалію української церкви.

Таким чином, напередодні Визвольної війни українського народу богословська державницько-правова думка активно про­тистояла католицькій експансії в Україні, пропагувала ідеї політичної свободи, природних прав людини і нації. Вона відображала політичні настрої козацтва і селянства, сприяла формуванню ідеї національної державності, наближала національно-визвольну війну українського народу.