81. Психологічна концепція права

Оригінальну психологічну теорію права висунув Лев Йосипович Петражицький

(1867 – 1931 р.) – професор юридичного факультету Петербурзького

університету, депутат I Державної думи від партії кадетів. Його погляди

найбільше повно викладені в книзі “Теорія права і держави в зв'язку з

теорією моральності” (1907 р.). Після Жовтневої революції він переїхав у

Польщу й очолив кафедру соціології Варшавського університету.

Петражицький виходив з того, що право корениться в психіці індивіда.

Юрист надійде помилково, стверджував він, якщо стане відшукувати

правовий феномен “десь у просторі над чи між людьми, у “соціальному

середовищі” і т.п., тим часом як цей феномен відбувається в нього

самого, у голові, у його ж психіці, і тільки там”. Інтерпретація права з

позиції психології індивіда, вважав Петражицький, дозволяє поставити

юридичну науку на ґрунт достовірних знань, отриманих шляхом

самоспостереження (методом інтроспекції) або спостережень за вчинками

інших осіб.

Джерелом права, по переконанню теоретика, виступають емоції людини. Свою

концепцію Петражицький називав “емоційною теорією” і протиставляв її

іншим психологічним трактуванням права, що исходили з таких понять, як

чи воля колективні переживання у свідомості індивідів.

Емоції служать головним спонукальної (“моторним”) елементом психіки.

Саме вони змушують людей робити вчинки. Петражицький розрізняв два види

емоцій, що визначають відносини між людьми: моральні і правові. Моральні

емоції є однобічними і зв'язаними з усвідомленням людиною свого обов'язку, чи боргу. Норми моралі – це внутрішні імперативи. Якщо ми

подаємо з почуття боргу милостиню, наводив приклад Петражицький, то в

нас не виникає представлень, що жебрак вправі вимагати якісь гроші.

Зовсім інша справа – правові емоції. Почуття обов'язку супроводжується в

них представленням про повноваження інших осіб, і навпаки. “Наше право є

не що інше, як закріплений за нами, яке належить нам – як наше добро –

борг іншої особи”. Правові емоції є двосторонніми, а виникаючі з них

правові норми носять атрибутивно-імперативний

(представницько-зобов’язуючий) характер.

Теорія Петражицького безмежно розширювала поняття права. Він вважав

правовими будь-які емоційні переживання, зв'язані з уявленнями про

взаємні права й обов'язки.

Петражицький відносив до правових норм правила різних ігор, у тому числі

дитячих, правила ввічливості, етикету і т.п. У його творах спеціально

обмовлялося, що правові норми створюються не шляхом узгодження емоцій

учасників суспільних відносин, а кожним індивідом окремо: “Переживання,

що існують в психіці лише одного індивіда і не зустрічають визнання з

боку інших, не перестають бути правом”. На цій підставі Петражицький

припускав існування правових відносин з неживими предметами, тваринними

і нереальними суб'єктами, такими, як бог чи диявол.

Наведені висловлення викликали різку критику у вітчизняній літературі.

Юристи нерідко звертали увагу на абсурдність окремих положень

Петражицького, не зауважуючи, що за ними стоїть теоретична проблема.

Петражицький прагнув знайти універсальну формулу права, яка охоплювала б

різні типи праворозуміння, відомі історії (включаючи договори з богом і

дияволом у правових системах минулого). Його концепція з'явилася однієї

з перших спроб, теоретично багато в чому незрілої, простежити формування

юридичних норм у правосвідомості.

Численні правові норми, створювані індивідами, неминуче вступають у

протиріччя один з одним, указував Петражицький.

На ранніх етапах історії способом їхнього забезпечення виступала

самоправність, тобто захист порушеного права самим чи індивідом групою

близьких йому осіб. З розвитком культури правовий захист і репресія

упорядковуються: виникає система фіксованих юридичних норм у формі

звичаїв і законів, з'являються установи суспільної влади (суд, органи

виконання покарань і т.п.). Монополізуючи функції примусу, державна

влада сприяє “визначеності права”.

Розвиток звичаїв і законодавства разом з тим не витісняє цілком

індивідуальні правові переживання, стверджував Петражицький. У сучасних

державах поряд з офіційно визнаним правом існує, на його думку, безліч

систем інтуїтивного права, як, наприклад, право заможних шарів,

міщанське право, селянське, пролетарське, право злочинних організацій.

Психологічна теорія в цьому відношенні наближалася до ідей правового

плюралізму, однак право соціальних класів і груп у ній було витлумачено

індивідуалістично. “Інтуїтивних прав стільки, скільки індивідів”, –

підкреслював Петражицький.

Співвідношення інтуїтивного й офіційного права, по теорії Петражицького, у кожній країні залежить від рівня розвитку культури, стану народної

психіки. Росія є “царством інтуїтивного права по перевазі”. У її склад

входять народи, що коштують на різних ступінях розвитку, з безліччю

національних правових систем і религий. До того ж, думав учений,

російське законодавство знаходиться в незадовільному стані, а його

застосування суцільно і поруч підмінюється офіційною дією

інтуїтивних-правових переконань. Петражицький ратував за проведення в

країні уніфікації позитивного права, створення повного зводу російських

законів. Передове законодавство, за його словами, прискорює розвиток

менш культурних шарів суспільства.

Петражицьким виділялися позитивні правові емоції (правовий характер яких

забезпечений чужими авторитетними веліннями (наприклад, монарха) або

іншими зовнішніми нормативними фактами (наприклад, звичаєм)) і

інтуїтивні правові емоції (забезпечуються внутрішнім переживанням

суб'єкта). Розвиток права (його атрибутивна сторона) породжує державу.

Одночасно Петражицький підкреслював неприпустимість зведення

інтуїтивного права навіть найбільш утворених соціальних класів у масштаб

для оцінки діючих законів. Реформи законодавства, як думав він,

необхідно проводити на основі наукових знань. У зв'язку з цим їм

висувався проект створення особливої наукової дисципліни – політики

права.

З погляду Петражицького, філософія права розпадається на дві самостійні

науки: теорію права і політику права. Теорія права повинна стати

позитивною наукою, без яких-небудь елементів ідеалізму і метафізики.

Політика права як прикладна дисципліна покликана з'єднати позитивні

знання про право із суспільним ідеалом, тобто представити наукове

рішення проблеми, що складала зміст колишніх природно-правових навчань.

82.

У державно-правовій концепції „Утопія" Томас Мор (1478-1535) під­дав критиці монархію та її економічну основу - приватну власність і запро­понував політичній устрій майбутньої ідеальної держави, в якій ліквідація приватної власності приводить до встановлення рівності всіх громадян. Головним аспектом такого суспільства мала бути обов'язковість праці. Це -перше.

Друге. Закони держави захищають інтереси багатих і спрямовані проти трудящих. Ідеальний політичний устрій розвивається на принципах загаль­ної рівності, всі посадові особи обираються народом, звітують перед ним і правлять в інтересах народу. Доленосні для Утопії питання обговорюються всіма жителями країни.

Третє. Головне завдання держави - організація виробництва і розподі­лу суспільних благ, боротьба зі злочинністю, забезпечення для громадян мирних умов життя.

Четверте. Посадовими особами не є привілейовані верстви. Очолює державу виборний князь. Будь-яка спроба князя запровадити тиранічне правління завершується відстороненням його від влади. Посадові особи, сенат (зібрання наймудріших) щорічно переобираються. Для „Утопії"' Мора найприйнятнішою формою правління є така, яка поєднує елементи прямої і представницької демократії. Саме така форма може забезпечити умови для формування в суспільстві моральних засад. А високий рівень моралі робить зайвим складну систему законодавства, притаманну типовим державам.

В Італії ідеї утопічного соціалізму розвивав публіцист і поет Джованні Кампанелла (1568-1639), автор знаменитого „Місто Сонця" (Оскільки він був членом ордену домініканців, то одержав ім'я Томмазо, тобто Тома - на честь Томи Аквінського - відомого теолога католицької церкви).

Свої філософські роздуми мислитель побудував на вченнях Платона, Арістотеля, представників Просвітництва ці міркування увінчались вимрі­яною утопістом ідеальною державою. Як і Томас Мор, Кампанелла визнав приватну власність першоджерелом суспільної нерівності і негараздів. Іде­альним устроєм вчений вважав теократичну республіку, у якій всі грома­дяни були б рівними у політичному та економічному відношенні, де б па­нувала спільна власність на засоби виробництва. Основні риси суспільного життя соляріїв (жителів міста Сонця) зводились до наступного:

а) загальнообов'язкова трудова повинність, колективна праця, яка стає джерелом радості і натхнення;

б) свідоме ставлення всіх громадян до праці, яка обмежується 4- годинним робочим днем;

в) розподіл матеріальних благ за потребами;

г) доступність освіти, громадське виховання дітей, вибір професії за здібностями.

Главою держави був наймудріший з її жителів - правосвященик, який уособлював світську і духовну влади, маючи повноваження найвищої судо­вої та апеляційної інстанції. Посади розподілялись між жителями відповід­но до їх практичних здібностей та освіти. Всі громадяни, які досягли 20-річного віку, входили до Великої ради, яка контролювала дії посадових осіб і за необхідності звільняла їх з посад.

Таким чином, мислитель не заперечував необхідність держави в суспі­льстві, але управління будував на інших засадах. Утвердження ідеального суспільства вбачалась ним у силі розуму. Як і Томас Мор, Кампанелла, пропонуючи державу з жорсткою регламентацією всіх аспектів життя і на­сильницькою рівністю, був переконаний, що досить сконструювати ідеаль­не суспільство, і за певних сприятливих умов воно втілиться в реальність.

83.

Утопічні соціалісти кінця XVIII - першої половини XIX ст. (А. Сен-Сімон, Ш. Фур'є, Р. Оуен) узагальнили ідейно-теоретичний матеріал своїх попередників, перейняли від просвітителів віру у всемогутність людського розуму. Вони послідовно проводили думку, що істинним втіленням і вира­зником розуму, правди і справедливості є соціалізм.

Характерними для їх учень є недостатня увага до правових та держав­них інститутів, спрощене сприйняття дійсності та наївне вирішення про­блем майбутнього суспільного розвитку. В їхніх творах порівняно мало відводиться місця питанням суспільно-політичних процесів, державі і пра­ву. Однак теорії соціалістів-утопістів послужили теоретичною підвалиною марксизму, невід'ємною часткою якого стала класова теорія походження держави та права і їх ролі у суспільному житті.

Анрі де Сен-Сімон (1760-1825) увійшов в історію суспільної думки як мислитель, який зробив першу спробу дати наукове обфунтування соціалісти­чному ідеалу. Погляди мислителя на державу і право визначалися його конце­пцією історичного прогресу: людське суспільство закономірно розвивається по висхідній, від однієї стадії до іншої, прямуючи до свого „золотого віку".

У своєму розвитку суспільство проходить три стадії: теологічну, ме­тафізичну та позитивну. Стадія теологічна охоплює добу античності і фео­далізму. Метафізична стадія є пануванням буржуазного порядку. Слідом за нею повинна розпочатись стадія позитивна. Тут установлюється справед­ливий суспільній лад, який надасть людському життю щастя, максимум засобів і можливостей для задоволення особистих потреб.

У Сен-Сімона головним рушієм історичного прогресу є розум, ідея, прогрес знань і моральності. Звідси він виводить відповідну закономір­ність: якщо панівні у суспільстві погляди і переконання втрачають довіру і перестають цінуватись, то існуючий порядок руйнується. На основі своєї концепції він доводить, що саме таким чином до зруйнування феодального ладу спричинила перемога ідей Просвітництва над теологією. Тільки новий рівень ідей, на думку мислителя, може створити надійний фундамент для постфеодального, індустріального порядку. Це станеться тоді, коли на змі­ну правлячому класу феодалів і духовенства прийде клас учених, художни­ків, промисловців і підприємців. Лише всесвітній розвиток промисловості на основі ефективного використання наукових принципів організації праці може позбавити основну масу народу злиднів, страждань, спричинених підневільним становищем і тяжкою фізичною працею.

При системі індустріалізму, вважав мислитель, відпаде необхідність в обтяжливих для суспільства різноманітних політичних інститутах з їх чис­ленними посадами. Ця система зведе діяльність центральних органів пере­важно до простого адміністрування, управління речами і виробничими процесами.

Видатним соціалістом-утопістом був Шарль Фур'є (1772-1837). На відміну від Сен-Сімона, він створив вчення про соціалістичний лад, де ро­зуму як регулюючому важелю в суспільстві відводилась другорядна роль. На думку мислителя, рушійною силою соціального прогресу є пристрасті людей. Виявляючи і класифікуючи людські пристрасті, можна домогтися виправлення суспільства і встановити повний суспільний порядок.

Фур'є піддав критиці сучасну йому державу, вважаючи, що досягнення людства завдали їй шкоди. Розвиток індустрії і торгівлі призвів до обме­ження свободи, до стану війни між індивідом і колективом, до встановлен­ня тиранії індивідуальної власності.

У своєму історичному розвитку суспільство проходить ряд етапів: пер­вісного раю, варварства і цивілізації. Але сучасна цивілізація недалеко ві­дійшла у своєму розвитку від варварства. Тому мислитель розробив ідеал організації майбутнього суспільства (ладу гармонії), у якому відсутні супе­речки, панує гармонічний лад, який відповідає історичній необхідності. В основі такого ладу мислитель вбачав принцип „схильності пристрастей", тобто природної схильності особи до певного виду роботи.

Державно-правова система буржуазного суспільства захищає інтереси багатих, а знедолені відчужені від влади і позбавлені політичної та соціаль­ної свободи. Державні закони захищають інтереси привілейованої меншос­ті, яка зосередила в своїх руках всю повноту влади. Фур'є пропонував ство­рити общини (фаланги) типу промислово-споживчих товариств. За взаєм­ною згодою тут установлюються норми співжиття, утверджуються всі не­обхідні умови для всебічного розвитку людини.

Англійський мислитель Роберт Оуен (1771 -1858) аналізував пробле­ми майбутнього суспільного ідеалу в добу промислової революції і загост­рення класових суперечностей, що виявило значний вплив на його погляди щодо держави і права.

Подібно до вчення Гельвеція, Оуен теж вважав, що характер людини є результатом впливу навколишнього середовища. Так само умови життя, що складаються в суспільстві, формують характери класів і соціальних груп. Цю формулу утопіст перекладає на буржуазне суспільство. Формування капіталістичних відносин негативно вплинуло на формування характеру людей, спричинивши падіння моралі, поширення розпусти, утвердження невігластва.

Головним чинником негативного впливу суспільства на характери Оуен вважав приватну власність. Закони, встановлені в суспільстві, є неро­зумні і вкрай шкідливі, оскільки їхня мета - тримати людей в покорі, духо­вній убогості і злиднях. Суспільний ідеал мислителя - федерація вільних і автономних комун численністю від 300 до 3000 осіб. Вони повинні бути організовані на принципах колективної праці, виключно суспільної власно­сті, рівності прав і обов'язків усіх комунарів. Комуни створюють федерації національного масштабу, а потім організовуються в міжнародному масш­табі, поширюються по всій планеті. Одночасно на всій землі починає діяти один звід законів, один порядок управління. Населення Землі стає однією великою сім'єю.

84.

Поряд із утопізмом, лібералізмом і консерватизмом XIX ст. склалась так звана науково-соціалістична доктрина держави і права, яку правильніше можна було б назвати критично-соціалістичною. Найвідомішими пред­ставниками даної течії були Карл Маркс (1818-1883) та Фрідріх Енгельс (1820-1895).

Світоглядною основою марксистського політико-правового вчення був економічний матеріалізм, головною ідеєю якого є детермінація політико-правових явищ соціально-економічною сферою діяльності людини. Кому­ністична політико-правова ідеологія синтезувала погляди своїх попередни­ків, створивши матеріалістичну (класову) теорію держави та права.

Держава і право розглядались Марксом і Енгельсом як історичні, тобто обмежені часовими рамками категорії. Окремі положення, які стосувались походження держави, зустрічаються у спільних роботах родоначальників марксизму. Однак детально теорія походження держави розроблена в осно­вному Енгельсом, який намітив такі етапи становлення держави та права:

• поділ суспільної праці та виникнення сім'ї;

• виникнення приватної власності;

• поява класів та держави, одночасно з якими виникає і право.

Тут же Енгельс виклав формаційну типологію держав відповідно до їх класової сутності: рабовласницька, феодальна і буржуазна. На думку Мар­кса і Енгельса, держава виникла в результаті розколу суспільства на класи із протилежними економічними інтересами.

Отже, держава виникає там, де існують класові суперечності, між якими не може бути примирення. І навпаки: існування держави доводить, що класо­ві суперечності непримиримі. Згідно із вченням Маркса, держава є орган класового панування, орган пригноблення одного класу іншим, створення по­рядку, який узаконює і зміцнює це пригноблення, стримуючи зіткнення кла­сів. В цілому в марксистській державно-правовій теорії виникнення держави і права розглядається як об'єктивний процес. Суспільний поділ праці, поява приватної власності, розшарування суспільства на класи унеможливили існу­вання родової системи влади і управління. В результаті виникла політична організація влади - держава з апаратом примусу. Державний апарат відо­кремився від суспільства, став понад ним: перетворився в інструмент полі­тичного панування майнової верхівки, засіб гноблення народу.

Виходячи із марксистської політико-правової теорії, держава - це полі­тична організація, яка закріплює насилля одного класу над іншим; право- це державна воля панівного класу; закон - це державна воля панівного класу.

Маркс і Енгельс вбачали майбутнє суспільного розвитку у прогресі виробничих відносин, які досягнуть такого рівня, коли існування приватної власності втратить сенс. З революційною ліквідацією приватної власності зникнуть класи і сама держава як інструмент політичної влади небагатьох. В оцінці перспектив держави і права критичний реалізм зрадив Марксу і Енгельсу. Вони дійшли до обгрунтування справжнього чуда: здійснивши насильницький переворот і ставши панівним, пролетаріат перестає бути класом, а його панування перетворюється у загальну свободу. Не випадко­во багато хто з мислителів вбачали в марксизмові різновид релігії, оскільки раціоналістично пояснити це чудодійне перетворення диктатури у загальну свободу неможливо.

Не відкидаючи ряд правильних концепцій марксистського вчення, не можна не відзначити його суперечливості. Не випадково після смерті Маркса його численні учні і послідовники жорстко розмежувались на два табори. Революційне крило (типовий представник його - Володимир Ульянов) під­креслювали неминучість збройного революційного повстання і жорсткої дик­татури пролетаріату. Така мета виправдовувала будь-які засоби. Поміркова­не, реформістське крило, представлене в першу чергу Едуардом Бернштей-ном, відстоювало демократію, використання в інтересах робітничого класу загального виборчого права, вільної боротьби партій на виборах, свободи слова, зборів, друку, повновладдя представницьких закладів, а також розвит­ку соціального законодавства і активного втручання держави в економіку.

85.

Одним з перших послідовників марксизму, який піддав критичному перегляду вчення Маркса, був керівник німецької соціал-демократії Едуард Бернштейн (1850-1932) - лідер суспільно-політичної течії, як ревізіонізм. Він зазначав, що вживати термін „науковий" відносно марксистського со­ціалізму некоректно: дуже багато містить він непідтверджених практичних положень. Е. Бернштейн запропонував вживати щодо марксизму термін „критичний соціалізм", а не науковий соціалізм.

Бернштейн погоджувався з висновком Маркса про те, що жодна сус­пільно-економічна формація не гине раніше, ніж отримають розвиток її продуктивні сили. В цьому плані капіталізм ще не вичерпав себе. Сучасна практика, на думку вченого, не підтвердила теорію Маркса щодо „загни­вання капіталізму", та „зубожіння пролетаріату". Приватна власність і капі­тал поступово набувають колективістського характеру, а економічне стано­вище пролетаріату поліпшується. Таким чином, капіталізм виявився прий­нятним суспільним ладом. Ідея світлого майбутнього лише відволікає ро­бітників від боротьби за краще сьогодення. Мислитель був прихильником ненасильницьких методів поліпшення життя, умов праці трудящих. Голов­ним методом боротьби є вимоги реформ (звідси - „реформізм").

Сучасна держава, на думку Бернштейна, являє собою не лише класову організацію, але й апарат для управління країною. Інакше кажучи, вона -не тільки зло, а й необхідність. До того ж, на відміну від феодальної держа­ви сучасна ліберальна держава стає все більш демократичною. А демокра­тія є „необхідною умовою здійснення соціалізму". Для еволюції держави в напрямі до демократії зовсім не обов'язковим є встановлення диктатури пролетаріату.

Критичне ставлення Бернштейна до революції і диктатури пролетаріа­ту обумовлювалось тим, що він не вважав робітничий клас підготовленим до політичної влади. В умовах, коли робітничий клас ще не володіє навич­ками управління відносно власності і суспільного життя, диктатура проле­таріату стане диктатурою „клубних ораторів і вчених".

Таким чином, Бернштейн увійшов в історію політичної і правової дум­ки як один із засновників сучасної соціал-демократичної доктрини. На ос­нові вивчення сучасного йому капіталізму і практики робітничого руху він запропонував реформістський шлях надання буржуазному суспільству і державі соціального характеру. Щодо практичних результатів, то цей варі­ант соціалістичного вчення виявився найбільш плідним. Він знайшов прак­тичне втілення у скандинавських державах, де при владі тривалий час пе­ребували ідейні прихильники і послідовники Бернштейна.