- •1. Історія вчень про державу і право як наука і навчальна дисципліна
- •2. Предмет «історії вчень про державу і право»
- •3. Метод «історії вчень про державу і право». Критерій оцінки державно-правових вчень
- •4. Функції «історії вчень про державу і право»
- •5. «Історія вчень про державу і право» в системі юридичних наук історико-теоретичного циклу. «історія вчень про державу і право» в системі суспільних наук
- •6. Становлення державно-правових поглядів у давні часи.
- •7. Особливості державно правової думки Ближнього і Середнього Сходу Стародавнього Єгипту
- •8.Державно-правова думка стародавньої індії. Веди. Упанішади. Закони Ману
- •9. Особливості уявлень про державу і право в країнах Стародавнього Сходу
- •10. Державно-правова думка стародавньої Індії
- •11. Державно правові вчення Стародавнього Китаю
- •12. Етико-правовий аспект зороастризму
- •13. Державно правові ідеї раннього буддизму.
- •14.Державно правова думка Стародавнього Китаю. Вчення Конфуція про людину і державу
- •15. Концепція права і держави Мо-цзи і його ідеї про рівність усіх людей
- •16. Даосизм. Держава і закон у поглядах китайських легістів. «Фадзя»
- •18. Загальна характеристика античних уявлень про державу і право
- •19. Деміфологізація політико-правових поглядів у період становлення давньогрецької державності
- •20. Вчення про державу і право доби розквіту філософії та політичної думки (теорія міста-держави (5-4ст. До н. Є.)
- •24. Вчення про державу і право Епікура
- •25. Основні риси та особливості розвитку державно-правової думки доби середньовіччя
- •26. Ранньохристиянські уявлення про державу і право
- •27. Вчення отців католицької церкви про єдине християнське суспільство. Роль католицької церкви в системі соціального управління.
- •28. Теологічний світогляд середньовіччя
- •31. Вчення Лукреція Кара, Полібія
- •32. Вчення про державу і справедливість Ціцерона та Сенеки.
- •33. Трактування права римськими юристами доби Юстиніана.
- •35. Політико-правове вчення Ав-релія Августина.
- •36. Формування станово-представницьких форм правління і поява державно-правових концепцій єдиної, централізованої держави і соціального миру.
- •39. Фома Аквінський про сутність держави, права, закону. Суть філософсько-теологічної системи томізму.Класифікація законів.
- •40. Вчення Марсилія Падуанського про державу і право
- •41. Постглосатори
- •43. Вплив перших буржуазних революцій на розвиток політичної думки в Європі.
- •46. Гроцій про державу і право
- •48. Вчення Гоббса про право і державу
- •49. Вчення про державу і право Джона Локка та Девіда Юма.
- •50. Політико-правова концепція геґеля
- •51. Загальна характеристика вчень про державу і право доби просвітництва
- •52. Державно-правові погляди жан-жака руссо
- •55. Політико-правова концепція вольтера
- •56. Теорія поділу влад монтеск'є
- •57. Погляди на державу і право французьких матеріалістів-енциклопедистів ден1дідро, поая-анрі гоаьбаха, каода-адріана геаьвеція
- •58. Історична школа права Гуго,Савіньї,Пухта
- •59. Лібералізм у Франції
- •64.Державно – правові вчення в Італії: Джамбаттіста Віко, Чезаре Беккаріа
- •65. Державно правова думка в сша періоду боротьби за незалежність
- •67. Витоки державно-правової ідеології українського народу.
- •68. Українські просвітники про державу і право
- •69. Становлення поглядів на державу і право в київській русі
- •70. Політико-правова думка польського періоду в Україні
- •71. Політичні програми гетьманів України.
- •72. Державно-правові концепції в Україні наприкінці XIX— на початку XX ст.
- •74. Державно-правові вчення періоду утворення феодальної централізованої держави та зміцнення абсолютизму в Росії
- •79. Юридичний позитивізм.
- •80. Соціологічні державно-правові погляди.
- •81. Психологічна концепція права
- •86. Державно-правова теорія в. Леніна.
- •96. Теорія солідаризму л. Дюгі
- •103. Державно правові концепції в Україні перших десятиліть 20 століття
- •104. Ленінське вчення про державу і право та його послідовників
- •105. Радянське праворозуміння
- •108. Загальна характеристика західноєвропейських вчень про державу
- •109. Позитивізм та його трансформація у неопозитивізм
- •110. Соціологічні концепції права
- •111. Психологічна теорія права
- •112. Концепції відродженого природного права xXстолетія
- •113. Сучасні концепції природного права інтерсуб*єктивного напрямку: феноменологічні,екзистенціальні, герменевтичні та комунікативні концепції.
36. Формування станово-представницьких форм правління і поява державно-правових концепцій єдиної, централізованої держави і соціального миру.
Починаючи з XII століття, докорінно змінюється обличчя західноєвропейських країн. Подолавши феодальну роздрібленість, вони розвивалися у напрямі утвердження станово-представницьких форм правління, які гарантували стабільність у суспільстві, ліквідацію колишніх внутрідержавних перегородок. Активізується процес формування національних ринків, зростають і багатіють міста як центри ремесел і торгівлі.
З іншого боку, змінюється соціальна структура суспільства. Поряд зі старими феодальними станами (духовенством та дворянством) дедалі голосніше став заявляти про себе так званий "третій стан" (міське бюргерство). Зміцнюючись економічно, він вимагав залучення його до політичної влади і звільнення з-під феодальної сваволі. Відбулось низка так званих "комунальних революцій", в результаті яких великі торговельні міста домоглись повного визволення з-під сеньйоріальної залежності. В XII ст. виникає феодальне міське право ("магдебурське право"), яке виводило міста з-під юрисдикції феодалів і надавало їм власне самоврядування, встанов лювало порядок виборів і функції міських органів влади, суду, об'єднань ремісників і купців, регулювало ряд цивільно-правових відносин.
Суспільство дедалі більше поповнювалося багатими людьми, котрі перебували поза феодальною ієрархією, володіли нерухомістю, іншими матеріальними цінностями та були зацікавлені у стабільній владі, яка б гарантувала їхню безпеку і створювала можливості для продуктивної праці. Представники цих верств населення виступали за впровадження нового законодавства, здатного регулювати нові суспільні відносини та забезпечити охорону власності від феодального свавілля. А звідси - поява нових державно-правових концепцій, що пропонували значну корекцію суспільного устрою, по-іншому визначали роль і призначення держави. Нові державно-правові концепції обгрунтовували ідею централізованої держави і політичного миру.
39. Фома Аквінський про сутність держави, права, закону. Суть філософсько-теологічної системи томізму.Класифікація законів.
Монах-домініканець, італієць Фома (Тома) Аквінський (1225-1274 pp.) був засновником теологічної школи томізму і відіграв провідну роль у впровадженні в життя офіційної релігійної ідеології.
Найвідомішими його творами були "Сума істини католицької віри проти язичників", "Сума теології"', "Про правління можновладців". Основні концептуальні засади вчення філософа стосуються питань держави, права і закону в аспекті відносин церкви і держави, влади і суспільства, істини і справедливості. Його вчення спрямоване проти арістотелівського погляду на державу, право, суспільство з точки зору його натуралізму.
Послідовником вчення Арістотеля був арабський філософ XII ст. Ібн Рушді (по латині Аверроес), який проповідував вчення про вічність матерії і руху. Аверроїзм заперечував акт одночасного божественного творіння, визначаючи Бога не як творця, а як першопричину всього сущого. Виходячи з цього, земне життя, включаючи державу і право, підпорядковане природним закономірностям.
Фома Аквінський, перебуваючи на позиціях апологетики ідеології католицизму, піддав ретельному аналізові вчення Арістотеля, витлумачив арісто-телізм у католицько-теологічному дусі, використав його в розробці християнської державно-правової концепції. В числі перших він спробував розвинути християнську доктрину держави на основі "Політики" Арістотеля.
Що зближувало філософські погляди на державу і право цих двох великих мислителів?
По-перше, Фома Аквінський поділяв думку Арістотеля про те, що людина є політичною істотою. Самою природою закладене в людині прагнення жити з іншими людьми для задоволення своїх потреб. Наслідком цього прагнення індивідуума і є держава. Вона відіграє важливу роль у житті суспільства, ставлячи собі за мету "загальне благо" своїх громадян.
По-друге, подібно до багатьох своїх попередників ( в тому числі і Арістотеля), Фома Аквінський виводив державну владу від самого Бога і радив беззастережно їй підкорятися.
По-третє, Аквінський, як і Арістотель, не розмежовує суспільство і державу. Відповідно до його вчення, держава- це форма людської єдності і співробітництва, яка виникає у відповідь на потреби природи і розуму.
Роль володаря в державі філософ порівнював із роллю Бога в світі. Він зазначав, що Бог, перш ніж керувати світом, встановлює в ньому відповідний порядок. Так само і правитель: перш ніж управляти своєю державою, він встановлює в ній порядок.
Монархія, на думку теолога, є найдосконалішою формою правління. Вона є більш усталеною, стійкішою і стабільнішою, ніж інші форми, а тому саме вона здатна підтримувати порядок у суспільстві і гарантувати щасливе життя своїм підданим.
Які риси монархії роблять її домінуючою серед інших форм державного правління?
1)3а своєю будовою монархія схожа на всесвіт, який створив Бог. А всесвіт є найдосконалішою структурою.
2)Монархія, як і людський організм, управляється одним центром, а тому виключає суперечки між окремими ланками правління, які мають місце за аристократії, олігархії та демократії.
Водночас доцільно звернути увагу на принципово різні засади вчень Фоми Аквінського і Арістотеля.
1. Це в першу чергу стосується розуміння природи людини і справедливості.
В античних мислителів, у цілому, і у Арістотеля, зокрема, людська поведінка підпорядкована природному праву, яке відображає вимоги всеосяжної космічної справедливості.
У Фоми Аквінського природне право є не що інше, як підкорення людини Богові і втілення божественної справедливості.
2. Різноманітність поглядів двох мислителів стосується самої держави.
В Арістотеля держава (поліс) є самодостатньою, тобто вона сама пособі здатна забезпечити всі умови для морального розвитку громадян. Полісна організація суспільства вбачалася як реальна умова втілення вічної справедливості, критерієм якої було право.
У вченні Аквінського держава теж турбується про суспільство, дбає про "загальне благо". Але вічна (божественна) справедливість може утвердитися на землі не завдяки державі (світській владі), а завдяки владі духовній (церкви). Саме вона є єдиною, що діє за божими заповідями.
Критерієм загальної справедливості є Святе Письмо (Біблія). І взагалі, "червоною ниткою" через роздуми Фоми Аквінського про співвідношення духовної і світської влади проходить теза про верховенство духовної влади над світською, церкви над державою.
В чому полягає сутність влади, її першооснова в державі? Аналізуючи світську владу, Аквінський дійшов висновку, що вона складається з трьох аспектів: а) сутності самої влади; б) форми влади (тобто її походження); в) використання влади.
Сутність влади мислитель вбачав в установленому Богом порядку відносин панування і підкорення. В таких відносинах воля спричиняє рух підданих.
На відміну від сутності влади, її форма (походження) не завжди відповідає приписам Божого закону. У світському житті заволодіти владою можуть пройдисвіти, із застосуванням обману чи сили.
Що стосується третього аспекту - використання світської влади - то тут Фома Аквінський вказував на зловживання владою, несправедливе її використання, що теж є порушенням Божих заповідей.
З огляду на невідповідність світської влади настановам Бога на стадіях її походження і використання, мислитель приходить до висновку, що вона не може претендувати на зверхність у суспільстві. Єдиною, відповідною до Божих заповідей, є влада церковна, завдяки якій у суспільстві можуть бути встановлені справедливість і спокій.
Політичним внеском Фоми Аквінського у розвиток державно-правової думки є його класифікація форм держав на основі критерію морального правління.
Метою суспільства, вважає теолог, є загальне благо. З огляду на це він поділяє правління на справедливе і несправедливе, а владу - на політичну і деспотичну.
Політична влада - це дотримання законів, опікування світського правителя обороною країни, судочинством, усунення зловживань, підтримання миру в державі. Вона - найкраща форма правління, яка контролюється церквою і великими феодалами.
Деспотична влада - це ніким і нічим не обмежене правління повелите ля-деспота. Таке правління Фома Аквінський однозначно засуджував, підкреслюючи, що правитель мусить керуватися вимогами божественної справедливості, дотримуватись приписів, законів і вимагати такої же поведінки від своїх підданих. Правління однієї людини над іншою не повинно позбавляти підданого права на вільний моральний вибір. Ніхто, навіть раб, не зобов'язаний коритися деспоту. А тому опір тиранії, робить висновок філософ, є не лише правом, а й обоє 'язком підданих.
Розвиваючи далі думку про владу, мислитель підкреслював, що влада виникає у відповідь на природну необхідність задоволення потреб людини. Вона об'єднує суспільство і допомагає людям удосконалюватися морально, піклуватися про свою душу та своє місце серед людей.
Свою правову концепцію Фома Аквінський викладає з позицій категорії справедливості. Право - це дія справедливості під кутом зору встановленого божественного порядку людських взаємин. Справедливість полягає у наданні кожній людині того, що їй самій належить. Саме у цій концепції погляди Аквінського і Арістотеля збігаються. Так само, як і Арістотель, Аквінський розрізняв два види справедливості: розподільну і порівняльну. Розподільна справедливість - це надання благ відповідно до заслуг особи, а порівняльна - дії на порівняння чого-небудь, в першу чергу, права. Відповідно до цього, робить висновок теолог, існують і види права:
а) якщо порівняння відбувається за внутрішньою природою речей, то це дія природного права;
б) якщо ж порівнюються дії (себто, відновлюється справедливість у суспільстві) за людською волею, то це - позитивне (людське) право.
Влада, вважав Аквінський, приводить в дію закони держави. Вони являють собою специфічні настанови(приписи), які не порушують божественного порядку. Закон є джерелом права, а право - це дія божественної справедливості у божественному порядку людського буття. Його джерелом є вічний закон.
Що таке вічний закон?
Фома Аквінський дає однозначну відповідь на це далеко не просте філософське запитання: вічний закон є тотожним розуму Бога, вічний план божественної мудрості. У відповідності з ним відбувається увесь процес творення світу.
Формою віддзеркалення божественного розуму у земному житті є природний закон. Сферою його впливу є світ живої природи, який підкоряється інстинктам життя і самозбереження. Природний закон діє однаково як у сфері християнського світу, так і серед язичників. У людському суспільстві цей закон виявляється у прагненні жити досконалим, гідним людини життям - прагнути до добра, уникати і не чинити зла, цінувати життя, шукати істину.
Дарунком Божої милості (Божого откровения) є Божественний закон, який визначає кінцеву мету людського життя, керує душею і спрямовує людей у прагненні до добра.
Піддавши аналізу ці три закони (вічний, природний і божественний), Фома Аквінський зауважив, що всі вони не стосуються людей безпосередньо, тому що не випливають із людської природи. Спеціально призначеним для людей є позитивний (або людський) закон, який конкретизує природний закон і за допомогою сили і страху змушує людей досягти доброчесності і не завдавати зла іншим людям. Людський закон спрямовує недосконалих за своєю природою людей коритися владі перед страхом покарання.
Але якщо природний закон поширюється на всіх людей всесвіту, то норми позитивного закону діють у межах окремих країн і різняться між собою. Правда, серед них є багато таких, які збігаються за своїм внутрішнім змістом. їх Фома Аквінський назвав "правом народів" у розумінні норм міжнародного права, яке регулює відносини народів різних країн. Таке розуміння філософом "права народів" докорінно відрізняє це право від "права народів" Стародавнього Риму, яке регулювало відносини всередині держави, між іноземцями та між ними і римськими громадянами.
Християнський філософ вважав людей розумово недосконалими, а тому вони не в змозі усвідомити всю сутність правди. Прийнятий в людському суспільстві позитивний закон є теж недосконалим, тимчасовим і не в змозі відновити порушену справедливість. В такому випадку, радив Аквінський, правда може бути відновлена з допомогою Святого Письма (Закону Божого), яке є критерієм справедливості і добра.
Вчення видатного теолога, неухильного провідника ідеології католицизму мало багато опонентів, яких офіційна церква називала єретиками. Вони вважали, що церква сфальсифікувала істинне вчення християнства, порушила його гуманістичні, демократичні засади, сприяла соціальній диференціації в суспільстві. Правда, разом з церквою єретики заперечували державу з її антилюдськими політичними інститутами і пропонували новий суспільний устрій на основах раннього християнства.
Наостанок зазначимо, що система державно-правових ідей Фоми (Томи) Аквінського в пізніші часи стала, завдяки католицькій церкві, основою течії томізму і неотомізму.