103. Державно правові концепції в Україні перших десятиліть 20 століття

Консервативна державницька концепція

Консервативна державницька концепція черпала ідеї відродження української державності в минулому. Це було спричинено існуванням у 1918 р. гетьманату П. Скоропадського, необхідністю обгрунтування його політико-правових підстав, доведення наступництва монархічно-гетьманських традицій. Традиції монархізму виводились і з більш ранніх часів української державності — Галицько-Волинського князівства і навіть Київської Русі.

В´ячеслав Липинський (1882—1931), розробляючи теоретичні питання української державності, виходив з універсальної передумови — права кожної нації на самовизначення і власну державність. «Український народ хоче і має право бути народом вільним, — говориться в «Нарисі програми Української демократичної хліборобської партії». — Він дорівнює всім іншим куль­турним народам світу і має повне право сам за себе своєю волею вирішувати свою долю». Не може загинути у безволі народ, що творив велику Київську Русь, яка відродилася в Козацькій Україні. Липинський вважає: державність — чинник самозбереження нації, її активної участі в Європі, міжнародному житті.

У ранній період творчості український історик і публіцист (1908—1919 р.) відстоював демократичний шлях відродження української державності та її республіканський лад. У тім же «Нарисі» (1917 р.) відзначається, «що тільки українська демократія може стати твердою опорою української національно-державної ідеї», що вона буде домагатися «проголошення Української Демокра­тичної Республіки». Відродити державність, вважав Липинський, можна лише тоді, коли в суспільстві є сили, класи, які кревно зацікавлені в цьому. «Україна — край хліборобів і українська держава мусить стати державою хліборобів». Підтримка найбільш численного класу — селянства він вважав головною умовою успіху державності, а хліборобів — головним носієм її ідеї: «політична власть на Україні повинна належати в першій мірі представникам українського селянства». Не зігноровані права і громадян неукраїнської національності, «котрі повинні буги забезпечені українськими державними законами».

Однак жовтневий 1917 р. переворот більшовиків у Петрограді, агресія радянських військ проти УНР, нездатність Центральної Ради і її уряду вирішити назрілі соціально-економічні проблеми поклали кінець демократичним програмам. УДХП приводить до влади гетьмана П. Скоропадського, на якого Липинський покладав надії як на національного лідера. Політичні реалії вплинули і на його програму державних перетворень.

Тепер у центрі концепції Липинського не ідея «трудової демократії», а «трудової монархії», де носієм державної ідеї, як і раніш, виступає «хліборобський клас» як консолідуючий фактор державності. «Від об´єднання та зорганізування українського хліборобського класу залежить об´єднання та зорганізування цілої Української Нації». Цей клас створює новий тип хлібороба—з мечем і оралом — «воїна-продуцента», землевласника, який збагачує державу і захищає її. Вивчення історичного досвіду української державності привело Липинського до висновку: творцем державної ідеї завжди була «активна меншість», еліта. Він вибудовує власну типологію національних аристократій, що відрізняється способами організації своєї влади: олігархію, демократію і класократію. Саме класократія, на його думку, є найбільш прийнятною для України за тих умов формою і методом організації керівної еліти. На відміну від марксизму, який головною класоутворюючою ознакою вважає ставлення до власності, український мислитель визначає поняття класу (аристократії) на основі спільності традицій, способу життя, почуття солідаризму і фізичного споріднення. У цьому він був близький до європейської теорії еліт (В. Паретто, Г. Моска). Липинський вважав ідеальним прикладом класократії англійську конституційну парламентську систему, за формою правління — конституційну монархію. Класократія є правовою, «законом обмеженою і законом обмежуючою» монархією, яка б вінчала соціальну ієрархію і втілювала єдність нації та держави, обмежувала владу «аристократичної меншості». Знаючи про недоліки монархії, з огляду на історичні традиції українського народу, Липинський пропонував модель «трудової монархії» у формі гетьманату, заснованого на принципах конституціоналізму і демократії.

Організація політичної влади в «трудовій монархії» має бути багаторівневою: 1) гетьман як гарант суверенітету нації, голова оборони країни, її виконавчої влади; 2) територіальна і трудова, нижча і вища законодавчі палати парламенту, де нижча репрезе­нтує інтереси окремих земель України, а вища — виборну аристократію, «трудові організації» (профспілки та ін.); 3) місцеве самоврядування. Стабільності державі додають юридичні гарантії недоторканності особи і приватної власності.

У своїх творах Липинський слідує традиціям вітчизняної правової школи. Як Драгоманов, Кістяківський та інші, він виділяє значення прав і свобод людини для державотворення, підкреслює необхідність їх законодавчого закріплення і гарантованості для всіх громадян держави. Він так само виступає за широку децентралізацію й розвинене місцеве самоврядування, що сприяють максимальній реалізації прав особистості і прав громад. Липинський розвиває поняття «громадянство» (тобто громадянське суспільство), «законність», «правопорядок». За умови все більшого культивування нігілістичного ставлення до права його заслугою було проголошення верховенства закону як єдиного регулятора суспільних відносин, акцентування на «відповідальності перед громадянством».

Близькими до політичних поглядів В. Липинського були державницькі концепції відомих галицьких істориків і публіцистів Стефана Томашівського (1975—1930) і Василя Кучабського (1895— 1945). Свої політичні висновки вони робили на основі дослі­дження історії української державності.

Державницька концепція Томашівського базувалася на чотирьох ідеях: 1) особлива роль Галичини та уніатської церкви в майбутньому державотворенні; 2) український консерватизм; 3) об´єднуюча національна ідея; 4) європеїзація українського руху з опорою на власні сили.

С. Томашівський вважав, що майбутня українська держава має спиратись на традиції Галицько-Волинського князівства, а також на політичний досвід Австро-Угорської монархії та Польської республіки і формуватись на основі політичної автономії західноук­раїнських земель у формі клерикальної монархії з власним законодавством, адміністрацією, системою правосуддя, освіти, армією. Він доводив, що традиції українського народу, наявність внутрішніх розбіжностей між його провідниками та станами зумовлюють необхідність впровадження в Україні монархічної форми правління, що найкраще сприяє утвердженню авторитету і порядку.

Цю думку поділяв і В. Кучабський. Особливу роль у заснуванні монархічної держави він відводив провідній верстві, сформованій з «людей військового духу і організації», з огляду на втрату іншими суспільними верствами здібностей і можливостей стати на чолі державотворення. На його думку, роль головного центру національно-визвольної боротьби мала відіграти Галичина.

Проте український консерватизм з його націократичними ідеями вже не відповідав новим політичним і геополітичним реаліям і втратив перспективи їх втілення.

Націоналістична концепція державності

Найбільш радикальне вирішення «українського питання» запропонував на початку століття харківський адвокат Микола Міхновський (1873—1924). Влітку 1900 р. на відкритті пам´ятника І. П. Котляревському в Полтаві він виступив з промовою, що лягла в основу його брошури за назвою «Самостійна Україна».

Проблемі самостійності Міхновський прагне дати правове обґрунтування, показати, що нинішній колоніальний статус України — грубе порушення природного історичного права її народу. «...Яким правом російський царський уряд поводиться з нами на нашій власній території, наче з своїми рабами? — ставляться гнівні риторичні запитання в брошурі. — ...На підставі якого права на всіх урядах нашої країни урядовцями призначено виключно росіян (москалів) або змоскалізованих ренегатів? На грунті якого права з наших дітей готують по школах заклятих ворогів і ненависників нашого народові? Через що навіть у церкві панує мова наших гнобителів? Яким правом правительство російське здерті з нас гроші витрачає на користь російської нації, плекаючи і підтримуючи її науку, літературу, промисловість і т.д.? І, нарешті, найголовніше, чи має право царське правительство взагалі видавати для нас закони, універсали та адміністративні засади?» Відповіді Міхновського на ці запитання зводяться до наступних аргументів:

По-перше, Переяславський договір 1654 р. про унію двох держав — Росії й України, самостійних, незалежних щодо свого внут­рішнього устрою, це — своєрідна Конституція, «Переяславський контракт» двох сторін. Московські царі їх грубо порушували «і поводяться з нами так, наче б Переяславська конституція ніколи й не існувала». Україна має право повернути свою державність на­віть силою.

По-друге, наші супротивники, пише Міхновський, можуть заперечити, що за давниною Переяславського договору Україна вже втратила свої права. Автор «Самостійної України» аргументує: «Перше: не може бути придбане на підставі задавнення те, що захоплене грабіжницьким або злочинським шляхом. Друге: розуміння про задавнення не може відноситись до зневолення свободи». Саме таким неправовим було ставлення московської монархії до української республіки, внаслідок чого вона втратила волю, але не право на неї.

По-третє, друга половина XIX ст. позначена боротьбою націй за свою волю проти гнобителів, що порушують їх природне, невідчужуване і міжнародне право. Якщо справедливо, вважає Міхновський, що кожна нація відповідно до міжнародного права прагне до своєї самостійності і незалежності, духовного і матеріального розвитку, без чого немає і розвитку індивідуальності, стане зрозумілим: державна самостійність є головною умовою існування нації, а державна незалежність — ідеалом міжнаціональних відносин.

По-четверте, «...виникає питання, чи визволення національне можливе для нас», адже український народ перебуває «у становищі зрабованої нації»? Відповідь Міхновського: хоча з часу Переяславського договору спостерігається політичний і культурний занепад, «республіканська свобода нівечиться», все-таки надія відроджується, виникає ідея «нової України». Отже, національне звільнення і можливе, і необхідне: «на нас лежить., обов´язок розбити пути рабства».

Рушійною силою цього процесу повинна стати українська інтелігенція, девізом якої буде: «Одна єдина, нероздільна, вільна самостійна Україна від Карпатів по Кавказ», тобто включаючи Дон і Кубань, населені вихідцями з України. За Міхновським, це буде «держава одноплемінного державного змісту». Таким чином, йдеться про етнічну державність, ідею національного со-лідаризму.

Такий ригоризм не враховував політичних і соціально-економічних реалій в Україні (несформованість нації, незавершеність її станової стратифікації, зростання питомої ваги пролетаріату з Росії, панування соціалістичних ідей серед національної інтелігенції та ін.) і не мав реальних перспектив. Шлях до серця масового читача заступав девіз Міхновського: «Усіх, хто на цілій Україні не за нас, той проти нас. Україна для українців, і доки хоч один ворог-чужинець лишиться на нашій території, ми не маємо права покласти оружжя». Заслуга автора «Самостійної України» в іншому — він першим у XX ст. сміливо порушив питання про мож­ливість і необхідність відродження української державності.

М. Міхновський — автор проекту «Основного закону «Самостійної України» Спілки народу Українського», складеного від імені Української народної партії. Проект Основного закону містить 118 статей і визначає територію «нової України», її устрій як союз вільних і самоврядних земель, громад, проголошує винятковий суверенітет українського народу, права українців, передбачає чіткий поділ влади, повноваження місцевих органів влади, національну і фінансову, податкову системи, державну символіку і т.д., механізм внесення змін в Основний закон, перелік найважливіших законів. У проекті є низка статей, що обмежують економічні права «чужинців», однак всі інші — особисті, політичні, культурні права гарантуються і захищаються державою. Тут детально виписані права українців (ст. 10—29), республіканські, знизу доверху, механізми управління, двопалатний парламент (Рада представників і Сенат), його повноваження (ст. 31—32, 37—61). Автор проекту запропонував змішану, президентсько-парламентську форму республіки, де президент призначає і відсторонює міністрів, є головнокомандуючим армії і флоту (ст. 34, 62—78). Цікаво, що у випадку порушень Конституції чи ігнорування її норм проект передбачає створення «народного суду» (обома палатами парламенту і вищим касаційним судом) щодо відповідальності президента. Помітно, що в пропонованій системі правління, судоустрої акумульовано передовий досвід європейських держав і США. В цілому ж національна ідея в трактовці Міхновського не знайшла на початку XX ст. широкого визнання серед українства.

Ідеолог українського націоналізму Дмитро Донцов (1883— 1973) теж критично оцінював досвід відродження української державності в 1917—1920 рр. На його думку, руйнівна політика Центральної Ради, а потім Гетьманату скомпрометували і демо­кратичну, і монархічну моделі цієї державності. Псевдодержавність у формі УРСР тим більше не вирішила питань створення громадянського суспільства і повноцінної нації. Які причини?

По-перше, глибинну причину невдач Донцов вбачав у «про-вансальстві». «До цього типового провансальства я зараховую...дивну мішанину з кирило-мефодіївського й драгоманов -щини — легалістичного українофільства й народництва з їх крайніми течіями, марксизму й комунізму, з одному боку, «есе-рівства» і радикалізму — з іншого, нарешті — з правих ідеологій, починаючи від Куліша і кінчаючи неомонархізмом», — писав він у роботі «Підстави нашої політики». Провансальство — «світогляд нижчих рас, переможених». Головна причина кризи української ідеї — «брак віри і брак волі».

По-друге, в період 1914—1920 рр., вважав ідеолог націоналізму, відбувся конфлікт «двох цивілізацій, двох політичних, соціальних і культурно-релігійних ідеалів, конфлікт Європа—Росія». Більшовизм як явище російське підтвердив несумісність, антагонізм двох світів, культур. Україна ж була і залишається європейською країною, вона — «аванпост Європи проти Росії». Геопо-літичне майбутнє України — з Німеччиною й Австрією. Першою заповіддю для неї повинно бути: «1. У політиці внутрішній — плекання всіх засад західної культури... 2. У політиці зовнішній — повна сепарація від Росії. І там, і отут стисла сполука з Європою...сепарацію (розумію) — відділення в непідлеглу державу».

По-третє, події початку XX століття, вважав Донцов, підтвердили, а ті, хто як Міхновський, рвав із провансальством, першими заявили — потрібний новий націоналізм. Його концепція відкидає демократичну концепцію, «замінивши її на волюнтаристську, ірраціональну, елітарну концепцію нового націоналізму».

Які вимоги, на думку Донцова, цього нового, інтегрального, вольового націоналізму? У книзі «Націоналізм» їх шість: 1. Голо­вним фактором націоналізму є воля. «...На цій волі (не на розумі), на догмі, аксіомі (не на доведеній правді), на самостійнім ... на бездоказовім пориві, мусить бути збудована наша національна ідея». 2. Прагнення до боротьби та «свідомість її конечности». Автор «Націоналізму» пропонував розрізняти «експансію як ціль, боротьбу як засіб». 3. Романтизм, догматизм, ілюзіонізм. Роман­тичні ідеї — догматичні, сполучені з релігійними почуттями, вони «дуже часто з´являються в історії у формі так званих «ілюзій», «легенд», «міфів». Легенда «останнього бою» забезпечить перемогу справі. 4. Фанатизм і аморальність. «Фанатизм... випливає вже з ... релігійного характеру. Віруючий дивиться на свою правду як для всіх обов´язуючу...всяка нова ідея не толераційна...». Фанатизм аморальний, тому що вступає в протиріччя «з буденною мораллю»; етичність чи неетичність оцінює з погляду «загально-національних, взагалі громадських справ». Всі великі події в історій´ — наслідок фанатичних ідей. Національна ідея — не­примирима, фанатична, «аморальна» — вибухова сила в історії. 5. Імперіалізм — чинник поступу, «легкий синтез між раціоналі­змом і інтернаціоналізмом». Є нації, покликані до управління іншими: «є вищі і менш варті народи, ті, що вміють правити іншими (і собою), і народи, що цього не вміють ... Право сильних рас організувати людей і народи для зміцнення існуючої культури і цивілізації». 6. Еліта і насильство здійснює національну ідею. Тільки «творче насильство ініціативної меншості як порядкуючої сили» втілює цю ідею, а не народ («ніколи народ!»). Від експансії своєї країни зрікається лише той, в кого завмерло почуття патріотизму. Агресивність — шлях кожної нової ідеї.

Таким чином, ідеологія інтегрального націоналізму набрала войовничо-ірраціонального, антиінтелектуального і волюнта­ристського характеру. Його суспільна природа є виразно тоталітарною, співзвучною фашистським течіям, які ширились тоді в багатьох країнах.

Якщо Д. Донцов сформулював головні засади ідеології нового націоналізму, то Микола Сціборський (1897—1941) був автором політичної доктрини цього націоналізму. У «Націократії», гостро критикуючи демократію, соціалізм і монархізм, сформулював свою концепцію націократії як альтернативної їм форми держави. На відміну від В. Липинського він визначив націокра-тію як «режим панування нації у власній державі, що здійснюється владою усіх соціально-корисних верств, об´єднаних — відповідно до їх суспільно-продукційної функції — у представницьких органах державного управління». Сціборський заперечував право політичних партій на участь в управлінні державою і вважав диктатуру оптимальним засобом здійснення державної влади на час національної революції. Опорою політичного режиму мала стати революційна націоналістична організація. Кінцевою метою національної революції, «звільнення нації від окупантів» ставилась розбудова самостійної соборної української держави.

Через етап національної диктатури Україна мала прийти до республіканського ладу («націоналізм відкидає монархізм як чуже українству»), де влада буде зосереджена в руках націократії («управління, оборона й лад»). Законодавча влада — Державна Рада мала обиратись всіма громадянами. На чолі держави — її Голова, Вождь нації, обраний Національними Зборами у складі депутатів Державної Ради, членів Всеукраїнської Господарської Ради, представників крайових Рад та профспілок. Голова держави наділявся повноваженнями головнокомандуючого, прем´єр-міністра, призначення міністрів, підзвітних йому, правом законодавчої ініціативи, розпуску парламенту, вето на прийняті ним закони. Національні Збори мали обрати також Найвищий Державний Суд. На чолі місцевих адміністрацій стоятимуть представники центрального уряду. Політичні партії будуть розпущені. Функції політичного керівництва виконуватиме ОУН як загальнонаціональний рух.

Таким чином, націократія М. Сціборського є своєрідним поєднанням елементів політичної доктрини фашизму та президентсько-парламентської форми правління. Україна б стала державою з жорстким авторитарним політичним режимом під керівництвом напіввійськової націоналістичної організації.

Отже, консерватизм, націоналістична модель української державності як напрямок вітчизняної політико-правової думки — закономірна реакція на політику національного гніту і шовінізму спочатку російського самодержавства, пізніше — сталінського тоталітаризму. Цей напрямок запропонував альтернативу (багато в чому — гіпотетичну), з якою довелося рахуватись і націонал-демократам, і соціал-демократам, і більшовикам. Водночас націократична модель державності теоретично переконала сучасників у порочності етнічної державності, анахронізмі «трудової» чи клерикальної монархії, загострила їх увагу до національних проблем.

Національно-демократична модель української державності

Основоположником національно-демократичної моделі української державності сучасні політологи вважають відомого галицького правознавця, громадського і політичного діяча першої чверті XX ст., академіка Станіслава Дністрянського (1870—1935).

Провідною ідеєю його національно-державницької концепції є право кожної нації на самовизначення, автономію та державну незалежність. В основі концепції покладена теорія суспільних зв´язків: органічних, суб´єктами яких є сім´я, рід, плем´я, народ, держава, та організаційних, носіями яких є класи, партії, товариства, церква. Держава є суспільним органічним зв´язком найвищого типу: все, що століттями генетично склалося в суспільних зв´язках, є реальною основою держави і права. Суспільні зв´язки формуються на основі норм, прийнятих в окремих сім´ях, родах, племенах, класах, політичних партіях, країнах. Отже, всі правові норми є і соціально-етичними нормами.

Вчений робить висновок: в основі суспільних зв´язків лежать історичні традиції кожного народу, в т.ч. державницькі. Розвиток суспільного життя в Україні відбувався так само, як і в Західній Європі, а державницькі традиції сягають тут сивої давнини, Київської Русі, яка існувала не на загарбаній, а на власній землі. Такою була і козацько-гетьманська держава часів Б. Хмельницького. С. Дністрянський підсумовував: Україна має всі історичні та правові підстави для національного самовизначення, утворення власної державності на своїй етнічній території.

С. Дністрянському належать авторські конституційні проекти — «Устрій Галицької Держави» (1918 р.) та Конституції Західно-Української Народної Республіки (1920 р.). Особливостями останнього проекту є, по-перше, положення про ЗУНР як правову, суверенну, демократичну та національну державу; по-друге, ЗУНР — держава, що визнає людину з її правами та свободами важливою соціальною цінністю; по-третє, влада в державі побудована за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу і судову з місцевим самоврядуванням. Конституційний статус особи і громадянина визначався на основі принципів їх рівності, «єдності прав, свобод та обов´язків громадян», «невідчужуваності прав та свобод особи», «гарантованості прав та свобод особи з боку держави». Свободи автор конституційного проекту поділяв на свободу натуральну, особисту, політичну та економічну.

Для «обгрунтування тривалої народної влади в державі, — вважав С Дністрянський, — слід скликати Установчі збори»на основі загального, прямого і таємного голосування без різниці в статі. Одночасно з виборами Установчих зборів мали пройти й вибори першого президента Республіки. Збори повинні затвердити Конституцію ЗУНР, адміністративно-територіальний поділ республіки, ухвалити закон про вибори депутатів парламенту та депутатів місцевих представницьких органів, розробити і прийняти необхідні фінансові та податкові закони. Організація публічної влади за проектом передбачає приналежність законодавчої влади однопалатному парламенту — Народній Палаті, обраній на 4 роки на основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні. «До сфери дії Народної палати належить творення законодавства про всі ті предмети, які вимагають уніфікованого врегулювання в державі». Для внесення змін і доповнень до Конституції з ініціативи парламенту чи за рішенням республіканського референдуму скликається спеціальний представницький орган — Загальнодержавна Рада. Крім перегляду чи змін до Основного закону вона приймає рішення про надзвичайні заходи в державі на випадок війни та про дострокове припинен­ня повноважень президента Республіки.

До системи органів виконавчої влади входить президент Республіки, до уряду — Державна Рада та місцеві органи виконавчої влади. Відповідно до проекту президент обирається терміном на 4 роки. Він є главою держави і очолює виконавчу владу, призначає членів уряду, «піклується про єдність дій уряду і слідкує за законністю управління». Судова система республіки у конституційному проекті охоплює як окремі інституції суди, Державний судовий трибунал та голову Державної юстиції. «Судді призначаються Президентом Республіки, або заступаючим його Головою Державної Юстиції, остаточно і на все життя». Вони — самостійні й незалежні у своїх діях і відповідальні тільки за законом. Участь народу в судочинстві мала забезпечуватись мировими судами народних засідателів або присяжних. Верховне правосуддя належить державному судовому трибуналу, до повноважень якого віднесено також контроль за конституційністю законів, додержанням меж компетенції представницьких органів, виконанням обов´язків депутатами парламенту, ухвала його рішень щодо політичних звинувачень тощо.

Конституційний проект Дністрянського містить важливі положення про організацію й правові засади діяльності представницьких органів та органів виконавчої влади на місцях, про статус державних службовців, про порядок організації проведення та компетенцію референдумів різного рівня та ін. Тут визначається, що «як політичний власник національної території український народ є носієм територіального верховенства в державі... Всі інші народи, які постійно проживають в державі, приймають пропорційну участь як в створенні і організації волевиявлення народу, так і його здійсненні».

Проект Конституції ЗУНР, розроблений С. Дністрянським, залишився нереалізованим, але його норми і принципи відповідали найвимогливішим доктринам конституційної, правової держави, робили честь вітчизняному конституціоналізму.

Інший відомий галицький правник, політолог і соціолог Володимир Старосольський (1978—1942) сформулював концепцію побудови української державності, засновану на поєднанні національного і соціально-класового чинників у цьому процесі.

В. Старосольський виходив з того, що нація є «твором психології, а не витвором раціонального думання». Нею керується стихійна воля, яка не знає мети та обмежень, а має тільки напрямок. Джерелом існування нації, її життєдайною енергією є прагнення до політичної самостійності, яке історично проявляється як боротьба за власну державність. Рушійною силою цієї боротьба є не тільки національні, а й класові інтереси. Широкі маси народу, які брали участь у боротьбі за національне визволення, пов´язували з ним і своє соціальне визволення. Відстоюючи принцип, що політична боротьба є «матір´ю» націй, правник різко негативно ставився як до «войовничого націоналізму», так і до марксизму.

У праці «Держава і політичне право» Старосольський виокремлював три шляхи побудови держави — на основі економічних інтересів, політичних інтересів і національної єдності. У першому випадку утворення держави відбувається шляхом економічного відокремлення її від метрополії (США). Утворення держави на основі політичних інтересів передбачає захоплення політичної влади партією одного класу (СРСР). Єдино прийнятним для України шляхом утвердження державності є утворення її на основі національної єдності (як у Чехії).

Відомий соціолог і політолог Ольгерд Бочковський (1885— 1939) слідом за Старосольським розумів націю як духовну спільність, що грунтується на національній свідомості та прагненні до волі. Вольовий момент нація найповніше виявляє у прагненні до утворення власної держави. Розвитку і поширенню націо-генезу сприяють три передумови: 1) поглиблення громадських взаємин між членами всіх суспільних груп, з яких складається народ, а значить і ліквідація атомістичної будови суспільства, перемога суспільства, перемога суспільного атомізму і перетворення народу в націю; 2) утворення держави з власною територією, яка сприяє етногенезу. Можливе створення нації і механічним шляхом, коли спочатку виникає держава, а вже потім в її межах формується нація (Англія, Франція, Іспанія); 3) зародження капіталізму, розвиток демократії. Завдяки демократії, вважає Бочковський, нижчі верстви суспільства стають повноправними членами національної спільноти.

Через два етапи національного розвитку — пробудження та відродження — український народ, на його думку, має дійти самовизначення. Наслідком його політичного самовизначення має стати державна самостійність. Новий тип держави майбутнього — націократія — політичне панування нації, незалежні народи, добровільно об´єднані у континентальні та світові спілки. Організоване людство з відроджених народів — «Дев´ята симфонія» людської історії.

Таким чином, з´явившись у Галичині наприкінці XIX ст. і пов´язаний із державницькими ідеями І. Франка і Ю. Бачинсько-го, національно-демократичний напрямок політико-правової думки пропонував вирішення національного питання в демократичних формах.

Соціал-демократична концепція української державності

Значний розвиток в Україні на початку XX ст. одержав соціалістичний напрямок політико-правової думки. Однак на відміну від ортодоксальних марксистів, а в Росії — від ортодоксальних ленінців, багато вітчизняних мислителів мали свої уявлення про державу і право з огляду на «українське питання», проблему відродження української державності, критично сприймали марксистське вчення. До їх числа з повним правом можна віднести таких ведучих діячів Української Центральної Ради, як М. Грушевський, В. Винниченко, М. Туган-Барановський.

Академік Михайло Туган-Барановський (1865—1919) згадував, що ще «у ранній молодості і на студентській лаві я почував себе українським патріотом». Народившись і пізніше часто повертаючись в Україну, він глибоко співчував пригнобленому народу, підтримував вимоги її широкої автономії, аз 1915 р. — права національного самовизначення. Вважав, що розвиток особистості включає і таку її грань, як національність, участь у житті нації. «Якщо ви боїтеся перетворити людей у булижник, то потрібно боятися стерти і грані національності».

Захопившись у молодості марксизмом, Туган-Барановський поступово виробляє свою концепцію соціалізму, а головне — ролі особистості в соціальному прогресі, соціальної справедливості і християнського ідеалу в суспільному житті. Головним у його концепції соціалізму був висновок про еволюційний характер суспільного розвитку, активну роль людини, її свідомості, праці в про­цесі перебудови суспільства на шляхах соціального прогресу. Вчений звернувся до досвіду соціалістичних експериментів у мину­лому, їх загибелі й урокам. Він вважав дуже корисним і повчальним їх вивчення. Соціалістичну державу майбутнього та її еконо­міки пов´язував з кооперацією, в якій бачив вищу, у порівнянні з капіталізмом, форму соціально-господарської організації.

Як вченого-економіста і юриста Туган-Барановського хвилювали проблеми соціальної справедливості. Він прагнув вибудувати свою теорію розподілу, відмінну від марксистської. Свій задум почав втілювати в роботах «Теоретичні основи марксизму», «Соціальна теорія розподілу», обґрунтовуючи соціальну справедливість, регулюючу роль держави в розподілі суспільних благ як важливий економічний закон, конституційний принцип суспільства. Його висновки знайдуть розвиток у західній концепції соціальної держави і політики загального благоденства.

З філософсько-етичних позицій Туган-Барановський осмислює проблеми суспільного ідеалу, моралі, взаємин особистості і держави. Вважав своїми духовними попередниками І. Канта і Ф. Достоєвського, які визнали, як він пише, «верховною святинею життя людську особистість». Відстоюючи розуміння рівності людей як рівноцінність їх особистостей, заперечував саму ідею будь-якої тоталітарної держави на чолі з «вищим незаперечним авторитетом, богом, перед яким добровільно схилялися, на який молилися б ці жалюгідні істоти». «Фантастичними і похмурими» називав він подібні ідеї.

Високо оцінював вчений ідеал християнства і його значення для суспільства — звільнення кожної особистості, знищення всякого насильства. На думку Туган-Барановського, це ідеал «не сьогоднішнього дня», а «завтрашнього» майбутнього. Він передбачає нескінченну цінність конкретної особистості у всій її багатогранності. Чим багатогранніша індивідуальність, тим яскравіше її творчість, духовніше суспільство. «Якщо запропонувати на вибір суспільство, засноване на насильстві, експлуатації, на соціальній нерівності, але яке здатно до культурної творчості, або суспільство, не знаюче ні насильства, ні нерівності, але в якому згас дух, то немає сумніву, що краще страждаюче людство, ніж ситі свині. Є щось більш високе, ніж щастя і достаток. Це — нескінченне прагнення до розвитку особистості». Тут його погляди були близькими до ліберальних.

Таким чином, Туган-Барановський як вчений економіст і юрист виділив нові аспекти в теорії соціалізму, продовжив міркування Канта і Гегеля про особистість, мораль, суспільний ідеал. Соціалізм майбутнього бачився йому заснованим на демократичних принципах, де «люди влади стануть не володарями, а виконавцями волі, слугами народу», і «будуть знаходиться під постійним контролем вільного народу, де буде виключене гноблення особистості». Своїми ліберальними поглядами Туган-Барановський вирізнявся серед діячів Центральної Ради.

Михайло Грушевський (1866—1934) розглядав проблеми права і держави як вчений-історик, лідер Центральної Ради й есер. Що найбільш характерне в його поглядах?

Історія української державницької ідеї й державницького досвіду, за Грушевським, має тисячолітню історію, яку складають наступні етапи: період зародження державності у скіфів, антів, слов´ян; Київська держава; Галицько-Волинське князівство; Ли-товсько-Руська держава; Козацька республіка; Гетьманщина; занепад державного життя; початок національного відродження. «Київська Русь є першою формою української державності». Таким чином, особливістю історії України вчений вважав безперервність історичного процесу. Український народ має глибокі корені, а його минуле і культура — органічно самостійне явище. Він — прямий спадкоємець Київської державності.

У ряді праць, насамперед у роботі «Початки громадянства. Генетична соціологія», Грушевський виклав своє розуміння історії розвитку людського суспільства, в якій він виділяє три етапи: початок організації, племенно-родовой уклад і класово-державна організація. Право існує не лише в класовій організації суспільства, а й у племінно-родовій, де воно виступає в формі звичаю. Різниця між ними полягає у механізмі впровадження їх у життя. Основною рушійною силою прогресу суспільства є не стільки економічні зміни, скільки психологічні — схильність людей до солідарності приводить їх до утворення держави.

Державу Грушевський визначає як «суверенний союз народу, який дорогою планової діяльності, зверхніми засобами задовольняє індивідуальні і загальнолюдські солідарні інтереси в напрямі поступового розвою громадянства» (тобто громадянського

суспільства). Право визнавалося ним як єдність норм, що виражають соціальну солідарність об´єднаних в націю людей. Воно гарантується усією сумою соціально-психологічних сил у громадянському суспільстві. Примус — лише різновид гарантій. Право — чинник і атрибут усякого державного укладу. Грушевський обґрунтовував закономірність вимоги демократизації влади, гласності правових норм, необхідність розробки «виробничого права», «комунального права», закріпляючого соціально-економічні права, утверджував постулат: «права мають відповідати обов´язкам, а обов´язки — правам». Дію принципу «дозволено все, що не заборонено законом» мислитель вважав ознакою демократичного суспільства.

Вже на початку XX ст. Грушевський концептуально сформулював доктрину національно-територіальної децентралізації Росії і створення культурно-національних автономій, у т.ч. України. З падінням царату 1917 р. Грушевський відстоював принцип феде­ралізму, національно-територіальну автономію України. «...Ми розглядаємо федерацію не як шлях до самостійності, але як іилях до нових перспектив, які вже давно відкрилися провідним розумам людства, як шлях до федерації Європи і у майбутньому — до федерації всього світу». Українська автономія, вважав вчений, «має бути організована на основах широкого демократичного (не цензованого) громадянського самопорядкування, від самого споду («дрібні земські одиниці») аж до верху — до українського сейму. Вона має вирішити у себе вдома всякі свої справи — економічні, культурні, політичні, содержувати своє військо, роз-поряджати своїми дорогами, своїми доходами, землями і всякими натуральними багатствами, мати своє законодавство, адміністрацію і суд». Грушевський відстоював широкі права і свободи національних меншин, що проживали в Україні, був рішучим противником етнічної державності.

Очолюючи комісію Центральної Ради з розробки проекту автономного статусу України, Грушевський сформулював концепцію майбутнього Основного закону УНР. У проекті Конституції закріплювалася орієнтація на широкий демократизм, поділ влади — законодавчу, виконавчу, судову. Україна стала б класичною парламентською республікою із широким місцевим самоврядуванням. Грушевський залишався вірним традиції, закладеної Кирило-Мефодіївським братством — не сприймав «поліцейсько-бюрократичного устрою», залишаючи «адміністрації мі-ністеріальній» лише функції координації, контролю і «заповнення тих прогалин, які можуть виявитись у діяльності органів самоврядування». За умови гострої соціально-політичної кризи і громадянської війни така модель управління не мала шансів реалізації. Оцінюючи Основний закон, він підкреслював його посередній характер — «між готовими шаблонами західно-європейської демократії» і «новим соціалістичним змістом», писав про необхідність взяти на озброєння «диктатуру трудового народу» у формі «радянської соціалістичної республіки».

Таким чином, сутність держави, її функції розумілися Грушевський на європейському рівні, але соціалістичні, народницькі пе­реконання схиляли його до соціалістичного типу державності як альтернативи «буржуазній парламентарній республіці». Правильно відзначаючи реальні недоліки останньої, застерігаючи від сліпого копіювання парламентаризму, він напрочуд далекоглядно позначив багато болючих точок виборчого процесу. Писав про можливість впливу адміністрації, що використовує усякі формаль­ності, на хід і результати виборів — «від грубих виборчих розбоїв до дуже тонких і вирафіновано підступних, в´їдливих штучок, котрими кандидат більшості... несподівано для себе, може опинитися зовсім за стартом, а кандидат меншости вийти кандидатом більшості і т. д., і т. д.». Такі недоліки виборчого процесу, на його думку, приховують небезпеку «виборчої апатії абсентеїзму, зневіри взагалі в партійну політику, парламентаризм».

М. Грушевський був впевнений: «Нова Україна має постати демократичною республікою, в якій були б гарантовані всі права і свободи», забезпечена «рівність всіх людей». Однак вирішити цю проблему діячам Центральної Ради не вдалося. Уроки поразки однак не перекреслюють позитивів у політичній програмі Грушевського, його підходів до завдання створення громадянського суспільства й правової демократичної і соціальної держави, пріоритету основних прав людини, національної рівноправності. Дію принципу «дозволено все, що не заборонено законом» мислитель вважав ознакою демократичного суспільства.

Разом з М. С. Грушевським активно відроджував українську державність Володимир Винниченко (1880—1951).

Починаючи з ранніх своїх творів, темою творчості Винниченко обрав проблему людської гідності, заперечення «обов´язків з примусу» над людиною. В ім´я людської особистості відстоював індивідуальність, неповторність власного «Я» людини; був твердо переконаний, що неможливо перебудувати моральний світ людини, царство обману, насильства, неправди, експлуатації засобами тієї ж неправди і несправедливості. Виступав за моральну політику, висував етичну максиму «чесність із собою». У творчості письменника проявився синтез думки і почуття художника, політика. «Я щиро і гаряче протестував проти соціальних несправедливостей, в ім´я цього протесту йшов у в´язницю, готовий був йти на смерть за торжество своїх політичних і соціальних переконань».

У національному відродженні найбільш радикальним шляхом Винниченко вважав шлях «революційної демократії», який відкриває перспективи соціального розкріпачення, наділення селян землею і розвиток продуктивних сил, самоврядування на місцях і самоврядування націй. З весни 1917 р. ця ідея, писав пізніше автор «Відродження нації», конкретизувалася в двох завданнях: досягнення національної державності і швидкий суспільний прогрес на шляху до моделі західноєвропейської соціал-демократії. Акцент ставився на першому завданні як передумові другого. Відродження національної державності Винниченко, слідом за Грушевським, вважав найбільш доцільним починати зі створення широкої національно-територіальної автономії України в складі демократичної федеративної Російської республіки.

Такі теоретичні розрахунки пояснюють зволікання і непослідовність діячів Центральної Ради в здійсненні соціально-економічних перетворень, наївну недооцінку централізованого управління, регулярної армії і т.д. Пізніше Винниченко визнав ці фатальні помилки і зробив висновок: «Відродження української нації в національній сфері, — писав він у 1920 р. — йшло й йтиме в гармонії з соціальним визволенням. Це й є аксіома трьохлітнього досвіду нашої революції». Опору національного визволення слід, на його думку, шукати в народі і насамперед — піти назустріч його одвічним соціально-економічним прагненням — «Вільна Україна без холопа і пана» і однобічне визволення розвинути у всебічне.

«Революційна демократія», за Винниченком, не терпить насильства. Він вважав передчасним курс більшовиків на соціалістичну революцію, а їх ідею диктатури пролетаріату — непридатною в селянській Україні. Водночас у Декларації Директорії 1918 р. проголошувалося: влада в УНР повинна належати класам трудящим — «робітництву й селянству, ... класи не трудові, експлуататорські не мають права голосу в порядкуванні державою». Такий ідеал «державного соціалізму» виключав верховенство права, прав і свобод людини в державі. Час розсіяв ілюзії Винниченко і відносно «демократичної федерації» у радянській Росії. Однак його всі роки не полишала віра у світле майбутнє України, у неминучий розпад СРСР. «...Героїчний період нашого відродження ще не скінчився».

Висновки

Таким чином, перші десятиліття XX ст. були позначені плідними спробами діячів національного відродження України осмислити нові політичні і геополітичні реалії, що склались в Україні, Росії, Європі. Жоден з основних напрямів державно-правових концепцій в умовах, що склалися, не мав ніяких або близьких перспектив втілення через нове розмежування України, перемогу більшовизму в більшій її частині та в Росії. Проте далекоглядними і багато в чому випереджаючими свій час можна назвати конституційний проект С. Дністрянського, ідеї самостійності України М. Міхновського, В. Старосольсько-го, О. Бочковського («нація-держава»), громадянського суспільства, прав і свобод людини В. Липинського, концепції федерації, місцевого самоврядування, парламентаризму, демократичного виборчого процесу, принципів поділу влади та гармонізації прав і обов´язків громадян в державі творця новітньої концепції суспільної історії України М. Грушевського, ідеї «Вільної України без холопа і пана» В. Винниченка, соціальної справедливості М. Туган-Барановського. Навіть консервативні і націоналістичні концепції української державності будили національну свідомість, патріотизм, пам´ять про державницькі традиції волелюбного народу.