77.Правовий статус прикордонних територій

Прикордонна зона - зона адміністративних регіонів Договірних Сторін, яка знаходиться на відстані не більше тридцяти (30) кілометрів від спільного державного кордону; якщо частина таких адміністративних регіонів знаходиться більш ніж за тридцять (30), але менш ніж за п'ятдесят (50) кілометрів від лінії кордону, вона тим не менше розглядається як частина прикордонної зони

78. Території із змішаним правовим режимом

Територія зі змішаним режимом — це територія, на якій діють одночасно як норми міжнародного права, так і норми національного законодавства прибережних держав. Території зі змішаним режимом умовно можна розділити на дві групи: 1) ті, що прилягають, і виняткові економічні зони і континентальний шельф прибережних держав, що не входять до складу державної території прибережних держав; 2) міжнародні ріки, міжнародні протоки, що перекриваються територіальними водами прибережних держав, і міжнародні канали, що входять до складу територій прибережних держав. Прилегла зона — це район морського простору, прилеглий до зовнішньої межі територіального моря. Прибережна держава має право встановлювати прилеглу зону шириною не більше 24 морських миль від вихідних ліній, від яких здійснюється відлік ширини її територіального моря.

Відповідно до міжнародного права прилеглу зону можна створювати в цілях контролю, необхідного а) для запобігання порушень митних, фіскальних, імміграційних або санітарних законів і правил прибережної держави в межах її території або територіального моря; б) для покарання за порушення вищезгаданих законів і правил, скоєних в межах її території або територіального моря. Приймаючи рішення про створення прилеглої зони, прибережна держава на свій розсуд визначає її вид. Вона може бути митною, фіскальною, імміграційною або санітарною. У прилеглій зоні військові судна прибережної держави або її спеціальні судна, що виконують прикордонні, митні, фіскальні, імміграційні або санітарні функції, вправі за наявності підстав зупиняти іноземні невійськові судна, перевіряти документи й оглядати суднові приміщення, вживати заходи, передбачені законодавством прибережної держави.

Правовий статус виключної економічної зони та континентального шельфу.

Конвенція з морського права 1982 р. визначає виключну економічну зону як «район, що знаходиться за межами територіального моря та прилягає до нього”, шириною не більше «200 морських миль, що відлічуються від вихідних ліній, від яких відміряється ширина територіального моря». Прибережна держава відповідно до міжнародного права отримує не повний суверенітет над виключною економічною зоною, а «а) суверенні права з метою розвідки, розробки та збереження природних ресурсів як живих, так і неживих - у водах, що покривають морське дно, на морському дні та в його надрах, а також з метою управління цими ресурсами і у відношенні інших видів діяльності з економічної розвідки та розробки вказаної зони, таких як виробництво енергії шляхом використання енергії води, течії та вітру; б) юрисдикцію, передбачену у відповідних положеннях цієї Конвенції, у відношенні: і) створення і використання штучних островів, установок і споруд; іі) морських наукових досліджень; ііі) захисту та збереження морського середовища; в) інші права й обов'язки, передбачені в цій Конвенції».

Визначаючи права й обов'язки прибережної держави, Конвенція з морського права 1982 р. встановлює права й обов'язки інших держав у виключній економічній зоні, а саме свободу судноплавства, польотів, прокладання підводних кабелів і трубопроводів, інші з погляду міжнародного права правомірні види використання моря. Іноземна держава зобов'язана враховувати у виключній економічній зоні права та дотримуватись законів прибережної держави, а прибережна держава - враховувати права іноземної держави у виключній економічній зоні.

Прибережні держави зазвичай мають спеціальне законодавство про виключну економічну зону, яке відповідно до Конвенції з морського права 1982 р. має бути сумісним з її нормами. В Україні прийнято Закон України «Про виключну (морську) економічну зону України». Кримінальним кодексом України в ст. 249 встановлена кримінальна відповідальність за незаконне зайняття рибним, звіриним або іншим водним добувним промислом.

Відповідно до Конвенції ООН з морського права 1982 р. континентальний шельф — це морське дно та надра підводних районів, що простягаються за межі територіального моря на всьому протязі природного продовження його сухопутної території до зовнішньої межі підводної окраїни материка або на відстань 200 морських миль від вихідних ліній, від яких відліковується ширина територіального моря, коли зовнішня межа підводної окраїни материка не простягається на таку відстань. Підводна окраїна материка доходить до глибоководного дна океану та складається з шельфу, схилу і підйому, а також включає в себе продовження континентального масиву прибережної держави, що знаходиться під водою. Якщо підводна окраїна знаходиться далі 200 миль, зовнішня межа може простягатися на відстань до 350 морських миль від ліній, від яких відліковується територіальне море, або не далі 100 морських миль від 2500-метрової ізобати, яка являє собою лінію, котра єднає глибини у 2500 м. Відстань у 350 миль поширюється також на межу шельфу на підводних хребтах.

Держави не поширюють на шельф повного суверенітету, а мають певні суверенні права «з метою розвідки та розробки його природних ресурсів». Ці права часто називають виключними, бо ніхто і ні за яких умов не вправі здійснювати таку діяльність без згоди прибережної держави. Вона має також виключне право дозволяти та регулювати виробництво будь-яких бурильних робіт на шельфі, незалежно від їхньої мети. Прибережна держава вправі створювати на шельфі штучні острови, установки та споруди і встановлювати навколо них зони безпеки шириною до 500 метрів.

Права прибережної держави на континентальному шельфі не торкаються правового статусу ні покриваючих шельф вод, ні повітряного простору, що знаходиться над ними.

Розмежування континентального шельфу суміжних або розміщених одна проти іншої держав здійснюють шляхом укладання міжнародних угод.

Прибережні держави зазвичай мають спеціальне законодавство про континентальний шельф.

Правовий режим міжнародних рік.

Якщо ріка протікає по території двох чи більше держав, для її використання може бути встановлений міжнародно-правовий режим.

Відповідно до сучасного міжнародного права до рік і озер, що мають міжнародно-правовий режим, відносять: міжнародні ріки, прикордонні ріки та прикордонні озера.

Міжнародні — це ріки, що протікають по території двох і більше держав і є судноплавними (Дунай, Рейн, Конго, система рік Амазонки, Ла-Плати й ін.). На міжнародних ріках на підставі договірних чи звичайних норм міжнародного права встановлюється, як правило, свобода судноплавства для торгових суден прибережних держав. Однак серед міжнародних рік зустрічаються відкриті ріки, на яких відповідно до угоди прибережних держав установлена свобода судноплавства для всіх держав світу (Дунай, Рейн, Шельда, Мо-зель, Конго, Амазонка й ін.) Плавання по міжнародних ріках військових судів неприбережних держав заборонено. Міжнародне право заінтересоване в регулюванні не тільки судноплавства, але й інших способів регулювання діяльності на міжнародних ріках. Зокрема, під час будівництв гідротехнічних споруд (загат) для електростанцій, іригаційних систем прибережні держави не мають заподіювати шкоду навігації на ріках, не створювати незручності іншим державам, у тому числі й тим, які хоча і не є прибережними, але мають право вільного плавання по цій річці.

На відміну від них багатонаціональною називають ріку, яка хоч і протікає по території різних держав, але не може використовуватися для інтенсивного торгового судноплавства. До багатонаціональних рік належать: Одер, Вісла, Тиса, на півдні України — Дністер, який протікає також через Молдову. Хоча розмежування цих термінів носить умовний характер, і деколи вони ототожнюються.

Прикордонні — ріки, що розділяють території двох і більше держав (Амур, Буг, Тиса й ін.). Правовий режим прикордонних рік установлюється зазвичай або договором про кордон, або внутрішнім законодавством прибережних держав, що мають спільний кордон. На таких ріках нерідко застосовуються обмеження свободи судноплавства.

Прикордонними є озера, через які проходить Державний кордон двох чи декількох держав. Такі озера можуть бути безстічними, тобто не з'єднаними з океаном (Каспійське море) і з'єднаними з океаном. На підставі спеціальних договорів на прикордонних озерах зазвичай установлюється свобода торгового судноплавства прибережних держав.

Після розпаду СРСР із проблемою закріплення міжнародно-правового режиму міжнародних і прикордонних рік зіткнулася Україна. Дотепер міжнародним правом урегульований режим лише однієї міжнародної ріки, що протікає по території України, — Дунаю. Міжнародно-правовий режим більшості інших рік (таких як Дніпро, Прип'ять, Оскол, Воронеж, Псел і ін.) поки не визначений.

79. Території із спеціальним правовим У особливий простір в міжнародному праві виділяється Антарктика. Антарктика представляє собою великий район, розташований на південь від 60-ї паралелі південної широти і включає материк Антарктику і шельфові льодовики. Особливий її режим не зачіпає прав будь-якої держави у відношенні вод відкритого моря в межах цього району.

Особливе положення цього району пояснюється, зокрема, тим, що на початку XX ст. ряд держав (Австралія, Аргентина, Великобританія, Нова Зеландія, Норвегія, Франція і Чилі) проголосили на тих чи інших підставах свій суверенітет над окремими районами цієї території, що призвело до конфліктів і озброєних зіткнень між державами. Радянський Союз, у свою чергу, заявив про невизнання територіальних домагань в Антарктиці і про збереження за ним всіх прав, заснованих на відкриттях і дослідженнях російських мореплавців.

Безперспективність продовження такої ситуації та інтенсивний розвиток міжнародного співробітництва з дослідження і використання Антарктики в загальних інтересах людства зажадали встановлення особливого правового статусу і режиму її території. У 1959 р. була скликана Міжнародна конференція по Антарктиці, в якій взяли участь 12 держав (Аргентина, Австралія, Бельгія, Чилі, Франція, Японія, Нова Зеландія, Норвегія, Південно-Африканський Союз, СРСР, Великобританія і США), і яка виробила Договір про Антарктику. Нині учасниками цього договору є понад 40 держав. На основі цього договору в подальшому були укладені інші договори, які регулюють, зокрема, використання ресурсів Антарктики.

Договір 1959 виходить з двох основних положень: по-перше, він не визнає суверенітету будь-якої держави на ту чи іншу частину території Антарктики, хоча і не відкидає існуючі територіальні претензії (він як би «заморозив» їх), по-друге , він виходить з переконання міжнародного співтовариства держав у тому, що Антарктика має використовуватися виключно в мирних цілях.

Відповідно встановлена ​​повна демілітаризація і нейтралізація Антарктики. Забороняються, зокрема, будь-які заходи військового характеру, такі, як створення військових баз і укріплень, проведення військових маневрів, а також випробування будь-яких видів зброї. Заборонено також будь-які ядерні вибухи і поховання в цьому районі радіоактивних матеріалів.

Персонал станцій і експедицій, що здійснюють наукову та іншу дослідницьку діяльність в Антарктиці, знаходиться під юрисдикцією направив їх держави, в тому числі і в разі обміну таким персоналом між станціями та експедиціями.