22. Принцип суверенної рівності держав.

Поняття суверенної рівності включає наступні елементи: – держави юридично рівні;

- кожна держава користується правами, притаманними повному суверенітету;

- кожна держава зобов’язана поважати правосуб’єктність інших держав;

- територіальна цілісність і політична незалежність держави недоторканні;

- кожна держава має право вільно обирати і розвивати свої політичні, соціальні, економічні і культурні системи;

- кожна держава зобов’язана виконувати повністю і добро­совісно свої міжнародні зобов’язання і жити в мирі з іншими державами (ст. 1 Декларації)3.

23. Принцип незастосування сили або загрози силою.

Кожна держава в своїх міжнародних відносинах зобов’язана

утримуватися від погрози силою або її застосування проти тери­торіальної недоторканності або політичної незалежності будь­ якої держави. Агресивна війна є злочином проти миру, за який передбачено відповідальність за міжнародним правом. Держави повинні утримуватися від пропаганди агресивних воєн.

Кожна держава зобов’язана утримуватися від погрози силою або її застосування з метою порушення існуючих міжнародних кордонів іншої держави або як засобу вирішення міжнародних спорів, в тому числі територіальних спорів і питань, що стосу­ються державних кордонів.

Рівним чином кожна держава зобов’язана утримуватися від погрози силою або її застосування з метою порушення міжна­родних демаркаційних ліній, зокрема таких, як лінії перемир’я.

Держави повинні утримуватися від актів репресалій, пов’яза­них з застосуванням сили.

Кожна держава зобов’язана утримуватися від будь-яких на­сильницьких дій, що позбавляють народи їх права на самовизна­чення.

Кожна держава зобов’язана утримуватися від організації або заохочення організації нерегулярних сил або озброєних банд, в тому числі найманців, для вторгнення на територію іншої держави.

Кожна держава повинна утримуватися від організації, про­вокування, надання допомоги або участі в актах громадянської війни, або терористичних актах в іншій державі, або від сприяння організаційній дільності в межах власної території, спрямованої на вчинення таких актів, в тому випадку, коли ці акти, пов’язані з погрозою силою або їі застосуванням.

Жодні територіальні надбання, які є результатом погрози силою або їі застосування, не повинні визнаватися законними (ст. 1 Декларації) І.     Ніякі міркування не можуть використовуватися для того, щоб обґрунтувати звернення до погрози силою або її застосуван­ня на порушення цього принципу (ч. 1 ст. 2 Заключного акту).

24. Принцип мирного врегулювання спорів.

Кожна держава вирішує свої міжнародні спори з іншими державами мирними засобами таким чином, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир і безпеку, і справедливість.

Держави, які є сторонами в міжнародному спорі, а також інші держави повинні утримуватися від будь-яких дій, які можуть погіршити становище настільки, що піддадуть загрозі підтримку міжнародного миру і безпеки, і повинні діяти від­повідно до цілей і принципів ООН.

Міжнародні спори вирішуються на основі суверенної рівності держав і згідно з принципом вільного вибору засобів мирного вирішення спорів (ст. 1 Декларацїі).

Принцип мирного вирішення міжнародних спорів закріплений у Статуті ООН, але його юридичний зміст усе ще залишається досить невизначеним. Проблема полягає в тому, що наявність зобов’язань, які складають зміст цього принципу, доводиться на підставі переважно документів рекомендаційного характеру (міжнародного «м’якого» права): Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН (резолюція Генеральної Асамблеї ООН 2625 (XXV) від 24 жовтня 1970 р.), Манільській декларації про мирне вирішення міжнародних спорів (резолюція Генеральної Асамблеї ООН 37/10 від 15 листопада 1982 р.), Декларації про запобігання й усунення спорів, що можуть загрожувати міжнародному миру та безпеці, і про роль ООН у цій галузі (резолюція Генеральної Асамблеї ООН 43/51 від 5 грудня 1988 р.), Гельсінського Заключного акта НБСЄ 1975 р. та ін. 

Типовий перелік зобов’язань за принципом мирного вирішення міжнародних спорів, що пропонується сучасноюдоктриною міжнародного права, має такий вигляд [27, 279]:  • вирішувати міжнародні спори виключно мирними засобами;  • вирішувати мирними засобами всі свої спори, незалежно від їх виду;  • вирішувати спори своєчасно, у найкоротші строки;  • не залишати спори невирішеними, не припиняти процес мирного врегулювання та пошуку взаємоприйнятних рішень;  • використовувати визнані в міжнародному праві мирні й інші засоби на власний вибір;  • утримуватися від дій, що можуть загострити спір або поглибити напруженість (наприклад, висування ультимативних вимог), і не наражати на небезпеку міжнародний мир та безпеку;  • вирішувати спори на основі міжнародного права та справедливості; виконувати прийняте в узгодженому порядку рішення.

На практиці виникають сумніви щодо юридичної обов’язковості майже кожного з перелічених зобов’язань, а також здатності міжнародної судової установи вирішити спір про дотримання цього принципу. Як виглядає, для вирішення такого спору на основі міжнародного права доведеться встановлювати, наскільки і в якому обсязі певне зобов’язання, що складає зміст принципу мирного вирішення спору, встановилося як звичаєва норма або закріплене в міжнародному договорі, учасниками якого є сторони спору. 

25. Загальна характеристика мирних засобів вирішення міжнародних спорів.

У міжнародно-правовій доктрині найпоширенішим є поділ мирних засобів вирішення міжнародних спорів надипломатичні (політичні) та правові (судові). До дипломатичних належать переговори, добрі послуги, посередництво, обслідування та примирення, до правових — арбітраж і судовий порядок. Усі засоби, крім переговорів, передбачають залучення третьої сторони, що зобов’язана запропонувати свій варіант вирішення спору.  Основні відмінності цих двох типів засобів вирішення спорів полягають у такому:  v правовим засобам притаманне ухвалення рішення на основі міжнародного права (також можливе ухвалення рішення ex aequo et bono, тобто передусім на основі справедливості, що, утім, трапляється досить рідко); політичний засіб дозволяє занадто вільне тлумачення міжнародного права або встановлення спірними сторонами нової норми, а тому компроміс сторін є необхідною умовою;  v правовий засіб передбачає прозорі та публічні процедури, третя сторона є незалежною від стороннього впливу, насамперед спірних сторін; для політичних засобів конфіденційність зазвичай є умовою досягнення рішення, оскільки політична воля сторін надзвичайно залежна від суспільної думки;  v рішення, запропоноване в результаті застосування правового засобу, завжди юридично обов’язкове для сторін; рішення, досягнуте в рамках політичного засобу, переважно є рекомендаційним.