7.1. Суть поняття «господарство», «національна економіка», «економічна система».

Поняття “господарство” трактується в літературі в широкому та вузькому розумінні і розглядається на різних територіальних рівнях. При широкому тлумаченні терміна під господарством розуміють результати усіх видів діяльності людини, в процесі якої створюються споживчі вартості, тобто матеріальні і духовні блага та послуги. Життєдіяльність людей заснована на праці. Праця – це процес, який відбувається між людиною і природою з використанням певних засобів виробництва. Важливою передумовою суспільно корисної праці є її ефективність, тобто здатність до створення продуктів чи послуг певної кількості та якості. Їх досягнення вимагало уже на світанку нашої цивілізації суспільного розподілу праці.

У міру розвитку продуктивних сил цей розподіл праці ускладнювався. З’являлись усе нові виробництва, потім галузі, розширювалось коло природних ресурсів, що залучалися до виробничого процесу. Відповідно ускладнювалися та ставали все більш різноманітними види діяльності людини, розгалужувалася структура господарства окремих країн та світу в цілому. Залежно від рівня розгляду цієї проблеми виділяють:

– народне господарство однієї країни;

– світове господарство як суму господарств усіх країн світу.

Світове господарство формується на основі міжнародного поділу праці та багатоаспектних інтеграційних процесів, які особливо посилились у другій половині ХХ століття. Залежно від їх змісту та масштабів просторового прояву в світі формуються різноманітні суспільно-інтеграційні утворення світового, регіонального, міждержавного рангу. Так, у сфері фінансово-інформаційної діяльності формуються світові ринки капіталу та інформації; в економічній сфері – різноманітні транснаціональні компанії, а на міждержавному рівні – економічні союзи країн. Найбільш яскравим прикладом є Європейський Союз, Північно-Американська економічна інтеграція та ін. Міждержавні ринки праці та капіталу формуються на основі міграційних потоків трудових ресурсів та інвестицій у країнах Європи та Близького Сходу, Західної і Східної Європи і т.д. 

У світовий інтеграційний простір поступово входить і Україна. Віками вона розвивалась як важлива складова частина Російської імперії, а потім Радянського Союзу. Це вплинуло на структуру господарства та географію її зовнішніх економічних зв’язків. 80% промислового потенціалу країни не мали замкнутого технологічного циклу на її території. 70% усіх господарських зв’язків припадало на Росію.

До основних факторів формування господарства України слід віднести:

• високу господарську освоєнність території;

• різноманітний природо-ресурсний потенціал;

• значний трудоресурсний потенціал;

• сприятливе геополітичне та транспортно-географічне положення;

• давню історію розвитку.

Господарство України характеризується такими основними рисами:

• активна участь у міжнародному територіальному поділі праці;

• наявність потужної промислової та агропромислової ланки;

• високий рівень територіального зосередження господарства більш ніж у 60 великих економічних вузлах;

• надмірно високий рівень зосередження промисловості у промислових агломераціях;

•  консервативна галузева структура промисловості з переважанням у ній виготовлення засобів виробництва;

• паритетність (рівність) промислового та агропромислового виробництв у багатьох областях;

• екстенсивний розвиток сільськогосподарського виробництва з недосконалими системами землеробства;

• недостатній розвиток рекреаційного комплексу, що не відповідає значному рекреаційному потенціалу країни;

• наявність розгалуженої транспортної системи, що має міжнародне значення;

• недостатній розвиток ринкової, виробничої, соціальної та екологічної інфраструктури;

• слабкий розвиток інноваційного комплексу;

• низька забезпеченість паливно-енергетичними, водними та лісовими ресурсами;

• застарілість технологій та зношеність основних виробничих фондів;

• недостатнє використання потужностей сировинної бази (у т.ч. відходів), зокрема, у будівництві.

Народногосподарський комплекс України виник на основі соціального та економічного розвитку, міжнародного поділу праці та внутрішньодержавних інтеграційних процесів. До основних з них необхідно віднести територіальне кооперування, технологічне та інфраструктурне інтегрування.

Народногосподарський комплекс України відзначається складною структурою: галузевою, територіальною, функціональною та організаційною.

Галузева (компонентна) структура відображає співвідношення, зв’язки і пропорції між групами галузей. Головними її компонентами є дві сфери – виробнича і невиробнича.

Виробнича сфера складається з окремих ланок (їх ще називають народногосподарськими галузями). Зокрема, це промисловість (добувна й обробна), сільське господарство, будівництво та ін. Сектори (ланки) виробничої сфери поділяють на галузі – крупні і вузькі..

У невиробничій сфері виділяють п’ять ланок:

– апарат органів державного та громадського управління;

• житлово-комунальне господарство і побутове обслуговування;

• охорона здоров’я, спорт, соціальне забезпечення;

• освіта, культура, наука, мистецтво;

• сфера фінансів, кредитування, страхування.

Найголовніші з них – освіта, наука, охорона здоров’я та ін. Кожна з цих сфер виконує певні функції. Виробнича – забезпечує саму себе, невиробничу сферу та населення різноманітними засобами виробництва, товарами та послугами, а невиробнича – в основному послугами матеріального та нематеріального характеру. Співвідношення між цими сферами, як правило, характеризується показниками (кількісними, абсолютними та відносними) зайнятості. У розвинених країнах світу це співвідношення має тенденцію до збільшення питомої ваги невиробничої (до 55-65%) і зменшення виробничої сфери в усьому народному господарстві. У невиробничій сфері України і нині зайнято працівників набагато менше, ніж у розвинених країнах – близько 26%. Це свідчить про недосконалість структури господарства України. Адже саме рівень розвитку невиробничої сфери є важливим показником соціально-економічного прогресу. 

Галузі можуть не тільки дробитися, але й об’єднуватися у великі функціональні комплекси – важливі ланки функціональної структури виробництва – міжгалузеві виробничі комплекси (МВК).

МВК – це сукупність декількох галузей, які виробляють взаємозамінну продукцію (паливно-енергетичний), або послідовно переробляють певну вихідну сировину, включаючи її добування (лісовиробничий, агропромисловий, будівельний), або ж розв’язують важливу загальнодержавну економічну, соціальну чи іншу проблему (військово-промисловий, рекреаційний, продовольчий комплекси).

Отже, міжгалузеві виробничі комплекси – це система взаємопов’язаних галузей, об’єднаних певною спільною функцією, узгоджений розвиток підприємств якої забезпечує найбільший ефект. Найчастіше в народному господарстві виділяють такі МВК: паливно-енергетичний, машинобудівний, хімічний, лісовий, будівельно-індустріальний, агропромисловий, транспортний, рекреаційний тощо.

Основною формою територіальної організації виробництва є територіально-виробничий комплекс (ТВК).

ТВК – це система територіально зосереджених і виробничо взаємопов’язаних підприємств різних ланок виробництва та виробничої інфраструктури, яка характеризується певною спеціалізацією та спільним використанням розташованих на цій території природних та матеріальних ресурсів.

Характерні риси ТВК:

• багатогалузевість структури;

• ядром більшості з них є промисловість;

• потенційна ефективність;

• спільна територія і близькість основних та допоміжних підприємств;

• спільна інфраструктура.

Отже, ТВК – сполучення підприємств, для якого територіальна спільність є додатковим фактором ефективності. ТВК розрізняються за масштабом, виробничим профілем, зовнішніми і внутрішніми зв’язками, ступенем сформованості, рівнем розвитку, територіальною скомпонованістю тощо.

Види ТВК: територіально-виробничі комплекси економічних районів, областей, вільних економічних зон тощо.

Найбільшими територіально-виробничими комплексами в Україні є:

• Донбаський, основу якого складають промислові вузли: Донецько-Макіївський, Маріупольський, Стахановський, Горлівсько-Єнакіївський, Краматорсько-Слов’янський, Лисичансько-Рубіжанський, Луганський. Даний ТВК спеціалізується на галузях важкої індустрії (енергетиці, металургії, важкому машинобудуванні, хімічній промисловості), а також АПК;

• Придніпровський (Дніпропетровсько-Дніпродзержинський, Запорізький, Криворізький та ін.);

• Причорноморський (Одеський, Миколаївський, Херсонський, Керченський, Сімферопольський);

• Прикарпатський (Івано-Франківський, Чернівецький, Дрогобицько-Бориславський, Стрийський).

Київ, Харків, Львів, Полтава та деякі інші міста є потужними, багатопрофільними центрами з різноманітною спеціалізацією (середнє і точне машинобудування, легка, харчова промисловість і т.д.).

Життєдіяльність людей здійснюється у взаємодії їх між собою, з природою і навколишнім світом і називається господарством. В су­часному розумінні «господарська діяльність» — це доцільна діяль­ність людей, пов'язана з виробництвом матеріальних благ і послуг, спрямована на задоволення власних проблем». Вона охоплює не тільки продукування матеріальних і духовних благ, а і їх розподіл, споживання.

Господарська діяльність у межах окремої країни називається «на­ціональною економікою» або «національним господарським комплек­сом». Термін «народне господарство», який залишився з тоталітарного минулого і несе в собі певний ідеологічний зміст, щезає з ужитку.

Формування національної економіки можливе лише за умов розвитку територіального поділу праці, спеціалізації території та існування міцної держави. За таких умов господарство країни з ча­сом перетворюється на національний господарський комплекс, в якому всі учасники (галузі, території, підприємства, установи) пе­ребувають в тісному взаємозв'язку і діють як єдиний організм.

Необхідними ознаками національної економіки є:

• національний суверенітет, тобто національна державність, законодавство, суверенітет господарської та зовнішньоекономічної діяльності;

• економічне середовище (грошова одиниця, грошово-кредит­на та фінансова системи, обіг цінних паперів, митна система, ви­робнича інфраструктура);

• наявність тісних економічних зав'язків між суб'єктами госпо­дарювання у межах національних кордонів.

Важливою умовою становлення національного господарства є наявність спільних духовних рис суспільства: традицій, звичаїв, моралі, культури, панування національної ідеології.

Господарство України набуло ознак національного тільки на межі ХХ-ХХІ ст., із здобуттям незалежності. Досі воно було складо­вою господарств інших країн, до яких входила територія України. Нині воно є національним за змістом, проте за структурою ще знач­ною мірою залишається осколком господарського комплексу ко­лишнього СРСР.

Україна успадкувала деградуючу централізовано-адміністративну економіку, переобтяжену важкою індустрією з нерозвиненою соціальною сферою, незначним виробництвом товарів широкого вжитку. Неефективність такого способу господарювання вилилася в економічну кризу, яка триває. І хоча адміністративна та фінансо­во-економічна інфраструктура в Україні майже сформована, ста­новлення національного господарства ще попереду.

Розвиток господарства будь-якої країни залежить від виробни­чих відносин, що склалися між учасниками господарювання, тобто від організації виробництва. Основу виробничих відносин станов­лять відносини власності, тобто спосіб поєднання робочої сили із за­собами виробництва. Сукупність виробничих відносин, що скла­лася між учасниками господарювання, часто називають еконо­мічними системами.

Основними економічними системами у світовому господарстві є ринкова економіка і централізовано-командна економіка.

Ринкова економіка характеризується приватною власністю на засоби виробництва, вільним підприємництвом і ринковим гос­подарським механізмом. Вона передбачає існування конкуренції, ринкове формування цін та регулювання господарської діяльності. Втручання держави в господарське життя є мінімальним і обме­жується захистом приватної власності та встановленням правових норм, за яких функціонують вільні ринки. Разом з тим держава має певні можливості (переважно економічні) впливу на господарські процеси. Наприклад, гнучке оподаткування може прискорювати або гальмувати розвиток певних видів господарської діяльності. Нині у світовому господарстві ринкова економіка є панівною економічною системою.

Централізовано-командна, або командно-адміністратив­на, економіка ґрунтується на загальнодержавній власності. Вона характеризується тотальним втручанням держави в економічні процеси, централізованим плануванням розвитку господарства. Така економічна система характерна для СРСР та країн колишнього «соцтабору». Радянська модель командно-адміністративної економіки була націлена на всебічне домінування у світі через пріоритетний розви­ток важкої промисловості. Відбувалось це на основі застарілих тех­нологій, що призвело до надмірного і марнотратного використання ресурсів, гігантського субсидування цих галузей. Через відсутність належної гнучкості та жорстку ієрархічну структуру така еконо­мічна система не відновлювала потреби довготривалого розвитку. Вона могла мобілізувати гігантські людські і матеріальні ресурси на індустріалізацію країни (згадаймо 20-30-ті роки XX ст.), але була не­прийнятна для розвитку постіндустріальної економіки, знань та по­слуг. Надмірне втручання держави в економічні процеси на всіх рівнях, брак приватновласницької ініціативи та конкуренції призве­ли до низької продуктивності господарювання, низької продуктив­ності праці, конкурентоспроможності товарів на світових ринках. Централізовано-плановою є нині економіка господарства двох країн — Куби та КНДР (Північної Кореї).

Тепер в економіці виділяють перехідний її стан. Він характе­ризує господарські процеси, що відбуваються у 28 країнах Цен­тральної і Східної Європи і колишнього СРСР, які переходять від командно-адміністративної системи до ринкової. Реформування економіки в цих країнах відбувається через роздержавлення і при­ватизацію господарських об'єктів, розвиток приватного підпри­ємництва, ринкової інфраструктури. Найбільших успіхів на цьому шляху добилася Чехія, Польща, Словенія, Угорщина та Словаччина. Україна належить до держав, у яких ринкові перетворення відбуваються надто повільно, непослідовно, часто набирають гро­тескних форм. Це пояснюється як об'єктивними, так і суб'єктив­ними причинами.

В Україні багато підприємств, цілих галузей промисловості, які мають застарілі технології, устаткування, по­требують великих капіталовкладень. Власних значних капіталів у держави немає, а інвестиції з-за кордону є незначними через недостатню захищеність їх, нестабільність суспільного розвитку. Хоча у приватній власності вже понад 60 % економіки, значне підвищення ефективності не сталося. Галузева структура господарства ще більше деформувалася на користь важкої промисловості (понад 50 % промислового виробництва припадає на чорну металургію та паливно-енергетичний комплекс, тоді як на машинобудування — 13 %). Енергомісткість одиниці ВВП збільшується і майже в 10 раз вища за цей показник у країнах ЄС. Продуктивність праці не пере­вищує 40 % середньосвітового рівня. Аграрна реформа на селі йде повільно, й реального власника землі ще не сформовано.

Ускладнюється ситуація й наявністю в українській економіці таких негативних явищ, як «тіньова економіка», «чорний ринок», ха­барництво і корупція чиновників, часто їхня некомпетентність та імітація бурхливої діяльності на фоні боротьби за владу і переділ власності. Це стало можливим внаслідок маргіналізації суспільства і відсутності національної аристократії (еліти). А формування еліти — процес не швидкий. Тому перехідний період в економіці України буде тривалим.

Слід зауважити, що реформування економіки України відбу­вається на фоні глобалізації, яка має суперечливий вплив на національні економіки. З одного боку, вона розширює можливості країн щодо використання і комбінування різних ресурсів, широкої участі в міжнародному поділі праці. З другого боку, загострюється конкурентна боротьба, існують можливості для маніпулювання капіталами з боку транснаціональних інституцій, зростає залежність країн і регіонів. Тому створення ринкової економіки має відбуватися за активної участі держави. Вона повинна спрямовувати розвиток, опираючись на власні конкурентні переваги, враховуючи націо­нальні, історичні, культурні традиції та навички українського наро­ду. В Україні є достатні умови для того, щоб, використовуючи рин­кові механізми, досягнути постіндустріальної стадії розвитку.

Проте, хоча ринкові механізми господарювання є панівними у світовій економіці, показники економічного розвитку окремих рин­кових держав істотно відрізняються. Тому вирізняють національні моделі економічних систем.

Побудова ефективної економіки в Україні вимагає вивчення досвіду способів господарювання, або, як їх ще називають, «моделей економічних систем», передових країн світу. Серед найуспішніших ринкових моделей виділяють неоліберальну економіку англосаксонсь­кого типу, соціально-ринкове господарство, східноазіатську модель.

Англосаксонська модель (США, Великобританія, Нова Зелан­дія) характеризується мінімальним втручанням держави в еко­номічні процеси, домінуванням приватної власності та активним приватним підприємництвом. Країни, що розвиваються за цією мо­деллю, демонструють сталі і високі показники зростання економіки.

Соціально-ринкове господарство характерне для країн кон­тинентальної Європи, Канади, Ізраїлю. Основними відмінностя­ми його від попередньої моделі є більша частка державної влас­ності та значне втручання держави в соціальну політику, менша поляризація суспільства за рівнем доходів. Така модель є, по суті, компромісом між капіталізмом і соціалізмом. Незважаючи на її не­доліки (значне безробіття, неефективність державного підприєм­ництва), така модель, на нашу думку, є найбільш цікавою для перехідної економіки України. Європейська система соціального страхування та державне регулювання за допомогою економічних важелів економічних процесів дали б змогу згладити наслідки капіталізації господарства України. Сама форма співжиття євро­пейської спільноти більш прийнятна для українського суспільства, яке розвивалось в умовах громади.

Особливостями східноазіатської моделі (Японія, Південна Корея, Сингапур, Тайвань) є відносно незначна частка державної власності в економіці, проте значне втручання держави в госпо­дарські процеси, особливо в зовнішню торгівлю, часто у вигляді політики «протекціонізму».

На жаль, економіка України сьогодні набула рис, характерних для малоефективної, т. зв. «латиноамериканської моделі» розвитку, коли все національне багатство сконцентроване в руках незначного прошарку суспільства, а решта населення перебуває на грані вижи­вання. Поляризація суспільства супроводжується поширенням т. зв. «неформальної» (тіньової) економіки.

Цікаву змітану модель розвитку демонструє китайська еко­номіка, в якій ринкове господарювання успішно поєднується з провідною роллю держави і збереженням комуністичної ідеології. Видимі, на перший погляд, паралелі розвитку господарств Китаю та України наштовхують на думку про впровадження цього досвіду в наших умовах. Упродовж майже 20 років у Китаї спостерігається щорічний приріст ВВП 10-12 %, і за обсягом реального ВВП країна вийшла на 2-ге місце у світі після США. Проте здійснення цього в економіці України буде дуже проблематичним з огляду на людський чинник, національний характер (трудові відносини, ставлення до праці, світосприйняття).

Очевидно, реформування господарських відносин в Україні має відбуватись шляхом конвергенції неолібералізму та соціального ринку на національному ґрунті.