99.Вплив релігії на свідомість і релігійну поведінку.

Вивчаючи релігію, соціологія визнає її як існуючий соціальний факт,

підсистему суспільства, що погоджена з ним (суспільством) і

справляє певний вплив на життєдіяльність і розвиток цього

суспільства, на поведінку і взаємодію окремих індивідів на різних

рівнях. Вивчається також і зворотний зв’язок, тобто ті тенденції і

динаміка змін у релігії, що відбуваються під впливом змін у

суспільстві. Після проведеного аналізу, можемо виокремити такі

сучасні особливості впливу релігії на процес соціалізації

особистості:

2) брак релігійного виховання (тобто, немає позитивного занурення

у царину релігії з дитинства; вплив релігії виявляється в часі

нерівномірним протягом життя);

3) діти не наслідують батьків (через трансформаційні суспільні

зміни типовою є ситуація, коли батьки є невіруючими, а діти –

навпаки);

5) релігійні об’єднання виступають у якості референтних груп;

6) релігія обмежує можливості самореалізації як у власній

інституції, так і в інших;

7) відбувається регламентація поведінки і створення відповідної

мотивації;

11) вплив релігії формує відповідні психологічні особливості

особистості;

12) релігійна інституція задовольняє відповідні потреби і формує

певні власні;

16) релігія виконує певні психотерапевтичні функції у житті людини.

100 Знаменита теорія М.Вебера - т.зв. теорія «раціональної

бюрократії», згідно з якою практичне здійснення держ. управління

неминуче належить професійній бюрократії, яка слугує своєрідним

чинником раціоналізації влади, характеризується ефективністю

розподілу обов'язків, суворою ієрархічністю владних функцій,

формально встановленою системою правил управлінської

діяльності. Водночас М.Вебер фіксував факт політ, відчуження цих

«людей політики» від сусп-ва, попереджав про загрозу

бюрократизації сусп-ва. Щоб запобігти тиранії бюрократії, М.Вебер

запропонував теорію плебісцитарної демократії, згідно з якою

харизмат. лідер. вибраний плебісцитарним шляхом (пряме

голосування всього народу), має доповнити недостатню

легітимізуючу силу парламентарної демократії. Окрім того, вчений

аналізував і форми демократії без вождя, метою яких має стати

зведення до мінімуму панування людини над людиною завдяки

створенню системи раціонального представництва інтересів,

механізму колегіальності й поділу влади Загалом проблема

примирення д-ви й сусп-ва, визначена як основний напрям сусп-

політ, досліджень у XIX ст., була суттєво розвинена у науковій

спадщині М.Вебера, соціолог, й політолог, підходи якого справили

значний вплив на політолог, теорії зх. теоретиків.

101. Р о л ь В . Л и п и н с ь к о г о т а й о г о у в и з н а ч е н н і

с у т н о с т і п о л і т и ч н о ї е л і т и с у с п і л ь с т в а .

З ім’ям видатного українського мислителя, історика, соціолога і

політичного діяча В’ячеслава Липинського (1882 – 1931) пов’язують

виникнення консерватизму і монархізму в українській політичній

науці. Свої елітистські ідеї В. Липинський викладає у третій частині

твору “Листи до братів-хліборобів та у трактаті “Покликання варягів

чи організація хліборобів”

Ще в перших своїх працях, написаних польською мовою,

В. Липинський висуває на роль провідної верстви України

спольщену шляхту. Саме вона, на його думку, мала б активно брати

участь у національно-державному відродженні країни Тому саме із

державністю він і пов’язував аристократію та за цим принципом

вважав себе українцем.

Як і класики елітизму, В. Липинський був переконаний у тому, що в

кожній нації завжди існувала й існує активна меншість, яка керує, і

пасивна більшість, якою керуютьСуспільство В. Липинський ділить

на три верстви: еліти, продуценти (робітники, хлібороби, буржуазія,

пролетаріат) та інтелігенція, котра повинна відігравати функцію

посередництва між суспільними групами. Національна

аристократія має володіти двома основними прикметами, без яких

вона не може існувати: матеріальною силою та моральним

авторитетом. Отже, розуміння В. Липинським еліти як провідної і

неодмінної державотворчої та державоуправлінської групи нації, її

ролі у творенні та об’єднанні нації, напрацювання вченого в галузі

елітизму не втратили актуальності, а подекуди є визначальними в

нинішніх політичних умовах розбудови незалежної Української

держави, творенні українських політичних владних структур, їх

легітимності та співпраці.

102. П о н я т т я с о ц і а л ь н и х з м і н і ї х р у ш і ї .

Соціа льна змі на - процес появи нових рис і елементів в соціальних

структурах і в системах соціальних взаємостосунків.

Саме поняття фіксує факт зрушення, зміни в широкому розумінні

слова. Соціальні зміни відбуваються на рівні міжособистісних

відносин, на рівні організацій та інститутів, малих і

великихсоціальних груп, на місцевому, соціетальному та

глобальному рівнях.

Соціологія аналізує різні типи соціальних змін: еволюційні й

революційні, короткострокові й довгострокові, організовані й

стихійні, насильницькі й добровільні, усвідомлені й неусвідомлені,

а також зміни на рівні індивіда, групи, організації, інституту,

суспільства та ін. Серед багатьох макросоціологічних теорій

соціальних змін розрізняють три групи:соціокультурні (зміни в

соціокультурній сфері — світогляді, релігії, системах цінностей,

менталітеті соціальних груп, суспільств та епох.)індустріально-

технологічні (інтерпретують соціальні зміни як похідні від змін в

технології матеріального виробництва)соціально-економічні (зміни

в економічному розвитку, точніше — діалектика взаємодії

продуктивних сил і виробничих відносин.)

Рушійні сили це самі люди. Студенти працівники пенсіонери…

103. " Р о з у м і ю ч а " с о ц і о л о г і я М . В е б е р а .

Макс Вебер. З його ім'ям зв'язана передусім так звана

«розуміюча соціологія», що здатна зрозуміти, згідно з якою за

вихідний пункт береться поведінка людини чи групи людей.

Поведінка цікавить соціолога тому, що люди вкладають у свої дії

певний сенс. Оскільки такі дії є усвідомленими, соціологія має бути

«розуміючою» наукою, тобто розуміти як дії, так і, що особливо

важливо, їхню суть. За Вебером, соціологія — це наука не тільки

про розуміння поведінки (усвідомленої людиною), а й про

соціальну дію, яка для Вебера рівнозначна людській поведінці.

Адже соціальна дія — не просто «самоорієнтована», вона

орієнтована і на інших. Орієнтацію на інших М. Вебер називає

«очікуванням», без чого дію не можна вважати соціальною.

Отже, предметом «розуміючої соціології» стає усвідомлена

соціальна дія.__