2.Революція 1905-1907 років в Україні. Її особливості, етапи розвитку, форми боротьби та причини поразки.

На початку XX ст. значно прискорився розвиток капіталізму, хоча швидкі темпи гальмували численні феодальні пережитки, які залишились невирішеними після реформ 60-70-х рр. XIXст. Головними проблемами залишалися велике поміщицьке землеволодіння, сільська громада, тягар якої відчували селяни, і станові привілеї. Складним було питання політичного устрою країни — Російська імперія остаточно пережила себе.

Становище загострилося у зв'язку з економічною кризою. Перспектива вибуху буржуазної революції була очевидною. її каталізатором стала війна з Японією 1904-1905 рр., яка закінчилася скандальною поразкою Росії.

Перша російська революція почалася 9 (22) січня 1905 р. з розстрілу робітничої демонстрації (події "Кривавої неділі") у Петербурзі. Хвиля робітничих страйків прокотилася по всій Україні з вимогами повалення самодержавства, запровадження 8-годинного робочого дня. Уже 12 січня почався масовий страйк на великих машинобудівних заводах Києва — Південноросійському і заводі Гретера та Криванека. Незабаром до них приєдналися робітники інших підприємств, студенти університету та інших навчальних закладів. 17 січня спалахнув загальний страйк у Катеринославі, застрайкували паровозобудівники у Харкові. Протягом січня-березня 1905 року страйковий рух охопив усі губернії України (понад 320 заводів, фабрик і майстерень), у ньому взяли участь понад 170 тис. чоловік. Із 810 тис. учасників страйків по всій Росії це становило понад 1/5. Найактивнішу участь у них брали металісти, залізничники, робітники друкарень.

Під впливом робітничого руху активізувалися стихійні селянські х. виступи. Розпочавшись погромами поміщицьких садиб у Курській і Орловській губерніях, рух перекинувся в сусідню Чернігівську губернію, де в лютому 1905 р. селяни розгромили маєток і цукровий завод відомих підприємців Терещенків (на хуторі Михайлівському). Поряд із стихійними виступами, які перетворювались на погроми поміщицьких маєтків, окремі з них мали більш організований характер. Так, 18 грудня 1905 р. в селі Великі Сорочинці на Полтавщині був створений селянський комітет, який віддав розпорядження не сплачувати податків, не надсилати новобранців до війська, закрив шинки, організував оборону села від карателів. 21 грудня повсталі змушені були скоритися урядовим військам. Кривава розправа над селянами Великих Сорочинців описана В.Г.Короленком, який тоді жив у Полтаві, в нарисі "Сорочинська трагедія".

У цілому по Україні селянський рух у першій половині 1905 р. охопив 64% всіх повітів. У період піднесення революції на Полтавщині, яка займала друге місце за кількістю сіл, охоплених рухом, відбувся 261 виступ селян. Бунти сталися в 1,5 тис. сіл губернії, кількість повсталих складала понад чверть (26,4%) від усього аграрного населення Полтавщини.

У 1905 р. під виливом виступів робітників і селян, а також звісток про поразки царизму в російсько-японській війні (під Мукденом, біля Цусіми) захиталася остання опора імперії - армія: 14-25 червня — повстання на броненосці Чорноморського флоту "Потьомкін" під керівництвом Г.Вакуленчука та О.Матюшенка; жовтень — повстання на Кронштадтському флоті; листопад — на Севастопольському рейді повстали матроси 12-ти кораблів Чорноморського флоту, на чолі яких став лейтенант П.Шмідт; 18 листопада — повстання саперів у Києві під керівництвом підпоручика Б.Жаданівського.

Невдовзі спалахнули повстання військ у Полтаві, Харкові, Чернігові, Черкасах, Білій Церкві, Умані, Смілі. Всі вони не мали успіху, але свідчили, що армія перестала бути надійною опорою і знаряддям уряду, а також показували загальний розвал адміністрації.

Апогеєм наростаючої хвилі страйків 1905 р. став жовтневий загальний політичний страйк, у якому взяли участь близько 2 млн. робітників (120 тис. — в Україні). Під тиском наростаючої революційної хвилі цар Микола II погодився на деякі поступки. У Маніфесті від 17 жовтня 1905 року підданим Російської імперії було обіцяно громадянські права, політичні свободи, Державну Думу з законодавчими правами. Зазначимо, що Маніфест призвів до розмежування настроїв та політичних сил у країні (ліберали, ліворадикальні партії та праві, чорносотенні організації), що загострило боротьбу. Почалися чорносотенні погроми в Одесі, Києві, Катеринославі, на Донбасі. У грудні відбулися збройні виступи робітників у Горлівці, Катеринославі, Харкові, Києві, Одесі та інших містах.

Українському національному рухові революція принесла значні покращення. Було покладено кінець ненависній урядовій політиці заборони української мови. Отримано дозвіл українцям на організаційні об'єднання. Внаслідок поступок із боку уряду почала виходити періодична преса українською мовою (якщо в листопаді 1905 р. існувала лише одна українська газета, то на початку 1906 р. їх налічувалось 18). Часопис "Киевская старина" було перетворено на "Україну", він видавався українською мовою, але проіснував лише до кінця 1907 р.

У 1906 р. М.Грушевський перевів зі Львова до Києва видання "Літературно-наукового вісника". Одночасно виникла значна кількість нових українських часописів, серед яких "Українська хата", "Дзвін", "Рідний край", "Село" та ін. Усього за роки революції вийшло 24 українські газети, тижневики та журнали.

За редакцією В.Доманицького було видано перше повне видання "Кобзаря" Т.Шевченка. Майже в кожному місті організовувались українські клуби (громади), по селах поширювалися культурні заклади на зразок "Просвіт" у Галичині (наприкінці 1905 р. перша у Східній Україні "Просвіта" виникла у Катеринославі), у роботі яких брали участь Д.Яворницький, Д.Дорошенко, В.Біднов та ін. На середину 1907 р. нараховувалось 35 "Просвіт". Формувалися кооперативи з українськими діячами на чолі (їх число лише на Київщині протягом 1904-1907 рр. зросло з 3 до 193).

За керівництво національним рухом в Україні змагалися між собою різні політичні партії. Під впливом революційних подій у грудні 1905 р. РУП була перетворена на Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП), лідерами якої стали М.Порш, В.Винниченко, С.Петлюра. Найсильнішою на той період українською партією соціал-демократичного спрямування була "Спілка" (нараховувала 6 тис. чоловік).

Після грудневого повстання 1905 року спостерігається загальний спад революційної енергії. На початку 1906 р. в умовах арештів і військових репресій відбулися вибори до Думи, скликання якої було проголошено Маніфестом 17 жовтня. Ліві партії (радикали) бойкотували вибори, а ліберали погодилися взяти в них участь. Унаслідок цього такі найсильніші українські партії, як "Спілка" та УСДРП, своїх кандидатів не висунули. Від України до І Думи (27.04.-8.07.1906) було обрано 102 депутати. Українці в Думі організували парламентський клуб (Українська Парламентська Громада) для обстоювання своїх інтересів, головою якого був обраний адвокат із Чернігова І.Шраг.

Політичною платформою Громади були вимоги автономії України, українізації державного управління, освіти. З Декларацією з думської трибуни мав виступати М.Грушевський, але 8 липня 1906 року (через 72 дні після скликання) Дума була розпущена.

У січні 1907 року відбулися вибори до II Державної Думи, Цього разу її не бойкотувала жодна партія, більшість депутатів становили представники лівих партій. УII Думі (працювала з 20 лютого по З червня 1907 року) теж виникла Українська громада із 47 членів. Вона домагалася впровадження української мови у шкільну освіту, заведення україномовного судочинства і церковної служби, вдосконалення місцевого самоврядування, створення кафедр української мови, літератури та історії в університетах. Поряд із цим були підготовлені законопроекти про автономію України Але й II Дума, проіснувавши 103 дні, тобто значно менше терміну відведених для неї повноважень, припинила свою діяльність - 3 червня 1907 року її було розпущено. Наступні Думи більше не мали у своєму складі українських громад, оскільки антидемократичний виборчий закон фактично унеможливив обрання прогресивних депутатів.

Значення діяльності Української думської громади полягало у привертанні уваги суспільства до "українського питання".

її засідання були своєрідною школою національно-патріотичного виховання думських депутатів, а вплив на освічене населення Російської імперії здійснювався через петербурзький щотижневик "Украинский вестник". Працюючи в Громаді, українці набували досвіду парламентаризму.

Революційні події на українських землях Російської імперії мали відчутний резонанс і в Західній Україні. Так у Галичині за цей час відбулося 24 робітничих страйки, ширилися виступи селян. Для керівництва рухом у листопаді 1905 року було створено "народний комітет", який очолили соціал-демократи Ю.Романчук і К. Левиць кий. У січні 1906 року в Галичині відбулося близько 300 мітингів (за участю майже 5000 чол.); улітку 1906 року розпочався широкомасштабний страйк сільськогосподарських робітників у 380 галицьких селах як з економічними, так і політичними вимогами. Робітничі демонстрації, мітинги, страйки солідарності відбулися у Львові, Чернівцях, Станіславі, Тернополі, Ужгороді, Мукачеві, Дрогобичі.

Під тиском масового революційного руху на всій території Австро-Угорщини уряд змушений був піти на поступки, скасувавши обмеження у виборах до парламенту і надавши більше прав українській культурі.

Незважаючи на поразку, революція 1905-1907 років сприяла пробудженню й усталенню національної свідомості українського народу, надала українським партіям досвіду політичної та парламентської боротьби в умовах революції. Вперше під час революції було досягнуто здобутків у справі українізації. Активізувалася боротьба західноукраїнських робітників і селян за їх соціальне і національне визволення, посилився масовий рух за возз'єднання всіх українських земель