3. Розквіт родового ладу в неоліті та енеоліті.

Розквіт первіснообщинного ладу прийшовся на епоху нового кам’яного віку, який став заключним періодом кам’яної доби. Неоліт (від грец. neos - новий і lithos - камінь). Це період від 6 до 3 тис. років до н.е., який характеризувався подальшим розвитком продуктивних сил. Людина переходить від привласнюючих способів існування – збиральництва, мисливства, рибальства, до відтворюючих форм господарства – землеробства й скотарства. Відбувається також подальший розвиток обробки дерева, каменю і кістки, застосовуються шліфування й свердління. Широко використовуються сокири, тесла, серпи, пили тощо. Виникають ткацтво, гончарство. У межах України виявлено близько 500 неолітичних поселень.

Перехідним періодом від неоліту до бронзового віку був енеоліт (від грец. aeneus – мідь та камінь), (початок якого датується IV-III тис. до н.е.

4. Племена трипільської культури.

Найяскравішою археологічною знахідкою цього періоду е трипільська культура, пам'ятки якої вперше було досліджено біля с. Трипілля на Київщині наприкінці XIX ст. та на території, що простяглася від річок Прут і Дунай до Дніпра. Провідними галузями господарства носіїв цієї культури були землеробство і скотарство. Поселення розташовувалися поблизу річок і складалися з кількох десятків наземних будівель, розміщених рядами або колом одне біля одного. До них, крім житлових, належали й господарські будівлі. У деяких поселеннях мешкало 10-20 тис. осіб. Основні знаряддя праці -мотики, скребачки, ножі, різці, свердла, тесла та ін. — виготовлялися з каменю (кременю) та кісток тварин. Використовувались і металеві вироби –мідні шила, рибальські гачки, прикраси. Пізньо-трипільські поселення укріплювалися ровами та оборонними валами. Найвідоміші трипільські, поселення – Майданецьке, Таланки, Доброводи, Халеп'я. Деякі вчені вважають трипільців предтечами українського народу.

До зникнення трипільської культури могли спричиняти такі фактори:

1. Порушення екологічного балансу внаслідок екстенсивного ведення господарства;

2. Певне похолодання клімату одночасне з підсиханням степів.

3. Експансія степовиків

5. Становлення та розвиток державотворчої традиції: кімерійці, скіфи, сармати.

Розкриваючи питання становлення та розвитку державотворчої традиції, варто, перш за все, відзначити, що зростання продуктивності праці в добу бронзи (друга половина III – початок I тисячоліття до н.е.) дозволено не тільки забезпечити споживчі потреби населення, а й створювати певні запаси, що призводили до майнової нерівності та приватної власності.

Завдяки суспільному поділу праці, посиленню міграції, зростанню нерівності економічного розвитку починають формуватися етнічні спільності людей, об’єднання в державні утворення. Нова епоха в історії людства пов’язана з винайденням заліза та масовим використанням залізних знарядь праці і зброї. Характерними рисами суспільного розвитку стали: другий суспільний поділ праці – відокремлення ремесла; перехід від родової общини до територіальної; посилення майнової нерівності; формування воєнної демократії; утворення великих племінних союзів; посилена міграція.

У 1 тис. до н. е. Виділяються степовими, які мають розвинуте скотарство та поступово перетворюється на кочівників. Це – народи південної Європи, відомі під власними іменами: кіммерійці, скіфи, сармати, маври, венеди.

Першим народом, що мав царів, та заселив території сучасної України в IX-VII ст. до н. е. Були кіммерійці. Вперше описані Гомером в « Одиссеї ».

У IX ст. до н.е. в українських степах з'являються племена кіммерійців (назва збереглася в письмових пам'ятках), які, на думку вчених, були вихідцями з Поволжя. Вони населяли межиріччя Дону й Дністра, їздили верхи на конях, обробляли залізо. Кіммерійці утворили великі племінні союзи, що очолювались царями. У VI ст. до н.е. відбулася часткова асиміляція кіммерійців з іраномовними кочовими племенами скіфів, які осіли в Причорно­морських степах і утворили тут велику державу – Скіфію. Грецький історик Геродот, побувавши у V ст. до н.е. в Скіфії, описав племена, які називали себе околотами. На правому березі Дніпра жили скіфи-орачі, а в Причорноморських степах – так звані "царські скіфи", яким корилися свої й чужі племена. Важливим джерелом їхнього прибутку, крім завойовницьких походів, була торгівля з грецькими колоніями у Причорномор'ї. В обмін на збіжжя, хутро, віск, мед, а також рабів скіфи отримували вина, тканини, зброю, предмети розкоші.

У Ш ст. до н.е. в українські степи прийшли сармати, етнічно споріднені зі скіфами. До складу сарматського об'єднання входили такі військово-політичні союзи племен: язичи, роксолани, сіраки, аорси, а з I ст. до н.е. – алани.