Тема: національно-демократична революція в україні. Становлення української державності (1917-1920 рр.) План.

1. Суспільно-політичне життя в Україні. Поява політичних партій та організацій.

2. Революція 1905-1907 років в Україні. Її особливості, етапи розвитку, форми боротьби та причини поразки.

3. Аграрна політика Столипіна та її наслідки.

4. Україна у І-й світовій війні.

5. Лютнева революція 1917 р. в Петрограді та піднесення національно-визвольного руху в Україні. Створення Центральної Ради. Перші Універсали.

6. Жовтневе збройне повстання в Петрограді. Проголошення Центральною Радою самостійності Української Народної Республіки (УНР).

7. Відносини Центральної Ради з урядом радянської Росії. Скликання 1-го з‘їзду Рад у Харкові.

8. Брестський мир і окупація України Німеччиною. Боротьба проти Гетьманщини П.Скоропадського і німецької окупації.

9. Директорія: Відродження УНР.

10. Уроки та наслідки Української революції 1917-1920 рр.

1. Суспільно-політичне життя в Україні. Поява політичних партій та організацій.

Початок XX ст. ознаменувався піднесенням суспільно-політичного і національного руху в Україні, У цей період спостерігається перехід від економічних страйків робітників до політичних. 1900 р. у Харкові відбулася перша багатотисячна травнева демонстрація. У 1901-1902 рр. політичні страйки і демонстрації пройшли в Києві, Катеринославі, Одесі, Харкові та інших містах, у 1903 р. — загальний політичний страйк, який розпочався на Закавказзі і потім охопив усі промислові центри України. Активну участь у політичній боротьбі брали й революційно настроєні студенти. Вони протестували проти гнобительської політики царизму, проти примусових обмежень їх особистого життя та навчання. За участь в акціях протесту 11 січня 1901 р. царський уряд віддав у солдати 183-х студентів Київського університету — найактивніших учасників масового студентського руху. У відповідь розпочався загальний студентський страйк 35 вищих навчальних закладів Російської імперії, в тому числі Києва, Харкова, Одеси.

На початку XX ст. зростає кількість виступів селян. Селянський рух, охопив майже всі повіти й губернії України. Особливого розмаху виступи набрали в Полтавській і Харківській губерніях весною 1902 р.

Піднесення визвольної боротьби робітників, селян, студентів пожвавило й політичну активність ліберальної інтелігенції. Головним осередком опозиційності царизму в цей період стали земства - виборні органи місцевого самоуправління. їхня діяльність була дозволена спочатку в губерніях Лівобережжя і Півдня (за положенням 1864 р.), а на Правобережжі - лише з 1911 р. У петиціях земці вимагали розширення своїх прав і звільнення земств від жорсткого контролю царських чиновників.

1901 року діячі Полтавського, Чернігівського, Харківського і Курського губернських земств провели у Полтаві з'їзд умільців кустарних промислів, який ухвалив резолюцію із вимогою повсюдної заборони тілесних покарань.

Під тиском демократично настроєної більшості службовців земських установ висувалися такі загальнонародні вимоги, як надання політичних свобод, ліквідація кріпосницьких пережитків у законодавстві, скликання Установчих зборів для вироблення конституції.

Український національний рух у цей час знаходив свій вияв, насамперед, у масових культурно-просвітницьких заходах, які проводили революційно-демократичні і ліберальні діячі прогресивної української інтелігенції:

• відкриття пам'ятника класику української літератури Івану Котляревському в Полтаві (1903 р.);

• відзначення у Києві та Львові 35-річчя музичної діяльності композитора М.В.Лисенка (1903 р.);

• святкування у Києві 35-річчя літературної діяльності письменника Івана Нечуя-Левицького.

Під впливом зростаючого національного руху цілий ряд земств та міських дум прийняв рішення про введення викладання у школах українською мовою. З кінця 1904 р. розпочалась кампанія за скасування цензурних положень 1863 і 1876 рр. щодо української мови. Це питання було доручено підготувати керівництву Академії наук, Київського і Харківського університетів. У вересні 1905 р. з'явилася постанова уряду, згідно з якою заборона української мови була визнана "несвоєчасною". Це була значна перемога українського національного руху.

У Східній Галичині над українським друком не тяжіли заборони, тут існувало українське шкільництво, діяли культурно-освітні та наукові заклади, українською мовою друкувалися книги, газети, журнали, багато з яких потрапляло і в Наддніпрянську Україну. Східну Галичину учасники загальноукраїнського національного руху називали "українським П'ємонтом".

Поряд із пожвавленням культурно-просвітницького руху в Україні на початку XX століття почали утворюватись національно-політичні партії. Наприкінці XIX століття у суспільно-політичне життя вступає нове покоління українців, вихованих на радикальних політичних концепціях українського націоналізму, що спирався на європейські традиції. Громадівство багато зробило для розвитку української культури вглиб, й все ширші кола населення переходили до розуміння необхідності політичної боротьби за відновлення національної незалежності та втраченої державності. Суспільні об'єднання починають переростати у політичні партії. Найшвидше цей процес проходив у Західній Україні, де за умов парламентської монархії організовуються перші громадсько-політичні об'єднання та політичні партії. Ці партії мали своїх депутатів у парламенті у Відні, що змушувало чіткіше опрацьовувати політичні програми, систематичніше впливати на формування політичної свідомості українців. У російській Україні за умов деспотичного режиму легальні можливості мали лише окремі громадські об'єднання, і процес утворення політичних партій йшов дещо повільніше, ніж у Західній Україні.

У Галичині перші українські національні партії виникли ще наприкінці XIX ст. 1890 р. створено Русько-Українську радикальну партію. Серед членів — С.Данилович, К.Трильовський, І.Франко, М.Павлик та ін. Програма партії будувалась на ідеях демократії, соціалізму і соборності українських земель. Найближчим завданням радикали вважали українську автономію в складі Австро-Угорщини, а в перспективі ставили перед собою мету створення соціалістичної, незалежної Української держави. У 1899 р. з Радикальної партії вийшли Ю.Бачинський, М.Ганкевич, С.Вітик та інші марксисти, які заснували Українську соціал-демократичну партію. Водночас радикалів залишили І.Франко, Є.Левицький, В.Охримович та ін., створивши Національно-демократичну партію, яка виступала за створення самостійної України. Незабаром вона перетворилась у найбільшу українську партію Галичини.

У Наддніпрянській Україні в 90-х роках виникають гуртки так званих "свідомих українців", які прагнули культурно-освітній рух перетворити на політичний. 1892 р. було засноване "Братство Тарасівців" за участю І. Липи, братів Міхновських, О.Черняхівського на ін. Братство ставило собі за мету боротьбу за самовизначення українського народу, відродження і розвій української мови, культури, освіти.

Громади, що існували наприкінці XIX ст., об'єдналися в 1897 р. у Загальну Українську Організацію, яка намагалася спрямувати національний рух і надалі в культурно-освітньому напрямку. Через три роки виникає перша партія в Наддніпрянській Україні — РУП (Революційна українська партія), заснована 1900 р. у Харкові Д.Антоновичем, М.Русовим, О.Коваленком, Б.Камінським, Д.Познанським та ін. Осередки новоствореної партії — "вільні громади" — незабаром виникли у Києві, Полтаві, Чернігові, Львові та інших містах України. Програмні вимоги РУП були розроблені М.Міхновським у брошурі "Самостійна Україна". Втім, ні статут, ні програму партії рупівці так і не склали. Друкованими органами, через які партія пропагувала свої ідеї, стали газета "Селянин" і журнал "Гасло".

У практичній діяльності партійці обстоювали соціальні інтереси селянства, яке вважали основою української нації. У свідомості людей, зорганізованих у РУП, синкретично поєднувалися національні і соціалістичні ідеї, але поступово між її членами посилювалося розмежування. Дуже швидко від партії відокремилася група власне націоналістичного спрямування (з гаслом "Україна для українців!") на чолі з М.Міхновським, що основною метою проголосила утворення самостійної держави. У 1902 р. вона перетворилася в Народну українську партію (НУП), яка проіснувала до 1907 р., відновившись через десять років під назвою "Українська партія соціалістів-самостійників" (УПСС). НУП була єдиною партією в Наддніпрянській Україні, яка стояла на засадах державної самостійності України.

Основна частина членів РУПу не пішла за М.Міхновським і, орієнтуючись усе більше на марксизм, у 1904 р. утворила Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). Лідерами партії були Д.Антонович, В.Винниченко, С.Петлюра, М.Порш. Програма УСДРП передбачала автономію України, конфіскацію поміщицької земельної власності, муніципалізацію земель і вважала можливим об'єднання з РСДРП на федеративних засадах, хоч і не поділяла революційного екстремізму цієї партії.

На цьому процес розколу РУП не скінчився. У 1904 р. з РУПу вийшла група, очолювана студентами М.Меденевським-Баском і О.Скоропис-Йолтуховським, яка проголосила себе Українською соціал-демократичною спілкою ("Спілкою"). Вони хотіли, щоб партія представляла всіх робітників України, незалежно від їх національності. На початку 1905 р. "Спілка" приєдналася до російських меншовиків на правах автономної організації.

Ідейна боротьба та відповідні розколи в РУП наочно демонстрували ціннісні орієнтації представників українського ліворадикального руху, що поєднував націоналістичні й соціал істичші тенденції.

Більш помірковане крило українських політиків з ініціативи Є.Чикаленка у 1904 році утворило ліберальну партію (ЛП), що ставила заі мету встановлення конституційного правління, проведення широких соціальних реформ і здобуття повноти національню-культурних прав українців у межах федеративної Росії. Різні течії ліберального руху отримали назви Демократичної (УДП) (лідери: О.Лотоцький, Є.Чикаленко) та Радикальної (УРП) (лідери: Б.Грінченко, С.Єфремов) партій.

Обидві партії -- досить малочисельні — стояли на поміркованих позиціях, близьких за змістом до російського "Союзу визволення". Вони проголошували ідею встановлення у Російській імперії конституційної монархії, яка б надала Україні право на автономію. У програмі УДП передбачались самовизначення України зі своїм крайовим сеймом, українізація адміністративного апарату, освіти, культури.

Таким чином, на початку XX ст. в українському суспільстві вже склався спектр власних політичних сил, які репрезентували погляди окремих національно-інтелігентських кіл. Вони прагнули втілення народницько-соціалістичних ідеалів й українізації суспільно-політичного життя, а найрадикальніші з них висунули гасло здобуття державної незалежності. Сильна революційна тенденція українського руху, за умов високого ступеня "зросійщення" панівних верств, змушувала консервативні кола нації орієнтуватися на загальноімперські партії відповідного напрямку.

Із загальноросійських лівих партій, що діяли в українських губерніях, слід виділити найвпливовіші:

• анархістів (мали успіх переважно в південних містах зі строкатим етнічним складом, особливо в Одесі та Катеринославі). їх ідеї набули значної популярності в радикальних за своїми настроями напівосвічених гуртках, в основному, декласованої молоді;

• соціал-демократів (представники РСДРП, склад якої в національному відношенні, як і всіх інших лівих партій, був надзвичайно строкатим). Діяли активно і мали в Україні чималий успіх переважно в денаціоналізованому фабрично-заводському середовищі, де при безпосередній участі більшовиків у 1905 р. утворилися перші ради робітничих депутатів;

—соціалістів-революціонерів;

— досить численної і енергійноїпартії, але на відміну від РСДРП (особливо більшовиків), поганоорганізованої в загальнодержавному масштабі.

Політичноціннісні орієнтації власне українських (радикальних) партій початку XX ст. обумовлювали той факт, що інтелігенція російськомовних міст, у тому числі й українського походження, орієнтувалась на загальноросійські сили, найчіткіше і найяскравіше репрезентовані конституційно-демократичною партією (КДП) на чолі з П.Мілюковим, яка утворилась у 1905 р. В Україні до неї належали такі поважні культурні і громадські діячі як І.Лучицький, Я.Яснопольський, Ф.Штейнгель, Д.Григорович-Барський, В.Науменко, М.Василенко та ін. Ідейно та організаційно представники кадетської партії були органічно пов'язані з земствами, університетськими колами, різноманітними громадськими об'єднаннями ліберального спрямування.

Прихильників відверто реакційних об'єднань (Російська монархічна партія, шовіністичний погромно-чорносотенний "Союз русского народа") в українському середовищі практично не було, хоча діяльність цих сил відчувалась і в містах України. Представники останніх у 1908 р. заснували в Києві "Клуб русских националистов", що ставив за мету боротьбу з українським рухом.

Таким чином, на початку XX ст. український суспільно-політичний і національний рух значно зріс. У ньому розвинувся цілий ряд партій, що пропонували широкий діапазон способів здобуття національних прав для українців у межах федеративної Російської держави. Щоправда, інтелігенція була основою всіх цих партій, між ними постійно точилися чвари. До того ж, оскільки майже вся українська інтелігенція трималася лівих поглядів, консервативна точка зору в українському політичному спектрі не була представлена, що змушувало українців відповідних переконань уступати до російських консервативних партій. Але, попри всі ці недоліки, не підлягало сумніву, що український рух нарешті вийшов за межі культурництва, вступивши в нову, політичну стадію свого розвитку, у ньому відбувався процес усвідомлення цілей і методів усіма суспільно-політичними течіями.