4. Польсько-литовські унії (Люблінська та Берестейська).

Польща прагнула приєднатися до своїх володінь ще й Велике князівство Литовське. У 80-х роках, коли посилився тиск на Литовську державу з боку Тевтонського ордену (з 1340-го по 1410 р. він здійснив понад 100 великих походів на слов’янські землі), для цього склалися сприятливі умови. До того ж про польська орієнтація литовського князя Ягайла посилилася у зв’язку зі зміцненням Московського князівства після Куликовської битви 1380 р.

1385 р. у замку Крево ( нині на території Білорусі) було укладено угоду (Кревська унія) між Польщею і Великим князівством Литовським, яка передбачала об’єднання Литви і Польщі в одну державу внаслідок шлюбу польської королеви Ядвіги і литовського князя Ягайла. На литовських землях запроваджувалося католицтво як державна релігія.

З кінця ХIV ст. з них було створено урядовий орган - Раду панів, що контролював діяльність великого князя. Вона вирішувала життєво важливі для країни питання, разом із великим князем займалася фінансовою політикою, призначала найвищих посадових осіб, розподіляла землі та маєтки. Бояри й шляхта стали привілейованим станом зі своїм судом та органом управління – Сеймом. Він почав скликатися ще наприкінці XIV ст. й поступово перетворився на постійно діючий орган, до компетенції якого входили питання законодавства, військової служби, оподаткування.1557 р. шляхта домоглася виключного права володіння землею. Виник новий тип господарства –фільварки, орієнтовані переважно на виробництво хліба для продажу.

Влітку 1559р. в м. Любліні на спільному сеймі польських і литовських феодалів було підписано угоду про об’єднання Польщі і Великого князівства Литовського в єдину державу - Річ Посполиту на чолі з виборним королем та спільним сеймом, сенатом. Водночас Литва зберігала свій суд, адміністрацію, військо, скарбницю, офіційну "руську" мову.

За угодою, білоруські землі залишилися під владою Литовського князівства. До польської корони відходили величезні українські території - Волинське, Київське, Чернігівське й Подільське воєводства. Хоча угода декларувала зрівняння в правах православної шляхти з католицькою, вона відразу почала порушуватися.

Укладення Люблінської унії викликало посилення феодального, національно-культурного і релігійного гноблення українського народу.

1590 р. з ініціативи Ватикану розпочалися переговори між польським королем Сигізмундом ІІІ і православними владиками про запровадження унії. Внаслідок цих переговорів, а також зустрічей з католицькими єпископами та папським нунцієм православні ієрархи погодилися укласти унію з Римом. Їм гарантували збереження традиційної православної літургії, обрядів та звичаїв. Водночас вони повинні були в усіх питаннях віри визнати зверхність папи. Того ж 1595 р. папа Клемент VІІІ офіційно проголосив унію. Це викликало обурення серед православних. Для остаточного вирішення проблем в жовтні 1596 р. у Бресті зібрався церковний собор.

5. Повстання к. Косинського та с. Наливайка. Народні рухи 20-х-30-х років хуп ст. «Ординація» 1638 р.

Рубіж ХУІ-ХУІІ ст. був визначальним у розвитку українського роду. В цей час виявилися тенденції до формування української нації: злам феодальної системи, зародження й розвиток буржуазних відносин, творення загальноукраїнського ринку, пробудження національної свідомості. У вирішальну стадію вступала боротьба народу за визволення, яка тривала з різним ритмом і різною інтенсивністю з 1591 р. до 1648.

Козацтво стало провідною силою визвольної боротьби, тому що виражало прогресивні тенденції суспільного розвитку: козак — вільний власник і виробник — стояв осторонь кріпосницької системи і був принципово ворожий їй. Він об'єктивно виступав соціальним ідеалом для переважної маси українського населення. Козацтво було одним із найсуттєвіших факторів, який остаточно вплинув на формування українського народу.

Процес покозачення суспільства з кінця XVI ст. йшов швидкими темпами, у XVII ст. Україну вже звали країною козаків, а українців — козацькою нацією. Водночас козацтво набуло функції носія державності українського народу, якісно відмінної від феодальної державності. Козацька демократична організація спиралася на радикальні антифеодальні елементи. З кінця XVI ст. козаки стали на шлях боротьби за станові права й вольності, а згодом — і за національно-релігійні інтереси українського народу.

(Головними завданнями великих козацьких рухів 20-30-х рр. XVII ст. були: ліквідація великого феодального землеволодіння і створення умов для розвитку капіталістичних відносин, а також визволення України з-під іноземного гніту і створення козацької республіки)