11. Початок гайдамацького руху. Виступи 1734 і 1750 років. Коліївщина 1768 року. М. Залізняк та і. Гонта.

Посилення польсько-шляхетського гноблення на Правобережжі й західноукраїнських землях було спричинене так званою "новою колонізацією" цих обезлюднених територій, які у 1714 р. за польсько-турецьким договором відійшли до Речі Посполитої. Шляхта надавала слободи колоністам на 15-20 років для влаштування свого господарства, але потім на них чекали панщина, натуральні та грошові податки. Крім того, ліквідовувались православні парафії, переслідувалось духовенство.

Протест проти польсько-шляхетського гніту на Правобережжі виливався у різні форми: втечі селян на Запоріжжя, Лівобережжя та інші місця, розгром і підпали поміщицьких маєтків, убивства поміщиків, орендарів, масові народні повстання.

Із другого десятиріччя XVIII ст. на Правобережній Україні розгортається гайдамацький рух. Слово "гайдамака" походить від турецького слова "гайда" — "гнати", "переслідувати", "турбувати". Гайдамацький рух мав антифеодальний і визвольний характер, оскільки його учасники, борючись проти панування магнатів і шляхти, водночас прагнули визволити українські землі і возз'єднати їх із Лівобережжям у складі Росії. Визвольна боротьба велася під гаслом захисту православної віри від наступу католицизму та уніатства.

У старій польській та й у вітчизняній дореволюційній літературі гайдамаки найчастіше розглядалися як бандити й грабіжники, що винищували багатіїв, особливо польської та єврейської національностей. Сучасна історіографія вбачає в гайдамаках борці н проти феодального гноблення й культурно-національного поневолення, проти унії, покатоличення українського народу, водночас підкреслюючи жорстокий характер боротьби як з боку гнобителів, так і з боку месників.

До гайдамацьких загонів уходили козаки, селяни, міщани. У своєму розвитку "їх боротьба пройшла ряд етапів, кожен із яких мав певні особливості та специфіку.

Виник гайдамацький рух на початку XVIII ст. на Волині і Західному Поділлі, а з другої чверті XVIII ст. (за іншою думкою з 1712, 1714 рр.) розгорнувся на Київщині і Брацлавщині. Перша відома в історичних джерелах згадка про гайдамаків датована 1714р.

Одна з найбільших хвиль повстань гайдамаків — протягом 1734-I738 рр. — охопила Київщину, Брацлавщину, Поділля, Волинь. Центром боротьби стала Брацлавщина, де півторатисячний і гайдамацький загін очолив сотник надвірних козаків князів Любомирських на ім'я Верлан, якого гайдамаки проголосили козацьким полковником. Серед ватажків повстанських загонів були М.Грива, Г.Медвідь, М.Моторний, Г.Голий, С.Чалий, Писаренко, Жила, Руль, Харко, Іваниця та ін. Гайдамаки звільнили Вінницю, Броди, Жванець, Збараж, узяли в облогу Кам'янець-Подільський, з’явилися піді Львовом. Лише наприкінці 1738 р. російські та польські війська, підкупивши гайдамацького ватажка запорожця Саву Чалого, після запеклих боїв розбили основні сили повстанців і а примусили частину гайдамацьких загонів відступити у Молдавію, а інших — припинити на деякий час збройну боротьбу.

У 40-х роках XVIII ст. на Правобережжі намітився тимчасовий спад гайдамацького руху. Проте і в цей час загони гайдамаків, які очолювали Г.Голий, І.Вечірка, Р. Чорний, Ф.Таран та ін., діяли у районі Тульчина, Немирова, Звенигородки, Умані, Липовця, Лисянки.

Широка хвиля селянсько-гайдамацьких повстань прокотилася Правобережною Україною у 1750 р. Ватажками повстанських загонів, які діяли з весни 1750 р. на Брацлавщині, Київщині, Поділлі, були: Михайло Сухий, Прокіп Таран, Олекса Письменний,

Олекса Лях, Мартин Тесля та ін. Повстанці, розгромивши польські загони, здобули Умань, Вінницю, Чигирин, Фастів, Трахтемирів. Виступи тривали до зими 1750 р. і були придушені спільними зусиллями польських і російських військ.

Найбільшого розмаху гайдамацький рух набрав у 1768 р. — так шана "Коліївщина" (можливо від слів "кіл", "колоти", "колій"). Безпосереднім приводом до повстання стала поява на І Правобережжі російських військ, які втручалися у польські справи. ( початку під тиском Катерини II королем Польщі було обрано Станіслава Августа Понятовського, а згодом імператриця примусила поляків гарантувати релігійні свободи православним. Виступаючи проти такої політики втручання Росії, частина польської шляхти у лютому 1768 р. в м. Барі на Поділлі (тепер Вінницька обл.) утворила так звану Барську конфедерацію. Між конфедератами і російськими військами, які були вислані в Україну нібито з метою захисту православ'я, почались військові дії, що було сприйнято широкими масами українського селянства як сигнал до повстання. Одним із ідейних натхненників і організаторів повстання став ігумен Мотронинського монастиря Мельхіседек Значко-Яворський, який виступив на захист православ'я.

Навесні 1768 р. в урочищі Холодний Яр поблизу Мотронинського монастиря (під Чигирином) запорозький козак Максим Залізняк зібрав загін повстанців, які обрали його козацьким полковником. У червні гайдамаки вирушили в похід. Дуже швидко повстанський рух охопив Київщину, Брацлавщину, частину Поділля і Волині. Повстанське військо М.Залізняка здобуло Жаботин, Смілу, Черкаси, Богуслав, Канів, Лисянку та інші міста. На початку червня 1768 р. гайдамаки підійшли до Умані, яка належала С.Потоцькому. Полк козаків на чолі з уманським сотником І.Гонтою, який шляхта вислала проти гайдамаків, перейшов на бік повсталих. Після здобуття міста 9-Ю червня в Умані було скликано раду, яка обрала М.Залізняка гетьманом і князем смілянським, а І.Гонту — полковником і князем уманським. У визволених місцевостях уводилися козацькі порядки.

Взяття Умані було кульмінаційним пунктом повстання 1768 р. і гайдамацького руху взагалі. У червні-липні 1768 р. на Правобережжі діяло близько ЗО загонів на чолі з гайдамацькими ватажками Микитою Швачкою, Андрієм Журбою, Семеном Неживим, Іваном Бондаренком та ін.

Охопивши Київщину й Брацлавщину, повстання стало поширюватися на Поділля, Східну Галичину і загрожувало перекинутись на власне польські землі, а також Лівобережжя, в Новоросійську губернію і на Запоріжжя. Це викликало занепокоєння як польського, так і російського урядів. До того ж назрівала війна з Туреччиною, і російське командування побоювалось за свій тил.

За таких обставин російський і польський уряди вирішили спільними силами вести боротьбу проти повстанців. Каральні дії проти гайдамаків розпочалися у другій полошиш червня 1768 р. 27 червня загін донських козаків під Уманню обманом оточив повстанський табір, захопив у полон ватажків, а їхні загони роззброїв. Решту гайдамацьких груп було розбито в боях. Остаточно повстання придушили тільки в квітні-травні 1769 р.

Полонених гайдамаків — російських підданих (серед них і Залізняка як запорожця) було привезено на суд до Києва, де вони зазнали жорстоких покарань, а потім були заслані до Сибіру

Гайдамаків — польських підданих — судив польський суд. Шляхетські суди виносили найжорстокіші вироки повстанцям: гайдамаків тисячами вішали, відтинали їм голови, садили на палі. Найбільше українців було страчено у містечку Кодні поблизу Житомира (близько 3 тис. чол.) і в с. Сербах недалеко від Могилева-Подільського (близько 2 тис.чол.). Виданий польському уряду був й Іван Гонта, страта якого за вироком суду мала тривати 14 днів (І. Ґонту страчено в с. Серби).

Так польська шляхта спільно з російським царизмом розправилася з великим народним повстанням українців — Коліївщиною, оспіваним Т.Шевченком у поемі "Гайдамаки". Коліївщина була останнім великим повстанням на Правобережжі.

Незважаючи на поразку, гайдамацький рух мав значний вплив на утвердження волелюбних традицій українського народу, піднесення антифеодальної боротьби, він стримував посилення соціального й національного гноблення, завдав відчутного удару феодально-кріпосницькій системі.

У першій половині XVIII ст. посилилась боротьба проти польської шляхти і на західноукраїнських землях, де особливо широкого розмаху набув рух опришків, зокрема на Покутті (в Прикарпатті), на Північній Буковині. Назва "опришки", як гадають учені, походить від латинського слова "оргеаЬог" (нищівник, утискувач) і пов'язана з тим, що вони винищували й утискали шляхту, орендарів, католицьких та уніатських священиків. Уперше опришків галицького походження згадує документ 1529 р. Звичайно опришки, так само, як і гайдамаки, починали свої дії навесні і продовжували їх до осені. Виступали вони невеликими загонами, застосовуючи партизанську тактику несподіваних нападів. До боїв із регулярним військом опришки не ув'язувались.

На чолі опришків на Прикарпатті у 1738-1745 рр. став Олекса Довбуш. Загони опришків виступали як народні месники — нападали на панські маєтки, громили їх, роздавали панське майно селянам. Після загибелі Олекси Довбуша 24 серпня 1745 р. рух опришків продовжувався на чолі з його послідовниками Василем Баюраком (1744-1754), Іваном Бойчуком (1755-1759). Добре знання місцевості та підтримка місцевим населенням ускладнювали переслідування опришків польськими феодалами. Лише після приєднання Галичини до Австрійської імперії цей рух став поступово згасати. Останнім ватажком опришків був М.Драгирук (Бордюк), прилюдно страчений у 1778 р. у Коломиї.

На ситуацію в Лівобережній Україні важливий вплив мала селянська війна 1773-1775 рр. під керівництвом О.Пугачова, в якій брали участь чимало вихідців із України. Окремі полки очолили українські отамани В.Журба, С.Черкашин та інші. На Слобожанщині у цей час діяли повстанські загони під проводом Утвенка та Неустроєва, на Січ для агітації козаків прибули пугачовські полковники Ємельянов і Стодола.

Особливе місце серед народних виступів даного періоду на Лівобережжі займає повстання в селі Турбаях (1789-1793) на Полтавщині. Мешканці цього села були силоміць перетворені з козаків на кріпосних селян і з 1776 р. належали поміщикам Базилевським. Борючись проти покріпачення, турбаївці відмовилися працювати на панщині, перестали коритися поміщикам, створили органи самоврядування. Через складне становище (французька буржуазна революція, війни зі Швецією і Туреччиною) царський уряд намагався покінчити з повстанням без застосування військової сили. Тільки у 1793 р. в Турбаї було введено каральний загін царського війська, який придушив повстання.

Таким чином, посилення феодально-кріпосницької системи, національно-релігійний гніт викликали повстанський рух населення України. Незважаючи на стихійність, неорганізованість, визвольні рухи XVIII ст. розхитували кріпосницький лад, значною мірою впливали на формування передової суспільної думки.