Італія стане їхнім домом

Які причини змусили українців приїхати в Італію? Майже половина каже, що низькі зарплати і пенсії та їх невиплата. Серед інших причин – безробіття, висока ціна освіти дітей, злидні та голод, необхідність придбання житла, безперспективність. Основним злом в Україні заробітчани вважають недієвість законів, хабарництво та корупцію, безробіття. Дехто вважає найбільшим злом на Батьківщині втрату моральних цінностей, злочинність, відсутність національної ідеї.

Дослідниця припускає, що чимало заробітчан залишаться в Італії. Майже половина каже, що повернеться додому через 1–2 роки, 21 відсоток планує повернутися найближчим часом, 18 відсотків не планують повертатися ніколи або лише у відпустку...

Інвестори без прав

Наталія Шегда каже, що інтерес до української імміграції в Італії постійно зростає. І на це є багато причин. Головний фактор – кількісне збільшення українських іммігрантів. Перейшовши кількісно за останні десять років із 27 на 4 місце, українська імміграція вже не може залишатися без уваги з боку італійських державних інституцій.

На жаль, цього не скажеш про українську владу. Заробітчани й надалі залишаються поза увагою чиновників. А тим часом вони є важливими інвесторами держави – щороку лише з Італії вони надсилають в Україну 300 мільйонів євро...

Першочерговим завданням у подоланні негативних наслідків трудової міграції з України має стати здійснення виваженої економічної політики, орієнтованої, передусім, на зниження рівня бідності та безробіття, підвищення частки оплати праці у складі реальних доходів населення, забезпечення стабільного зростання національної економіки і поступове наближення доходів громадян України спочатку до рівня сусідніх країн (Росія, Словаччина, Польща, Угорщина), а з часом – до рівня доходів громадян Греції, Португалії та Італії, економіка яких поглинає значну частину українських трудових мігрантів.

Торгівля людьми

Торгівля людьми не є феноменом нинішнього століття, це явище виникло значно раніше.

Тож міжнародне співтовариство вже давно усвідомило, що необхідно вживати заходів для виявлення і покарання злочинців, які торгують людьми. Перші практичні кроки задля викорінення пережитків рабовласницьких часів здійснили ще на початку XIX сторіччя, коли на Віденському конгресі 1815 року затвердили акт про скасування торгівлі неграми. Зусиллями держав-ініціаторів вдалося розробити і підписати 1962 року Конвенцію про рабство.

Якщо говорити загалом, то Перша міжнародна конференція із запобігання продажу жінок відбулася 1895 року у Парижі. А 1899-го в Лондоні відбулася Міжнародна конференція з боротьби із торгівлею жінками з метою сексуального рабства. Тоді організатори конференції звернулися до всіх держав світу із закликом створити відповідні національні комітети.

Перші міжнародні угоди про співробітництво у справі захисту жінок і запобігання торгівлі людьми ухвалили в 1904–1910 роках. 1919-го держави – учасниці Ліги Націй підписали Сен-Жерменську конвенцію, в якій підтвердили свої рішучі наміри домогтися повного скасування сучасної работоргівлі на суші і на морі.

30 вересня 1921 року затвердили Міжнародну конвенцію щодо боротьби з торгівлею жінками і дітьми. А 15 лютого 1955 року в Україні набула чинності Конвенція ООН про боротьбу з торгівлею людьми і експлуатацією проституції третіми особами. Останнім документом стала Пекінська платформа дій з боротьби з торгівлею жінками, яку ухвалили в Пекіні у вересні 1995 року.

Згідно зі статистикою Міністерства внутрішніх справ України, за останні 10 років із нашої країни на заробітки виїхали 400 тис. жінок віком до 30 років. Міжнародна організація міграції зазначає, що тільки в Європу щороку продають понад 500 тис. жінок. За іншими джерелами, протягом останніх семи років із України працювати за кордон виїхало більше ніж 500 тис. жінок. Приблизно кожну п’яту з них продали для роботи в секс-бізнесі.

За неофіційними даними у сфері секс-індустрії держав-реципієнтів експлуатують понад 100 тис. українських жінок. Важко визначити реальні масштаби вивезення жінок з України з метою їх сексуальної експлуатації і використання в порнобізнесі.

Підпільний характер цього організованого міжнародного злочинного бізнесу надзвичайно ускладнює ведення точної статистики. Всі підрахунки є приблизними і зазвичай ґрунтуються на інформації усного характеру.

Національне центральне бюро Інтерполу в Україні надало інформацію, що найчастіше молодих українок продають до Німеччини, Австрії, Греції, Бельгії, Голландії, Швейцарії, в будинки розпусти Кіпру, Лівану, Сирії, а також до Ізраїлю, Сербії, Швеції, Фінляндії, Чехії, США, Росії. Найчастіше, це країни, де проституція легалізована або напівлегалізована.

Останнім часом українських 18–25-річних дівчат та жінок дедалі активніше втягують в порнобізнес ОАЕ, Азії, Європи. Люди, які торгують жінками з метою їх сексуальної експлуатації, отримують шалені прибутки, ризикуючи при цьому значно менше, ніж наркоділки чи торгівці зброєю.

Тіньові ділки, за дуже приблизними підрахунками, отримують щороку понад сім мільярдів доларів США чистого прибутку. Жіноче тіло для таких «бізнесменів» є чудовим джерелом високих прибутків.

Ніхто не звертає уваги на те, що в іноземних посольствах під час видачі віз українським жінкам перевагу надають одруженим. А також і на те, що наші землячки за кордоном тепер більше асоціюються із синонімами «проститутка» або «прислуга».

Психологічне підґрунтя явища торгівлі жінками (Тамара Хомуленко)

Розглядаючи історію торгівлі людьми в усьому світі та в Україні, а також історію ставлення до жінки, можна відзначити ряд тенденцій, а саме:

1) від «чорного» до «білого» рабства;

2) від неістотної частки жінок у торгівлі людьми до їх переважаючої частки;

3) від неістотної частки жінок у торгівлі людьми в епоху їх дискримінації, безправ’я, підлеглої ролі до переважаючої їх частки в епоху досягнення ряду успіхів у боротьбі за гендерне рівноправ’я;

4) від відкритої торгівлі за простою схемою до закритої багатоетапної торгівлі за складною кримінальною схемою (адекватною прогалинам у законодавстві).

Зазначені тенденції можна витлумачити таким чином:

1. Справа не в расі і не в кольорі шкіри, а в економічному рівні країни. Якщо раніше економічно нерозвинутими були переважно країни з темношкірим населенням, то зараз є такі країни з «білим» населенням.

2. Якщо раніше раби призначалися переважно для важкої фізичної роботи, то сьогодні, в епоху високих технологій, сексуальної революції в посттоталітарних країнах, період після сексуальної революції в демократичних країнах рабами переважно стають жінки для секс-бізнесу та інших форм обслуговування.

3. Сучасний стан у розвитку людства є лише початком поворотного етапу боротьби за гендерне рівноправ’я. Якщо в попередні епохи жінка не мала рівних прав з чоловіками, мала підлеглий сімейний статус домогосподарки, то в такій ситуації була загальновизнана матеріальна відповідальність чоловіка за всю сім’ю. Сучасна епоха надає жінці можливість заробляти нарівні з чоловіками. Але середня зарплата у жінок в України і в світі нижча за середню зарплату чоловіків. У той же час жінці буває необхідно заробляти і для себе, і для дітей. Звідси і необхідність пошуку ризикованих способів заробітку. При повному гендерному рівноправ’ї така необхідність відпадає, оскільки і заробітна плата не нижча, і можливостей працевлаштування більше, і відповідальність за дітей розподілятиметься порівну.

4. Недосконала законодавча база дає багато можливостей для побудови кримінальних схем, тому вимагає перегляду і вдосконалення.

Економічний чинник торгівлі жінками обумовлений, перш за все, станом посттоталітарного суспільства. Такий стан пов’язаний зі змінами в економіці. Це, у свою чергу, обумовлює непевність і малопрогнозованість життя та ряд відомих явищ низькоефективної економіки. Коли стає неможливим прогнозування свого життєвого шляху на базі самореалізації з урахуванням власних здібностей та пізнавальних інтересів, то значна кількість людей вимушена розширювати пошук свого місця в житті. Виникають надії на заробітки за рахунок залучення небезпечних, низькоймовірних, ненадійних, ризикованих варіантів.

До проявів низькоефективної економіки стадії перебудови та її гендерного дисбалансу можна віднести такі:

• фемінізація безробіття (70% безробітних);

• фемінізація трудової міграції.

Політичний чинник торгівлі жінками проявляється у нестабільній політичній ситуації щодо України та східного слов’янства (зовнішня політика) та у нестабільній політичній ситуації в самій країні, що виражається у наступних проблемах:

• більшості у парламенті;

• реформи політичної системи країни;

• розподілу президентських і парламентських важелів впливу;

• пріоритетів у політиці.

Соціальний чинник торгівлі жінками – це гендерний дисбаланс суспільства, оскільки сьогодні відбувається гендерна перебудова суспільства. Складовою поглиблення завоювань демократії в Україні є активна участь жінок у розбудові держави. Але досягнутого щодо гендеру ще не достатньо.

Ці проблеми постають у прямому зв’язку з психологічним чинником торгівлі жінками. Він є найменш дослідженим. Причини того, що жінка може стати об’єктом торгівлі, можна прослідкувати на глибинно-психологічному, індивідуально-психологічному та соціально-психологічному рівнях. На глибинно-психологічному рівні дослідники архетипів жіночого несвідомого виділяють ряд пасток, які обумовлюють негативні ефекти в житті жінки, а саме:

1) схильність до підкорення, яка потім переходить до непокори;

2) прагнення «сісти в золоту карету в складний момен», тобто оминути труднощі в досягненні важливих життєвих цілей (що є ілюзією);

3) згода на відмову від творчості, яка потім переходить у надмірності в поведінці;

4) схильність приймати стару систему цінностей (яка нав’язується ззовні як ціна ілюзорного тимчасового благополуччя), що спочатку пригнічує, а потім викликає безконтрольний зрив у поведінці;

5) схильність до узалежнення та невтримності.

Негативні компоненти несвідомого можуть компенсуватися індивідуально-психологічними та соціально-психологічними якостями особистості, становлення яких складається під впливом суспільства. Але дослідники негативної жіночої психології відмічають психологію приманки як таку, що притаманна значній частині жінок і передається переважно в сімейному вихованні – через матір. Такі стереотипи є протилежними стратегії поведінки людини з психологією успіху. Сучасна психологія володіє технологіями становлення успішної особистості, але ці технології не включені ні в сучасну систему виховання, ні в тренінги для запобігання торгівлі жінками. Авторитаризм, яким, на думку багатьох авторів, перенасичене сьогоднішнє суспільство, спричиняє формування психології залежності. Схильність до узалежнення, яка дещо більше притаманна жінкам, може бути подолана в демократичному суспільстві зрілих, самостійних особистостей. Таке можливо, коли особистість іде шляхом самоактуалізації. Але цей шлях надто ускладнений у посттоталітарному суспільстві в країнах із нестабільною економікою.

Суїцид

За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, сьогодні суїцид стоїть на четвертому місці серед причин смерті (попереду автомобільні аварії, серцеві та онкологічні захворювання), тобто щороку на планеті накладають на себе руки 800 тисяч чоловік. В Україні за рік добровільно йдуть з життя 15 тисяч.

Суїцид – акт самогубства, який здійснюється у стані сильного душевного розладу або під впливом психічного захворювання; усвідомлений акт самоусунення з життя під впливом гострих психотравмуючих ситуацій, при яких власне життя як вища цінність втрачає сенс. Причини суїциду різноманітні і кореняться не тільки в особистісних деформаціях суб’єкта і обстановці, яка травмує психічно, але й у соціально-економічній та моральній організації суспільства. Так тлумачить поняття суїциду сучасний психологічний словник.

Що ж змушує людину вдаватись до цієї крайньої міри?

Фахівці Всесвітньої організації охорони здоров’я нарахували майже 800 причин самогубств, серед яких страх перед покаранням, домашні образи, пристрасті, фінансові втрати, хвороби.

Сімейні конфлікти, до речі, спричинюють 60–80% суїцидів. Здебільшого це – несправедливе ставлення, образи, звинувачення, приниження, недостатня увага, ревнощі, подружня зрада. Розлучення, хвороба чи смерть близьких, нерозділене кохання, статева неспроможність. З іншого боку, по статистиці люди, які перебувають у шлюбі, вчиняють самогубство значно рідше, ніж холостяки або розлучені. Великий і рівень суїцидів спостерігається серед людей, які втратили партнера – вони покінчують з життям утричі частіше, ніж сімейні.

На початку XX століття було з’ясовано, що на рівень суїцидальності впливають також нові технічні засоби передавання інформації: радіо, кінематограф. У час бурхливого розвитку засобів масової інформації, комп’ютерних ігор із поширеним у них некрофільством, садистсько-мазохістським смакуванням смерті, у тому числі й суїцидальної, ці тенденції поглибились. Не сприяють зниженню рівня самогубств і такі супутники науково-технічного прогресу в суспільстві, як загроза економічних і технологічних катастроф, екологічний дискомфорт від надмірного скупчення людей у забруднених, неестетичних, гнітючих містах, інтенсифікація контактів, надмірні емоційні навантаження тих, хто прагне зробити кар’єру.

Внаслідок економічних криз змінюється не тільки матеріальне становище громадян – часто людина відчуває себе повною невдахою, звинувачуючи, у першу чергу, не зовнішні обставини, а саму себе. У такій ситуації майбутнє видається їй невизначеним, а самогубство – єдиним прийнятним способом виходу зі скрути.

Інша група дослідників стверджує і протилежне – рівень життя і кількість самогубств не пов’язані між собою. Красномовним прикладом тому може служити Швеція – одна з високорозвинених і багатих країн Європи, вона протягом 10 років є одним із лідерів за кількістю суїцидів.

Життєві реалії й наукові дослідження засвідчують тісний взаємозв’язок між наркоманією, алкоголізмом, депресією і суїцидальною поведінкою. Статистика свідчить, алкоголь за життя вживали 60% самогубць, хоча безпосередньо перед самовбивством алкоголь вживається тільки у 8% випадків, наркотики – у 4%.

Ми перерахували найпоширеніші причини, що призводять до суїцидів. Що ж до суспільних категорій, які найбільш схильні до скоєння подібних вчинків, то найвищий показник самогубств відзначається серед психічно хворих, хронічних алкоголіків, наркоманів, інвалідів. До «групи ризику» можна також віднести літніх людей, засуджених, а також дітей і підлітків.

Не варто сприймати самогубців як божевільних, адже 80 відсотків – це абсолютно здорові люди, переважно молоді.

До слова, у деяких регіонах півдня України та на Донбасі кількість самогубств вища майже у чотири рази, ніж на заході (35–40 осіб на 100 тисяч населення), приблизно у стільки ж разів тут більша кількість наркоманів. Серед причин такої розбіжності називають вищий рівень індустріалізації, а також більшу релігійність та вищий рівень культури населення західних областей. Загалом в Україні 29 самогубств на 100 тисяч населення. Це втричі більше, ніж у європейських країнах. Цікаво, що у сільській місцевості суїцидів більше, ніж у містах, а в столиці, де дуже інтенсивний ритм життя, рівень самогубств у шість разів нижчий, ніж у країні загалом. Виходить, чим більше людина зайнята, тим менше шансів на те, що нею заволодіє депресія.

Не треба боятися, що, схильність до суїциду передається спадково, адже це не хвороба, проте якщо хтось у сім’ї вже намагався таким чином вирішувати свої проблеми, то його набагато легше наслідувати. Крім того, якщо людина вже пробувала накласти на себе руки, то не слід думати, що вдруге таку дурницю вона вже не повторить. 40 відсотків людей повертаються до цього, причому кожна наступна спроба набагато досконаліша за попередні. Особливу увагу треба приділити людині в перші три місяці після намагання накласти на себе руки, адже тоді найбільша небезпека повторення. Зрештою, кожна така спроба, навіть демонстративна, – це відчайдушний крик про допомогу. Найчастіше це означає, що людині бракує щирого спілкування, що вона не вміє або не може обговорити з кимось свої проблеми. Тому довірлива розмова в такий період є просто безцінною. Часом можна зіштовхнутися з тим, що людина відкидає, допомогу. Насправді вона водночас і бажає її, і боїться в цьому зізнатися навіть сама собі, тому варто виявити м’якість, але й наполегливість, терпіння і співчуття. Треба дати відчути, що її люблять і цінують, намагатися підкреслити всі її хороші риси, часто згадувати успіхи, навіть дуже давні. Відомо, що відчуття успішності зміцнює віру в майбутнє. Зрештою, коли не знаєш, що сказати, не варто говорити нічого, головне – бути поряд.

«Я втомився щоранку прокидатися. Я не знаю, що робити. Я злий. У мене серце кров’ю обливається...Тому я думаю про смерть... Я не хочу вмирати, але відчуваю, що мушу... Коли думаю про своє майбутнє, бачу лише морок і відчуваю біль». (Записка самогубця).

А що як хтось огорнений смутком або відчуває, що гострий душевний біль поглинув його усього, і він бачить безвихідь? Самогубство може виглядати виходом із ситуації, але реальність така: це не що інше, як трагічний кінець. Після скоєного не залишається нічого, окрім страждання та душевного болю для друзів і родини. Та хоч би яким темним здавалося майбутнє, якими б непереборними виглядали проблеми, проте убивство самого себе не є виходом зі становища.

Спосіб

Щодо способів, у які найчастіше самогубці йдуть з життя, то згадана вже раніше Всесвітня організація охорони здоров’я налічуй їх аж 80:

– повішення – саме цей спосіб вибирає більшість самогубць;

– вогнепальна зброя;

– отруєння (від передозування лікарських засобів гине 15–18% самовбивць);

– дослідники припускають, що значний відсоток з числа фатальних ДТП з одиничною жертвою – теж фактичні суїциди.