Розділ IV. Людина. Суспільство. Влада.

Розгляд питань цього розділу ми почнемо з феномена людини, оскільки без осмислення його неможливо зрозуміти як суспільство, так і владу, а також і їх роль у розвитку соціального.

1. Феномен людини.

Що таке людина? Здається, відповідь на це питання вже давно сформувалося і для всіх є очевидною. Адже ще на початкових етапах становлення філософської думки, підступаючись до нього, усвідомлюючи важливість проблеми людини, Сократ сформував і програму її розв’язання: «Пізнай самого себе».

З тих пір багато що зроблено. Зокрема, обґрунтовано, що людина є невід’ємною частиною природи, біологічна істота. Відстоюючи цю точку зору, Чарльз Дарвін звертав увагу на той, на його думку, доказовий факт, що людина і вищі тварини, особливо примати, мають деякі спільні інстинкти. «Усім їм, - стверджував він, - властиві одні й ті ж почуття, погляди і відчуття; вони піддаються одним і тим же пристрастям, нахилам і душевним рухам; навіть такі складні психічні феномени, як ревнощі, підозрілість, честолюбство, вдячність, великодушність, ми знаходимо як у людини, так і у тварин; і ті й інші виявляють здатність до обдурення й помсти, вони сприймають смішне і виявляють навіть почуття гумору; вони дивуються і цікавляться; вони володіють одними й тими ж здатностями: наслідуванням, увагою, розмірковуванням, порівнянням, вибором, пам’ятью, фантазією, здатністю до асоціації ідей, розумом і розумінням, хоча все це у самих різних градаціях».¹

Поряд із розкриттям нерозривного зв’язку людини з природою, тваринним світом, його найбільш розвиненими видами, обґрунтовані основні моменти, якими характеризується антропогенез. До їх числа В.Ф. Сержантов і Г.В. Гребеньков, які глибоко досліджували феномен людини, відносять наступні: «1. Докорінно змінюється співвідношення між формами пізнання і відповідними видами поведінки: у людини має місце фундаментальна редукція інстинктів і заміна їх розумовою діяльністю (інтелектом). 2. Суттєво змінюється сама розумова діяльність. Якщо розум тварин полягає лише в здатності відображення елементарних емпіричних законів (регулярностей, просторових відносин), то у людини поряд з цим виникає здатність встановлення теоретичних законів, що складають зміст більш високої форми інтелекту – розуму: редукція інтелекту і максимальний у світі живих істот розвиток мозку породжує людський інтелект, що оцінюється останнім часом як відправний момент у розумінні природи людини».²

Достатньо переконливо показано, що зазначені зміни обумовлені не лише біологічними причинами, але й соціальними, що детермінували виникнення якісно нової істоти, яка характеризується низкою особливих, соціальних ознак. У будь-якому з районів Землі вони відрізняються тим, що:

- вміють виготовляти і застосовувати для виробництва знаряддя праці;

- знають найпростіші моральні заборони, протилежність добра і зла;

- мають потреби, почуттєві сприйняття і розумові навички, що розвиваються історично;

- не можуть ані сформуватися, ані існувати поза суспільства;

- визнані ними індивідуальні якості й чесноти суть суспільні визначення, що відповідають тому або іншому типу суспільних відносин;

- їхня діяльність має не споконвічно запрограмований, а свідомо вольовий характер, внаслідок чого вони є істотами, які мають здатність до самопримушення, совість, усвідомлення відповідальності.

Як бачимо, у пізнанні цього феномена досягнуто немало. Однак не можна вважати, що проблема людини вже повністю вирішена. Вона і досі існує, є актуальною як у науці, так і у філософії. До того ж осмислення і дослідження її носить різноманітний характер, відрізняючись різними підходами, рівнем рефлексії, не співпадаючими одна з одною світоглядними і методологічними позиціями. Зазначена обставина ускладнює складання цілісної характеристики стану рішення цієї проблеми сучасними філософами. Однак такі спроби робляться деякими дослідниками. Так І.С. Андрєєва вважає можливим виділити ключові, у грубому розумінні, питання, що знаходяться у центрі уваги представників світової філософської думки. Серед них:

1. Прагнення до обґрунтування сутності людини, властиве представникам філософської антропології у вузькому розумінні слова і ряду праць у галузі соціальної філософії і теоретичної соціології.

2. Експлікація відношення «людина – природа», що передбачає вивчення не лише взаємодії природи і суспільства, але й з’ясування співвідношення природного й соціального начала у самій людині, дослідження людини як природної істоти і, відповідно, впливу природних її властивостей на соціально-культурну сферу і навпаки.

3. У теорії пізнання слід відзначити інтерес до природи пізнавальних здібностей людини, до визначення місця і стимулювання творчих її здібностей у пізнавальній діяльності, до аналізу значення суб’єкта у пізнавальному акті та інш.

4. Осмислення місця людини у мінливому світі – у межах філософії історії – пов’язано із спробами охарактеризувати місце історичного процесу у долях людства…

5. Соціальна і соціально-політична філософія розглядає людину у контексті теорії суспільного розвитку, спираючись на теорії індустріального суспільства, або ж апелюючи до класичних теорій суспільного розвитку 18-19 ст.

6. У сфері етики проблема людини все більше зв’язується з її тілесною, природною організацією, завдяки «експлікації» у цю галузь філософського знання соціобіології, а також через прагнення розглядати людину у взаємодії з середою помешкання (особливо в екології), у єдності її тілесного і ментального рівней тощо.³

Як бачимо, перелік цих питань, пошуком відповідей на які стурбовані сучасні філософи, що аналізують феномен людини, свідчить перш за все про прагнення проникнути у його сутність, розширити уявлення про сутнісну характеристику.

Що ж складає сутність людини? Історія філософії знає різні підходи до її виявлення. У стародавній китайській, індійській і грецькій філософії людина постає як частина космосу, мікрокосмос (Демокрит), що складається з тіла і душі, які нібито є двома аспектами єдиної реальності (Аристотель). Згідно з філософською течією веданта, сутністю людини є Атман (душа, дух, «самість», суб’єкт), тотожній із всезагальним духовним началом - Брахманом. У християнстві біблейське уявлення про людину як «образ і подібність до Бога», внутрішнє роздвоєну внаслідок гріхопадіння, поєднується із вченням про поєднання божественної і людської природи в особистості Христа і можливості внаслідок цього прилучення до божественної благодаті. Для епохи Відродження був характерним пафос автономії людини, її необмежених творчих можливостей. У Новий час дуалізм душі і тіла, який відстоювався Декартом, надовго став основою новоєвропейського раціоналізму, що розглядав тіло як машину, спільну у людини і тварин, а душу ототожнював із свідомістю. Для німецької класичної філософії характерне повернення до розуміння людини як живої цілісності. Вона розглядається перш за все як суб’єкт духовної діяльності, що створює світ культури, носій загальнозначущої свідомості, всезагального духовного начала – духа, розума.⁴ Критикуючи ідеалізм німецької класичної філософії, Л. Фейєрбах вважав його основним недоліком ототожнення буття і мислення. «…Мисленеве буття, - стверджував він, - не є дійсне буття… Образ цього буття поза мислення - матерія, субстрат реальності».⁵ Фейєрбах здійснює антропологічну переорієнтацію філософії, ставлячи у центр її людину, яку розуміє перш за все як почуттєво-тілесну істоту, як живу зустріч «Я» і «Ти» у їх конкретності.

Діалектичний матеріалізм відкидає як ідеалістичні, так і натуралістичні концепції людини. «Головний недолік всього попереднього матеріалізму, - зазначав К. Маркс, - включаючи і фейєрбахівський – полягає у тому, що предмет, дійсність, чуттєвість береться лише у формі об’єкту або у формі споглядання, а не як людська почуттєва діяльність, практика, не суб’єктивно. Звідси і вийшло, що діяльна сторона, на протилежність матеріалізму, розвивалась ідеалізмом, але тільки абстрактно, оскільки ідеалізм, звісно, не знає дійсної, почуттєвої діяльності як такої. Фейєрбах хоче мати справу з почуттєвими об’єктами, дійсно відмінними від мисленевих об’єктів, але саму людську діяльність він бере не як предметну діяльність».⁶

Що ж складає сутність людини, виходячи з діалектико-матеріалістичної концепції її? Дехто із прибічників її, зокрема О.Г. Спіркін,⁷ вважають, нібито вона розкрита К. Марксом у його «Тезах про Фейєрбаха», посилаючись при цьому на його слова про те , що «… сутність людини не є абстракт, притаманний окремому індивіду. У своїй дійсності вона є сукупність суспільних відносин».⁸ Однак з цим, думається, навряд чи можна погодитись.

Справді. Адже сутність, як відомо, є внутрішній зміст предмета, що виражається у єдності багатоманітних і суперечливих форм його буття.⁹ І, якщо, виходячи з того, що сукупність суспільних відносин є суспільне буття, керуватися логікою О.Г. Спіркіна, ми змушені будемо визнати, що суспільне буття є сутність людини. Виникає питання: чи може таке бути? Адже людина є структурним елементом суспільного буття, котре, звичайно ж, обумовлює її соціальні властивості, однак сутність її (людини), що містить їх у знятому вигляді, не зводиться до них – адже людина і біологічна істота.

Уважний аналіз усіх тез К. Маркса про Фейєрбаха свідчить про їх взаємозв’язок, націленість на обґрунтування історичності, змінності предметно-діяльнісної природи людини. Про що говорять наведенні вище слова про сутність людини? Саме про те, що вона також змінюється, розвиваючись разом із суспільством, чого власне не зміг зрозуміти Л. Фейєрбах. Засновник матеріалістичної діалектики, критично осмислюючи його антропологічний матеріалізм, розумів, що негативні сторони попереднього суспільства також є результатом попередньої ж діяльності людини, змінити яку можливо лише змінивши світ, створивши «людське суспільство, або усуспільнене людство».¹⁰

Уявляється правомірним стверджувати, що сутністю людини є її суб’єктність, протиставлення себе спочатку природі, а потім суспільству, об’єктивній реальності, її освоєння і зміна, перетворення. Без цього немає людини як такої.

Найбільш близько до такого розуміння сутності людини підійшов російський соціальний філософ і соціальний антрополог В.С. Барулін. «…Я, - пише він, - розглядаю сутність людини у самому загальному плані, з точки зору філософського осмислення самої природи людини як такої, в плані уяснення того, чим відрізняється людина від усієї решти світу і чим вона відрізняється від усієї всезагальності світу. Як я вважаю, сутність людини являє собою не якусь статистичну величину, не якесь там фіксоване «це». Сутність людини, на мій погляд, невід’ємна від неперервної взаємодії, всебічного взаємозв’язку людини і суспільного світу. У цьому сенсі сутність людини виявляється, розкривається у якомусь процесі, вона сама і є процес. На мій погляд, сутністю людини є неперервне творення людиною суспільного світу, її, людини, втілення у ньому, її створення свого інобуття, і настільки ж неперервне втілення суспільного світу у людині, асиміляція людиною суспільного світу. Сутність людини – це неперервна втіленість людини в суспільному світі, і, так би мовити, неперервне повернення суспільного світу в людину».¹¹ Все це у своїй сукупності і складає прояв того, що ми позначаємо поняттям «суб’єктність».

Саме суб’єктність є внутрішнім змістом людини, що знаходить вираз у єдності всіх різноманітних і суперечливих форм її буття.

Таке розуміння сутності людини дозволяє більш чітко визначити і зміст поняття, що позначає цікавлячий нас феномен: людина – це не підлягаючий диференціації суб’єкт, свідомо здійснюючий свою життєдіяльність у рамках конкретного суспільства, перебуваючого на певному етапі свого історичного розвитку.

Запропоноване визначення, природно, не претендує на непогрішимість. І все ж воно, як нам уявляться, має ряд переваг. Воно, по-перше, узагальнено характеризує об’єкт, що пізнається, у якості якого у даному випадку виступає людина у всьому різноманітті її проявів. По-друге, воно розкриває сутність феномена, що позначається даним поняттям, якою є суб’єктність, збереження якої забезпечує його існування у якості такого, тобто людини. По-третє, воно акцентує увагу на основній особливості людини, що відрізняє її від інших суб’єктів – неможливість її диференціювати. Визначення, по-четверте, вказує на спосіб існування людини – її життєдіяльність. Воно, по-п’яте, підкреслює мінливість розглядуваного феномена, перебуваючого у розвитку, його історичність, обумовленість, з одного боку, процесом життєдіяльності самої людини, результатом якої є освоєння і перетворення об’єктивної реальності, створення матеріальної і духовної культури, а з іншого боку, - розвиток суспільства.

Людина є одним з основних структуроутворюючих елементів, які у своїй сукупності, перебуваючи у відношеннях один з одним, утворюють певну цілісність, єдність, систему, яка, як відзначалося раніше, позначається поняттям «соціальне». Другим основним структуроутворюючим елементом зазначеної системи є суспільство. До розгляду цього феномена ми й переходимо.