2. Діяльність.

У світі немає нічого, окрім матерії, що рухається. Це положення повною мірою можна віднести і до соціальної її компоненти соціальної матерії, невід’ємним атрибутом, способом існування якої є соціальна форма руху – діяльність.

Діяльності, як і іншим формам руху, притаманні загальні риси. Вона носить об’єктивний характер, оскільки не залежить від волі і свідомості як окремої людини, так і всього людства. Як і в цілому рух, діяльність постає у якості внутрішньо зв’язаної єдності буття і небуття, тотожності і відмінності, стабільності і плинності, того, що зникає, з тим, що з’являється.

У той же час діяльність, як соціальна форма руху матерії, відрізняється своєю специфікою. Це знаходить свій прояв, по-перше, у наявності суб'єктивно діючого і такого, що пізнає, наділеного свідомістю та волею індивіда і соціальної групи як носіїв діяльності, що включає у себе всі процеси, які відбуваються в суспільстві, соціальні зміни взагалі.

«Головний недолік всього попереднього матеріалізму – включаючи й фейєрбахівський, – підкреслював К.Маркс у «Тезах про Фейєрбаха», –полягає в тому, що предмет, дійсність, почуттєвість береться лише у формі об’єкта, або у формі споглядання, а не як людська почуттєва діяльність, практика, не суб’єктивно. Звідси й пішло, що діяльна сторона, на протилежність матеріалізму, розвивалась ідеалізмом, але тільки абстрактно, оскільки ідеалізм, звичайно, не знає дійсної почуттєвої діяльності як такої»⁷. Специфіка діяльності як соціальної форми руху матерії виявляється, по-друге, у тому, що вона обумовлюється певними цілями, котрі переслідуються окремими особистостями або соціальними групами, тобто носить цілеспрямований характер.

Специфіка діяльності як соціальної форми руху матерії виявляється, по-третє, у тому, що вона як спосіб прояву вищого рівня організації матерії, будучи генетично пов’язана з нижчими формами руху матерії, не зводиться до них, багато у чому обумовлюючи їх розвиток.

Відображаючи сутнісну сторону соціальної реальності, «діяльність» є гранично загальним поняттям соціальної філософії, тобто належить до числа її категорій.

Діяльність, – як зазначає А.Н.Леонтьєв, – це не реакція і не сукупність реакцій, а система, що має будову, свої внутрішні переходи і перетворення, свій розвиток⁸. Основними елементами її структури є матеріальна і духовна діяльність. Поняття, що позначають ці соціальні феномени, виступають видовими по відношенню до родового поняття «діяльність».

Людська діяльність різноманітна, що знаходить свій прояв у існуванні не лише найбільш загальних її видів – матеріального і духовного виробництва, але й більш конкретних її видів, які, як відзначає А.Н.Леонтьєв, «можна розрізняти за будь-якою ознакою: за їх формою, за способами їх існування, за їх національною напруженістю, за їх часовою і просторовою характеристикою, за їх фізіологічним механізмом і т. ін.»⁹.

У діяльності, що належить до суб’єктно-об’єктних відносин, як справедливо вважає М.С.Каган¹⁰, правомірно виділяти такі види:

1. Перетворююча діяльність, що включає у першу чергу, перетворення людиною природи, трудову діяльність. До цього виду належить перетворення суспільства, а також перетворення самої людини.

2. Пізнавальна діяльність. В процесі цієї діяльності активність суб’єкта, спрямована на об’єкт, не змінюючи останній, відображається ним і повертається до суб’єкта у вигляді знання про цей об’єкт. У якості об’єктів пізнавальної діяльності виступають природа, суспільство, людина або ж сам пізнаючий суб’єкт.

3. Ціннісно-орієнтаційна діяльність. «Цінність об’єкта, – зазначає М.С.Каган, – на відзнаку від його об’єктивного значення, котре визначається «зі сторони», у акті пізнання, встановлюється безпосередньою реакцією суб’єкта, індивідуального або колективного, у відповідності до того, як входить даний об’єкт у життєвий досвід цього суб’єкта, яке відношення до себе він викликає, як він емоційно освоюється. Якщо буття об’єкта пізнається людиною як істина, то його цінність переживається й усвідомлюється як благо, краса, як величина»¹¹.

4. Комунікативна діяльність або спілкування.

Можна говорити про внутрішньосімейне спілкування, про процес комунікативної діяльності, що складається між членами конкретного колективу, галузі, партії, інших суспільних організацій, націй, суспільства, міждержавне спілкування, діяльність засобів масової комунікації тощо.

Діяльність людей, зміст якої складає сукупність їх відносин до природи та один до одного, складна й багатогранна. Цей її зміст у будь-якому суспільстві, у будь-якому з його структурних підрозділів завжди проявляється у певних формах. Одні з них мають коротку історію існування, і, виникаючи, швидко зникають. Інші зберігаються досить довгий час і, набуваючи характер відносно усталених, таких, що повторюються, визнаються у тій чи іншій спільноті (народі, класі, іншій соціальній групі, трудовому колективі, сім’ї тощо) у якості вірних і потрібних, перетворюючись в такий спосіб у звичаї, традиції та закони, в юридичному значенні останнього поняття: як нормативно-правових актів, загальнообов’язкових для виконання, правил, якими регламентується ті або інші форми поведінки людей.

І звичай, і традиція, і закон мають спільну субстанціональну основу, у якості якої виступає діяльність. Однак, зазнаючи це, не слід забувати про існуючі між ними відзнаки.

Звичаї формуються під впливом соціальних почуттів, уявлень, настроїв, емоцій, забобонів, що складають галузь соціальної психології. У первісному суспільстві, на початковому етапі історії людства вони відігравали роль основного регулятора поведінки членів общини: слід поступати обов’язково так тому, що так поступали предки, так поступають старші, так було зазвичай. Пояснення ж, обґрунтування самого факту, обов’язковість при цьому суттєвої ролі не відігравало. Звичаї жорстко фіксували стабільність соціальних форм, що склалися, і передавалися від покоління до покоління майже у незмінному вигляді. Тут ми маємо справу з нерозвиненістю форм діяльності. Це було обумовлено обмеженістю, нерозвиненістю потреб первісної людини, ледь помітна зміна яких слабо стимулювала пошук і становлення нових форм діяльності.

З розділом праці цей процес починає прискорюватись. Тепер вже все частіше й частіше постають питання: чому це роблять так, а не інакше? Як можна зробити краще? Звичаї все більше поступаються місцем таким формам, способам діяльності, що повторюються, стійким, призначення, причини виникнення і необхідність використання яких одержує пояснення, обґрунтування на основі знань, що ними володіє суспільство на певному етапі свого розвитку, тобто традиціям.

Звичаї не зникають зовсім. Вони й зараз продовжують існувати, виявляючись, зокрема, у різних для кожного суспільства, народу, нації формах шанобливого ставлення до старших, поблажливості до слабих, шанування гостя, розподілу господарчих обов’язків між чоловіком і жінкою в сім’ї тощо. І все ж коло звичаїв у наші дні досить обмежене. Вони активно витісняються традиціями, які відрізняються від звичаїв такою важливою ознакою, як логічна, ідейна обґрунтованість, необхідність форм, способів, прийомів діяльності, що лежать у їх основі.

Якщо спробувати визначити міру існування традицій, їх буття, то наявність зазначеної обґрунтованості, очевидно, слід розглядати у якості її нижньої границі. Верхньою ж буде слугувати санкціонування форми діяльності у якості закону шляхом прийняття відповідного нормативного акту, яким утверджується обов’язковість її додержуватись.

Зазначена обставина обумовлює суттєву важливу властивість традицій – слугувати основою законотворчості. Вона набуває особливого значення на сучасному етапі розвитку українського суспільства, що переживає свою трансформацію, коли вирішується завдання формування справді демократичної, правової держави і, безумовно, заслуговує на всебічне комплексне дослідження із залученням філософів, економістів, істориків, психологів, юристів, представників інших галузей суспільствознавства.

Різноманіття людської діяльності обумовлює і різноманіття видів традицій. Їх можна було б класифікувати за різними ознаками, виділяючи відповідні тим чи іншим ознакам види у матеріальній і ідеологічній, духовній діяльності, такі, як традиції перетворювальної, пізнавальної, ціннісно-орієнтаційної та комунікативної діяльності.

Є також нагальна потреба виділяти традиції за їх відповідністю або ж, навпаки, невідповідністю поступальному руху соціальної спільноти. Тут слід мати на увазі, що поряд із традиціями консервативними, віджилими, реакційними, що гальмують поступальний розвиток суспільства, існують і прогресивні традиції, які не тільки не є гальмом суспільного розвитку, але й , навпаки, виступають у якості необхідної його умови, що знаходить свій прояв у новаторстві.

У понятті «новаторство» знаходить свій вираз єдність співіснування старого й виникнення нового у їх нерозривному зв’язку і взаємообумовленості. Зазначена єдність носить загальний характер, однак не всякий її прояв може бути визначений у якості новаторства. Які б дивні і чарівні форми ця єдність не приймала у природі, вона не може бути віднесена до новаторства., оскільки є результатом дії сліпих, несвідомих сил. Новаторство ж виступає як свідома діяльність людей, що переслідують певні цілі. Воно носить суспільний характер, обумовлюється об’єктивними причинами, найважливішою з яких є розвиток матеріального виробництва, характеризується предметністю і конкретністю. У той же час йому притаманні і певні особливості, що обумовлено належністю новаторства до особливого виду діяльності – перетворюючої.

Першою особливістю новаторства є виробництво нового, що виникає у суспільному житті як наслідок особливої діяльності суб’єкту – такої діяльності, здійснюючи яку суб’єкт враховує її детермінованість об’єктивними закономірностями розвитку системи, що піддається його впливу. Лише спираючись на знання цих закономірностей можна розраховувати на появу дійсно нового.

Друга особливість новаторства полягає у тому, що воно нетерпиме до застарілих, консервативних традицій, що перетворилися на гальмо розвитку. Воно органічно включає у свою структуру відмову від таких традицій, боротьбу за їх усунення. Без цього неможливі становлення нового, його перемога. Але було б помилкою також вважати, ніби новаторству іманентна нетерпимість до традицій взагалі, несумісність з ними. Такий метафізичний підхід був би глибоко помилковим і з його допомогою навряд чи можна було б зрозуміти внутрішній зміст новаторства як соціального явища, дістатися його сутності.

Про що йде мова? Виникаючи в процесі творчості у тих чи інших формах, нове не здатне перемогти відразу, раптом. Потрібні певні умови для його становлення, закріплення і розвитку. Необхідний час, а головне – необхідні зусилля людей, їх діяльність, спрямована на те, щоб нові форми повторились, закріпились, щоб вони, інакше кажучи, перетворились на традиції. Турбота про це складає третю особливість новаторства.

Новаторство, таким чином, виступає у якості особливого виду діяльності, спрямованої на усунення старих, віджилих традицій та створення, підтримку, розвиток передових, прогресивних, сприяючих становленню нового якісного стану конкретної соціальної спільноти, виходячи з потреб її подальшого розвитку на основі співпадаючих з ними інтересів і цілей певних груп людей (класів, інших соціальних груп) або окремих особистостей, здійснюючих цю діяльність.

Новаторство, як і в традиції, має місце на всіх рівнях людської діяльності. У відповідності з основними видами матеріальної діяльності, практики, правомірно розрізняти трудове новаторство, соціальне новаторство і науково-експериментальне. Говорячи про новаторство у сфері духовної діяльності, припустимо вести мову стосовно прояву новаторства у розвитку форм суспільної свідомості, виділяючи новаторство у розвитку наукової, релігійної, політичної, правової, моральної, естетичної і наукової свідомості.

Традиції і новаторство є незмінними атрибутами діяльності. У них знаходить свій прояв існування двох протилежностей – усталеності і змінності соціальної матерії, що одночасно взаємовиключають і взаємопокладають, взаємообумовлюють, взаємодоповнюють одне одного, тобто перебувають у діалектичній єдності.

Пізнання форм, видів і типів діяльності неможливе без знання про соціальний простір і соціальний час, що є основними формами існування соціальної матерії.