1) Сiмейне право(про владу в сiм’ї);

2) цивiльне право(встановлене в кожнiй державi державною

владою);

3) мiжнародне, що регулює мiжнароднi вiдносини.

Однією з основних ознак права Гроцiй справедливо називає його примусовий характер. Він зауважував також, що покарання має вiдповiдати злочинуi сприяти виправленню злочинця(його перевихованню). “Нiхто не може бути покараний вище своєї вини”, — стверджує Гроцiй.

Застосування покарання повинно передбачати такі цiлi:

1) користь злочинцю(виправлення);

2) користь потерпiлому(вiдшкодування збиткiв);

3) користь суспiльству.

Держава— це досконалий союз вiльних людей, створений за-ради дотримання праваi досягнення загальної користi. Держава ґрунтується на договорi. Це визначення фактично тотожне для всiх прибiчникiв природно-правової доктрини. Майже всi вони ототожнюють державу із суспiльством.

Загалом Гроцiй був противником демократичної організації влади. Вiн визнавав монархiю припустимою формою держави.

Важливо, що джерелом державної влади Гроцiй називає народ, але при цьому вiн не вважав народ носiєм верховної владиi цим самим фактично заперечувавiдею народного суверенiтету.

Основними приписами природного права (вимогами розуму) є:

Право Гроций визначає в трьох значеннях. 1) Право «не що інше, як те, що справедливе,... те, що не суперечить справедли­вості. Суперечить же справедливості те, що огидно природі істот, володіючих розумом»; 2) Право «є моральна якість, властива осо­бистості, в силу якої можна законно володіти чим-небудь або дія­ти так чи інакше». В цьому значенні право є можливість робити належне, що забороняє неналежне, недозволене в силу предпи­сания; 3) Право — однакове з поняттям «закон», що зобов´язує до виконання якої-небудь належної дії. Поради, настанови, пра­вила (наприклад, правила честі), що не мають обов´язкової сили, не є законом чи правом. Право не одержує свого зовнішнього здійснення, якщо воно позбавлено сили для проведення в жит­тя. Закон — засіб здійснення права у дії, примушує людей силою до дотримання справедливості.

Покарання в межах справедливості, вважає Гроций, дозво­лено самим природним правом, «тобто поза залежністю від за­конів божеських і людських». Покарання — це відплата за зло­чин, перенесення зла, заподіюваного злодіянням, на винного. У покаранні здійснюється потрійна мета: користь того, хто здій­снив злочинне діяння, користь потерпілого чи користь усіх. З утворенням держави й встановленням судів їм одним була дана влада стягувати за заподіяний збиток, карати.

З природно-правових позицій Гроций розглядав і питання про походження держави. На його думку, колись існував «при­родний стан», де не було ні держави, ні приватної власності. Однак накопичений досвід, прагнення людей до спілкування, їх здатність керуватися розумом спонукали укласти договір про державотворення для дотримання права і загальної користі. Він одержав силу від природного права — «прародительки» внут­рідержавного права. Це — вихідна і визначальна причина виник­нення і буття політичних явищ (держави і державного права), «матір´ю» яких і виступає взаємна угода людей. Угода добро­вільна, а «не по божому велінню». Ця угода розглядається як втілення волі людей, основа самої держави, її суверенітету, від­носин влади і підлеглості.

Державу Гроций визначає як «досконалий союз вільних лю­дей, укладений заради дотримання права і загальної користі». Порівнюючи таке визначення держави з визначеннями Аристо­теля і Цицерона, бачимо вплив їх ідей (як вища і досконала форма спілкування вільних людей, як правове спілкування і форма захисту загальної користі), але тут більш чітко виражена концепція договірного походження держави. За своїм соціаль­ним змістом держава в такім трактуванні виступає як угода біль­шості проти меншості, як союз слабких і пригноблених проти сильних і могутніх. Згадаємо, у Т. Мора сучасна держава — це «змова багатіїв» проти бідних і слабких.

Ознакою держави є верховна влада, до функцій якої Гроций відносив, подібно Ж.Бодену, видання і скасування законів (в сфері як світській, так і релігійній), правосуддя, призначення посадових осіб і керівництво їх діяльністю, стягування податків, питання війни і миру, укладання міжнародних договорів — усе, що відноситься безпосередньо до публічної сфери. Сутність вер­ховної влади складається, за Гроцієм, у тім, що це — «влада, дії якої не підлеглі іншій владі і не можуть бути скасовані чужою владою за її розсудом». Під верховною владою, таким чином, мається на увазі суверенна влада. Загальним носієм верховної влади (тобто суверенітету) є держава в цілому як «досконалий союз», носієм же влади зокрема може бути одна чи кілька осіб, «відповідно законам і вдачам того чи іншого народу».

Чи усюди і скрізь верховна влада має належати народу, а отже й право скинення і покарання государів?

Г. Гроций застерігає про небезпеку такої думки: вона послу­жила і ще може послужити надалі причиною багатьох нещасть. «Якщо зберегти таке загальне право спротиву, то буде вже не держава, але безладна юрба, як у циклопів». У розділі «Про спро­тив владі» він пише: держава може накласти заборону на це загальне право опору заради збереження громадського миру і державного порядку, інакше вона не може здійснити свою мету. Адже ніхто не бажає зла самому собі. Благо уряду складається з щастя його підданих.

Формам правління, які Гроций згадує в трактаті (царську, єдинодержавну владу, владу найзнатнійших вельмож, вільну гро­маду, демократичну республіку), не надається істотного значен­ня: «народ може обрати будь-який спосіб правління; адже той чи інший правопорядок слід оцінювати не з точки зору пере­ваг його форми, про що судження людей дуже розходяться, але з точки зору здійснення в ньому волі людей». У трактаті по­мітні негативне ставлення його автора до тиранії (де тріумфує насильство й відсутній правопорядок), перевага, що віддається царській владі чи демократичній республіці (де немає виклю­чень для участі в обговоренні і рішенні державних справ). Та­ким чином, як у правоутворенні, так і в державі, виборі її форм тут пріоритет залишається за волею людей, їх розумом, пра­вом, правопорядком.

Цей пріоритет у своєму вченні про право і державу Гроций послідовно утверджує й в сфері міжнародного права. Для нього головним питанням тут залишається: чи може війна коли-не­будь бути справедливою, чи дозволяє природне право воювати? Відповіді на ці питання він прагне «вивести із самої природи», тобто природи розуму, суспільства. На його думку, вони забо­роняють не всяке насильство, але тільки таке, котре несумісне із суспільством, з порушенням чужого права. Тому сила, що не порушує чужого права —законна. Природне право чи право на­родів, закони і звичаї всіх народів допускають війни.

Г. Гроций розрізняє війни справедливі і несправедливі. «Спра­ведливою причиною початку війни може бути не що інше, як правопорушення». До справедливих воєн він відносив, зокрема, війни оборонні, за збереження цілісності держави, захист майна, проти ким-небудь заподіюваного насильства, тобто суперечним природному праву. Несправедливі війни (загарб­ницькі, протиправне насильство) порушують предписания при­родного права і права народів. її призвідники відповідальні за все те, чим супроводжується війна та її наслідки.

Війни мислитель ділить також на публічні і приватні. Публі­чна війна ведеться органами публічної влади, приватна — між приватними особами. Приватна війна — найдавніша. її веден­ня дозволене, якщо вона не суперечить природному праву (про­ти заподіюваного ким-небудь насильства).

33. Філософсько-правове вчення Т. Гоббса.

Видатним представником природно-правової теорiїi прибiч-ником королiвського абсолютизму в Англiї ХVІІ ст. був Томас Гоббс (1588–1679 рр.).

Свої полiтичнi погляди Гоббс виклав у праці“Захист влади i прав короля, необхiдних для збереження миру в державi”, а також у згадуваних уже“Про громадянина” i “Левiафан”. Його вчення про державуi право ґрунтується на теорiї природного права. Вiн виходив з горезвісної природи людини. Однак, згідно з Гоббсом, природа людини вiдрiзняється вiд уявлень Аристотеляi Гроцiя, що за природою людинi властиве прагнення до спiлкування зiн-шими. Гоббс стверджував, що страх, а неiнстинкт спiлкування по-роджує суспiльство, що людина вiд природи за своєю сутністю егоїстична, що вона шукає не спiлкування, а панування, i до інших людей її вабить не любов, а прагнення славиi зручностей.

Такий стан, коли все прагне до всього, є стан природний.

У природному(додержавному) станi вiдбувається вiйна всiх проти всiх. Причина цього полягає в егоїстичних прагненнях людини. У цьому зв’язку Гоббс дійшов висновку, що людина людинi вовк (homo homini lupus est). Він зауважує, що людська природа зали-шається незмiнною в будь-якому суспiльствi. Тому для прибор-кання егоїстичнихiнтересiв людини необхiдна якась вища сила в суспiльствi, якою й може бути тiльки держава. Загальна влада... може бути створена тiльки одним шляхом, а саме зосередженням усiєї владиi сили в однiєї людини або зiбраннi людей, які бiльшiстю голосiв могли б звести всi волi громадян в єдину волю”. Суспiльство егоїстичнихiндивiдiв може iснувати лише за наявностi держави левiафана(за біблійною мі-фологією“левіафан” — величезне морське чудовисько), яка здат-на придушити будь-якi вияви свавiлля, що виходить вiдiндивiдiв або народних мас. Iз демократичних за змiстом передумов робив-ся антидемократичний висновок: всезагальне самообмеженняi повне вiдчуження особистих прав на користь суверена. Виникнен-ня держави тотожне впровадженню абсолютної влади. Особа пов-нiстю пiдкоряється державi, яка встановлює обсяг приватних прав.

При цьому форма держави не має значення. Громадяни зобов’язанi до покори в аристократичнiй або демократичнiй де-ржавi не менше, нiж у монархiчнiй, хоча в останнiй Гоббс вбачавнайповніше вираження централiзацiїi концентрацiї влади.

Виникнувши внаслiдок суспiльного договору, держава набуває самостiйностi щодо суспiльства, диктує йому закониi не пiдко-ряється суспiльнiй думцi. Вiд волi суверена залежить весь устрiй суспiльства: органiзацiя приватної власностi, мораль, релiгiя та ін.

Народ як єдине цiле представлений лише сувереном, його воляi воля народу тотожнi. Без державної влади, стверджує Гоббс, на род становить лише розрiзнений натовп, позбавлений єдиної волi i будь-яких прав.

Гоббс критично ставився до демократiї як правлiння демагогiв, якi захищають приватнi iнтереси. Вiн засуджує теорiю розподiлу влади як шкiдливу для суспiльства. Будь-яке обмеження влади, за-уважує Гоббс, є згубним, неминуче призводить до зiткнення рiз-них сил, громадянської вiйниi в кiнцевому підсумку— до розвалу держави. Суверенна влада повинна повною мiрою зосереджувати i законодавство, i судочинство, i призначення чиновникiв, i питан-ня вiйни й миру(наприклад, Кромвель).

Державний примус Гоббс розглядав поза зв’язком з класовою боротьбою, однак антинародну спрямованiсть влади виявляв до-волі чiтко. В державнiй доктринi Гоббс вбачав гарантiю утримання народу в покорi. З його концепцiї випливало абсолютне запере-чення прав народу щодо верховної влади. Державна влада вис-тупала єдиним дiєздатним суб’єктом полiтичного життя, без жодних обов’язків перед народом. Водночас він розвiнчує комунiс-тичнийiдеал дигерiв(Уїнстенлi) і намагається переконати, що стан, в якому немає розмежування“моє”, “твоє” і кожен має пра-во на всi речi — це стан загибелi та взаємного знищення. Поряту-нок людей— у запровадженнi приватної власностi, яка охоро-няється всесильною державною владою.

Держава, за Гоббсом, — це унiверсальний механiзм, машина,створена в результатi руху людських пристрастей, i людина в ньо-му— окремий елемент, гвинтик. На відміну від Спінози вiн при-пускає державну опiку не тiльки над зовнiшнiми дiями людей, а й над внутрiшнiми їх помислами(думками). Держава контролює переконанняi погляди громадян, здiйснює сувору цензуру лiтера-тури, забороняє“шкiдливi вчення”, регулює релiгiйнi питання.

Серед усiх вiдомих форм держави найкращою Гоббс вважав монархiю(аргументи— немає партiй, легше забезпечити держав-

ну таємницю, кращийi дешевший державний апарат). Права держави безмежнi. Перед державою— усi раби. Всi права грома-дяни отримують тiльки вiд держави. Основне призначення дер-жавної влади— забезпечення мируi безпеки громадян. Iз приро-ди верховної влади випливає, що вона не може бути знищена волею громадян. Iншими словами, Гоббс обґрунтовує тезу про не-можливiсть революцiйних виступiв проти держави. “Будь-якасмута, будь-який неспокiй— це хвороба”.

Гоббс вважав, що природний закон можна розглядати як кор-дон, поставлений розумом людським пристрастям. I з цiєї позиції вiн виокремлює три основних природних закони.

1. Кожен має добиватися миру всiма наявними в нього засоба-ми, а якщо вiн не може здобути мир, вiн може шукати й викорис-товувати всi засоби та переваги вiйни.

Iз цього випливає безпосередньо другий закон.

2. Кожен повинен бути готовий вiдмовитися вiд свого права на все, якщоiншi це так само роблять, оскiльки ця вiдмова необхiдна

для мируi самозахисту.

3. Третiй природний закон проголошує: люди повиннi дотри-мувати своїх договорiвi угод.